Нещодавно наш земляк, начальник управління освіти, культури, молоді та спорту Бериславської міської ради Михайло Гончар виступив з доповіддю про ситуацію в освітній сфері Херсонщини на одній з провідних європейських інтелектуальних платформ – Александрійській конференції, що організовується Університетом Гельсінкі. Цьогорічна конференція була присвячена подіям в Україні та носила назву «Нова ера небезпеки: як війна Росії в Україні змінює світ». Ми поцікавились, які саме висновки презентував пан Михайло науковій спільноті.
Чому ви закцентували увагу на ситуації в освіті Херсонщини, а не на якійсь більш масштабній проблемі війни?
Освіта та освітяни для мене є близькими по духу та професії. Як дослідник історії освіти, я з перших днів агресії почав фіксувати ситуацію в освітній сфері України та нашого краю, оскільки я не тільки сторонній спостерігач, але й безпосередній учасник цих подій.
Тобто, через професійну діяльність ви заглибились в наукове дослідження?
Саме так. Я бачу ситуацію зсередини, є її учасником. Коли колаборанти почали ліпити на Херсонщині освіту за «російськими стандартами», то спостерігати і аналізувати цей процес стало ще цікавіше, оскільки тенденції були доволі цікаві для осмислення і узагальнення. Очевидно, що для окупаційної влади освіта була тим провідником, що мав легалізувати і закріпити їхню присутність у свідомості місцевого населення.
На думку приходить паралель з 1941 р. Коли німці у вересні окупували Каховку, то робили те саме: створили відділ освіти, підшукали вчителів-колаборантів з числа ображених радянською владою, відкрили декілька шкіл, впроваджували свої адаптовані підручники. Як бачите, нічого нового теперішні окупанти не вигадали.
Їхні дії чимось різнилися з тим, що вони робили з освітою на Донбасі?
Так. Донбас і Крим мали значний рівень лояльності місцевого населення до Росії. Росіяни десятиріччями вливали туди гроші і здійснювали культурну експансію, плекаючи проросійський елемент і здобрюючи відповідний ґрунт. На Херсонщині нічого подібного не було. Якщо ми поглянемо на хронологію подій, то побачимо, що як мінімум до середини березня, окупанти мовчали. Допускаю, що ніякого «народного губернатора» Сальдо чи Стремоусова на той момент і в проекті не було. В уяві путінського режиму все мало скінчитись «за три дні» парадом на Хрещатику, а тому налагодженням якихось управлінських процесів ніхто не переймався: хай цим займається новий київський «гауляйтер» – думали вони. Але коли наша армія пустила ці плани коту під хвіст, тільки після цього почалися хаотичні кроки в організації окупаційної влади та пошук місцевих колаборантів.
Тобто на вашу думку, в окупантів не було жодних планів щодо управління областю?
Ну хіба в питанні пуску дніпровської води на Крим вони мали чіткий план, а все інше – самодіяльність на ходу. Те саме і в освіті. Ви подивіться: лояльних педагогічних кадрів – одиниці; російських грошей – не було як мінімум до кінця червня; бачення, що робити зі школами, ПТУ та університетами – не було взагалі. Усе літо Кузьміч розповідала про те, що треба відновити навчальний процес 1 вересня, але реальні кроки з їхнього боку почалися тільки наприкінці липня.
В Нижніх Сірогозах навіть 1 вересня не запустили жодної школи. За моїми підрахунками, окупаційній адміністрації вдалося задекларувати відновлення навчального процесу тільки в 19 громадах, але в реальності їх ще менше. Скажімо, на початку жовтня окупаційний міністр освіти Родиков озвучив, що навчальний процес в області здійснює 112 шкіл, а 1 вересня у нього було їх 77. Тобто за один місць освітня мережа зросла на 30%!
Звідкіля вчителі? Звідкіля діти? Переконаний, що це дуті цифри, а найімовірніше, взагалі вигадані. Знаю факти, коли в окремих селах навчальний процес почався і закінчився лінійкою 1 вересня, бо потім оголосили ремонт чи канікули. Немає кому вчити, немає кого вчити.
Але ж ми постійно чули про факти колаборації серед вчителів?
Чули, але якщо брати у співвідношенні з довоєнним часом, то кількість вчителів-колаборантів не дотягує й 10%. Тобто менше 1 тисячі вчителів, з 11 тисяч які були до початку вторгнення, погодилися на співпрацю. В окремих громадах взагалі ніхто не пристав на співпрацю або це було декілька людей, що ніяк не вплинуло на організацію навчального процесу. Навіть в моїй Бериславській громаді зі 175 вчителів, які лишилися на окупованій території, колаборантами стали тільки семеро. Тому маємо ситуацію коли в Каховській громаді з одинадцяти шкіл, що діяли до війни, відкрилися тільки дві, та й в тих збірна солянка вчителів з різних шкіл. Показово, що навіть серед них дехто не має педагогічної освіти.
Як думаєте, чому в окупантів нічого не вийшло з вчителями, вони ж обіцяли їм зарплату втричі більшу за російську?
На мою думку, тут зіграли роль ряд факторів. Перший: патріотизм і неприйнятність російської агресії. Тут маємо додати й позитивну ситуацію на фронтах, яка безперечно підняла моральний дух. Другий: позиція керівників освітянських закладів, які у переважній більшості не пристали на співпрацю, а відповідно, через їх авторитет, не пішли на колаборацію і їх колективи. В сільській місцевості це поєднувалось з негативним ставленням до колаборації в самій громаді. Хоча знаємо про випадки, коли разом з директором на колаборацію приставав майже увесь колектив, особливо це було помітно в Генічеській громаді. Третє: позиція української влади різних рівнів, що змогла впоратися з викликами і забезпечити фінансову стабільність освітян які з різних причин лишилися на окупованій території. Це дуже важливо, коли люди розуміють, що влада їх не покинула. Вони вже самі шукали можливості як зняти кошти, де, і що за них купити.
Але найголовніше – ці кошти надходять і люди не розриваються між совістю і холодильником. До речі, про фантастичні російські зарплати. З різних куточків окупованої області постійно надходить інформація, що фантастичні суми обіцяли платити тільки коли схиляли до колаборації, а зараз є постійні затримки. Думаю, що незабаром це свято щедрості скінчиться. Ну не може вчитель Кабардино-Балкарії отримувати 12-17 тисяч рублів, а вчитель Херсонщини – 30-40! Пам’ятаєте, влітку окупанти обіцяли навести в область вчителів з Росії? І де вони? Переконаний, що бажаючих не було, бо ті хто з головою, розуміли, що влада їх обов’язково кине. Так буде і з нашими колаборантами.
В українському суспільстві постійно обговорюється питання про те, хто такі освітяни-колаборанти. Де ця грань між зрадою і вимушеною співпрацею?
Ніякої грані немає – це все лірика. Ті, хто не хотів співпрацювати, ті не пристали на колаборацію навіть під примусом позбавлення волі. Згадайте директора каховської школи № 1 Віктора Пендальчука, якого два рази садили на підвал, а він все рівно лишився на своїх позиціях. За попередніми даними, межі Херсонської області вже покинуло понад 4 тисячі вчителів, а це більше третини довоєнної кількості. Ті, хто пристав на колаборацію, з наукової точки зору, відносяться до ідейних. У них два напрями мотивації: прийняття «руського міра» з усіма потенційними ґешефтами: хтось чекає 30 років відновлення Союзу, а хтось вбачає в колаборації такий собі соціальний ліфт для кар’єри. Ось вам приклад вчительки з Каховки Олени Терещенко, яка все життя мріяла щось очолити, і тут окупанти дозволили їй керувати першою школою. Найсмішніше, що в неї нічого не вийшло і школа так і не відновила свою роботу.
Суспільна дискусія щодо колаборантів має бути тільки одна: ніхто з них не повинен уникнути відповідальності. Щоб не вийшло як з фальсифікаторами виборів, яких спочатку засудили, а потім усе «простили». Якщо зараз держава «простить», то з часом, уся латентна «п’ята колона», що принишкла в Одесі, Миколаєві, Харкові та інших місцях, обов’язково під різними гаслами підніме голову. Цього в жодному разі не можна допустити, бо станемо на ті ж самі граблі. Має бути страх незворотної відповідальності за зраду. І тут маємо пам’ятати, що саме освітяни є окремим прошарком суспільства, на яких покладено обов’язок громадянської соціалізації молодого покоління.
Якого громадянина-патріота може виховати людина з «ватними» поглядами? Тому важливо, щоб законодавець наділив засновників закладів освіти та їх керівні органи широкими можливостями для відсіювання осіб, які нехтують своїм педагогічним обов’язком. Треба створити умови, щоб керівники не через судові гойдалки доводили свою правоту, а скажімо, достатньо буде рішення педагогічної ради, щоб розірвати контракт з таким працівником (щоб не було якоїсь зверхності або «тримання на ціпку», нехай це буде колективне рішення таємним голосуванням). Але спочатку працівники освіти мають бути переведені на контрактні відносини, усі без винятку.
Зараз інтенсифікувався процес звільнення Херсонщини. Окупаційна адміністрація перемістилася в Генічеськ та Скадовськ. Як тепер вони будуть впроваджувати свої «освітні стандарти»?
Ви знаєте, ця тема вже їм нецікава. Більшість місцевих «гауляйтерів» сидять на валізах, а без них, ні Родиков, ні Кузьміч нічого зробити не зможуть. До того ж, так звана кампанія з евакуації населення посіяла суцільний хаос. Фактично окупанти провалили усю свою «освітню політику».