Мені шкода, що їх нікому не шкода

Мені шкода, що їх нікому не шкода
20 июля

Я не люблю кіна. І дивлюся щось украй рідко. І тому кожен фільм, який я бачила, я пам‘ятаю дуже добре. Шкода, що з книгами не так. Мені хотілося би так пам‘ятати шматки з Байрона, чи остінівські діалоги, як я часом пам‘ятаю фрагменти з фільмів. Один з цих фрагментів не дає мені спокою. Це шматок з фільму «вітер що колише верес». Там був момент коли ірландський заколотник вбив зрадника. І другий каже йому, вражений: ти вбив ірландця! «Так, але він зрадив нас»! «Але він був ірландцем»!

І я останнім часом повертаюся до цього фрагменту. Як людині з Донбасу, мені важливо визначитись - як я ставлюся до тих людей, які лишилися в окупації після 2014 року. Серед них є мої двоюрідні брат і сестра, до прикладу. Ми не спілкувалися жодного разу після того як ці території були окуповані. Я знаю що вони уражені рускім міром, вони - зрадники. Але вони українці. Це питання постає переді мною знову і знов - як мені реагувати, якщо я дізнаюся що вони загинули? Чи був мобілизований мій двоюрідний брат? Чи він взагалі дожив до цієї примусової мобілізації? Я не впевнена, але

Переді мною особисто жодного разу не поставало питання який бік обрати. Я не розумію як можна повноцінно жити поза Україною, але я постійно бачила приклади того як іншим це вдається. Інша справа що жоден з цих дюдей не був розумним і не був щасливим.

Мій рідний дядько помирав від раку під час гарячої фази війни в 2014-15 в ясинуватій, і в нього не було навіть наркоти, щоб піти з цього світу гідно. Його дружина - православна ватниця, мабуть, і досі не розуміє того, що це і вона в тому числі, прирекла його на страждання. Але зараз, коли я майже фізично відчуваю, що нас є скінченна кількість, що кожен українець важливий, мені боляче за кожного довбойоба, якій несе в собі хоча би крихту українства і помирає безглуздою смертю на окупованих територіях. Мені шкода, що їх нікому не шкода. Світ не знає про них, рсня вважає їх м‘ясом, ми вважаємо їх зрадниками і не витрачаємо на них емоцій, бо

Кращі з нас помирають кожного дня. Ми плачемо за справжніми українцями, навіть якщо вони не етнічні українці, за героями, за хорошими і невинними людьми, що вже казати про довбойобів, які зрадили. Чому ми маємо розмінюватись на них? Але я не можу перестати думати про цих людей.

Просто бо вони українці. І я вирісла серед них, людиною, для якої Україна понад усе. А це означає, що і вони можуть. Або їхні діти. Кожна крапля української крові - золота. Зараз і завжди. Я не знаю як ми всі маємо ставитися до того що серед нас стільки зрадників, мені нестерпно думати, що я могла би стати одною з них.

Що мене врятувало? Мама, яка співала мені українські колискові в донецьку? Тато, який заборонив моїй вчительці вчити мене гімну радянського союзу? Вчителька з історії, яка розповіла про голодомор? Я не закликаю вас жаліти мене, чи мою родину, це не так важливо, це моя власна драма, з якою я розберуся, з рештою. Але я хочу, дуже хочу, щоб ми ставилися один до одного як до українців, кожен з яких неймовірно цінний, просто золотий.
Останнім часом я майже нічого не публікую. Я пишу і видаляю. Тому що я просто не впевнена в тому, що це корисно.

Але я дуже багато згадую про те що я назавжди втратила: родину, дім, мій персональни рай, до якого я ніколи не повернуся, бо його більше не існує. Друзів, спогади, які навічно сплюндровано, лани і сади мого дитинства, заміновані. Я ніколи, мабуть, вже не піду на могилу до діда, нашого партіарха, красивого і мудрого. Це частина мене, що я ніколи не зможу передати своїй дитині. Я і є людина без минулого, без коріння, людина без спадку, людина без ґрунту.

Але в мене є достатньо сил і мудрості, щоб називати своєю родиною всіх вас, своєю батьківщиною, своїм раєм всю Україну, щоб вважати рідним кожного, для кого Україна - понад усе.

Катерина Мола

Теги: донбас
Новости по теме
    Комментарии (0)

    Новости