Село Князівка, колишня німецька колонія Фюрстенфельд (Fürstenfeld), знаходиться в степу, відразу за Високопіллям. Дорога до нього розбита так, що наша машина підстрибує, а водій голосно лається. Доля села трагічна і героїчна одночасно.
Князівка та сусіднє Тополине навесні-восени 2022 року стали епіцентром бойових дій. Окупованим село було не довго – 10 березня сюди зайшли росіяни, а 31 березня воїни ЗСУ вибили їх та звільнили Князівку.
З цього моменту, кажуть місцеві, і до початку вересня село було передовою. Візуально до сусіднього Високопілля рукою подати. По карті відміряємо – рівно 1 кілометр. Тобто, пішки від села до селища 15 хвилин.
Така близькість та інтенсивність вогню призвели до того, що село було знищене майже вщент.
До війни у Князівці мешкало понад 400 людей, нині – трохи менше 200.
Поки чекаємо старосту, прогулюємося селом. Розбитий клуб, понівечені хати. Все майже як скрізь, де пройшла війна.
“А що ви знімаєте?”, – питає жінка з чітким галицьким акцентом.
Анастасія живе на Херсонщині близько 20 років. Родом із села Карпатське на Львівщині, вона переїхала сюди, коли діти роз’їхалися: зять працює священником у Високопіллі, а чоловік пішов на пенсію.
До війни вона мала велике господарство, але довелося все кинути і тікати. Залишила сусідам город на 40 соток, худобу й господарство Тепер заводити худобу не хоче, бо “не годна”.
“Рускі тут були два тижні, я виїхала 14 квітня, а вже у квітні зайшли наші. Коли виїжджала – все ціле було”, – згадує жінка, хоча плутає місяці.
Повернувшись, застала розбитий дах і зруйновану оселю. Допомогали релігійні організації та благодійники – накрили дах, але ремонт довелося робити власним коштом.
Комісія з обстеження зруйнованого майна вже після завершення робіт виділила 92 тисячі гривень, однак цих коштів вистачило лише частково. Втім, Анастасія все одно рада, що повернулась – “Зато вдома”.
Вона приїхала у квітні 2023 року й уже півтора року живе у власній хаті, разом із сусідами, які теж потроху з’їжджаються.
Поки з фотографом знімаємо село, до місцевого пункту незламності під’їжджає старенька іномарка і водій, припавши на коліно, починає роздивлятися розбитий херсонськими дорогами пластиковий захист двигуна нашого авто.
“Коля і Оля!”, – весело представляються чоловік, і жінка, що радісно підходять до нас.
Коля – це Микола Затворнюк – староста цього та сусідніх сіл, а Оля – його дружина і місцева депутатка.
Його тут звуть Трохимовичем.
Вони по черзі починають розповідати про село та його прекрасних людей. Видно, що обом болить їхній маленький світ, в якому живуть великі люди.
“Більше 20 будинків було зруйновано вщент, ще десятки пошкоджені”, – каже депутатка Оля.
За її словами, благодійники досі допомагають відновлювати оселі: накривають дахи, надають будівельні матеріали. Першими на допомогу приїхали ті ж волонтери-віруючі, про яких мова йшла вище і які власними силами почали відбудову.
Зараз люди вже оформили документи на відновлення понад 40 будинків.
Микола додає, що частина мешканців отримали модульні будиночки.
“Дуже хороші – люди раді”, – каже він і пропонує подивитися.
Їдемо за машиною старости крайньою вулицею села, яка і була передовою. Праворуч за полем Високопілля.
Місцевий мешканець Андрій отримав модульний будинок після втрати власної оселі: “Жили в сусідньому селі, тепер маємо дах над головою. Будинок на гарантії, плануємо зимувати тут. Є світло, вода з колодязя, навіть кондиціонер”.
Хату подружжя російські снаряди зруйнували вщент.
“Ви б бачили цей будинок, – сумно каже депутатка Ольга, – вони закінчили ремонт тільки перед війною. Все в середині біле, нові меблі. Ми приходили сюди любуватися”.
Андрій сумно розповідає, як з родиною та сусідами ховався у підвалі, а потім виїжджав під мінометним обстрілом росіян.
І запрошує до їхнього нового, тимчасового будинку. З виду це середнього розміру прямокутна, деревʼяна будівля, що трохи нагадує залізничний вагон “столипін”, з претензією на хіпстерську кавʼярню. Усередині ж це нагадує смартквартиру десь в одеському Таїровому – невеличка кухня-студія, санвузол та дві спальні.
Тут пахне новими ремонтом та меблями.
Подібні модульні оселі дають людям шанс залишатися у своїй громаді, поки триває відбудова.
Родина каже, що за будь-яку ціну відновлять свій основний будинок.
Начальник військової адміністрації Костянтин Стародумов пізніше нам пояснив, що це не тимчасові намети, які благодійні організації надавали на початку відновлення, а повноцінні будинки з технікою і меблями, розраховані щонайменше на 50 років експлуатації.
“Вони залишаються у власності людини. Першими будиночки отримують ті, хто вирішив не чекати сертифікатів, а відновлювати життя тут”, – каже він.
А у Високопіллі вже планують ціле модульне містечко з такими будиночками для молодих спеціалістів, які виявили бажання працювати на території громади.
Попри міни на полях, проблеми з електропостачанням і бюрократію, мешканці повертаються додому.
Вони впорядковують двори, саджають квіти й овочі, відновлюють свої господарства.
“Ми люди землі. Нам потрібен свій двір, свій город”, – кажуть місцеві, розповідаючи, чому не взяли сертифікат на відновлення будинку десь у місті.
За даними Стародумова, із 256 домогосподарств 122 вже подали заявки на грошову допомогу від міжнародних партнерів, а майже половина отримали сертифікати на відновлення житла.
“Ми – не квартирні. Там у під’їзд вийшов – і що далі? Двір потрібен. 4 вересня [2022 року] освободили, а 6-го – чоловік уже повернувся. У нас тут міни тоді стирчали, а ми все одно порядок наводили”, – резюмує дружина Андрія.
Громада оживає. Люди повертаються, ремонтують домівки, створюють нові осередки життя. Попри всі виклики, головне для них – залишатися вдома, бо вони, за своїми ж власними словами, – люди землі.
Фото: Максим Кирпенко
Публікація створена в рамках проєкту Інституту висвітлення війни та миру (IWPR) «Посилення громадського контролю» за фінансової підтримки Норвегії.