Друзі, у 2024 році ми сконцентрувалися на темах відбудови та життя громад. Ми знімали історії людей, дивилися як живуть і розвиваються села, бачили як росіяни роблять непридатними для життя цілі райони Херсона. І все це перетворилося у наші відео та текстові репортажі. Десятки репортажів. Сотні людських доль.
І тому, підсумовуючи цей рік, ми вирішили вам показати, які матеріали стали найкращими для нашої команди.
Для цього кожен з нас обрав по одному тексту, який сподобався йому найбільше.
Сподіваємося, вам буде цікаво перечитати їх на цих вихідних.
До речі, на початку 2025 року світ побачить наш перший друкований журнал, у якому ми зберемо кращі тексти та фото року, що минув.
Першими його отримають члени нашої спільноти, тож покваптеся та ставайте її членами! Для цього потрібно підписатися на щомісячну підтримку МОСТа на будь яку суму і вказати при реєстрації телефон та е-мейл.
Нам здається, почати підтримувати незалежне медіа – найкраще завершення року!
А ми готуємося дивувати вас у наступному році.
Єва Василевська, заступниця головного редактора
Очевидно, складно обрати щось найбільш значуще із десятків значущих, проникливих, подекуди пропахших пилякою південних степів текстів, які за 2024 рік написали наші журналісти.
Для себе я, втім, зупинюсь на інтерв’ю зі співачкою, яка родом із лівого берега Херсонщини – Анастасією Чуприненко. Амбасадоркою Херсонщини, як її назвав наш Сергій Нікітенко.
Інтерв’ю, як мені здається, вийшло цілком у дусі її творчості – легкої, але в той же час – із контекстами і смислами, де кожен вгадує щось своє – навіть якщо він ніколи не жив на Херсонщині, ніколи не споглядав степ із вікна старого рейсового автобусу, що везе тебе додому, в рідне село.
Серед іншого, в інтерв’ю Анастасія висловила думку, до якої я час від часу повертаюсь і яка змусила мене задуматись.
«Коли я пишу пісні, мені важливо це сказати найближчою мені мовою. Перша мова любові моєї – це суржик. Так говорили мої батьки. Ми так балакали в сім’ї з дєтства. І для мене це найрідніша мова», – сказала вона. І одномоментно до мене дійшла уся феноменальність цього явища і чому ми з ним назавжди пов’язані.
Це йде в розріз із усіма канонами, але не йде в розріз із твоїм серцем.
Тому я однозначно обираю в топ топів саме це інтерв’ю. Обираю і раджу усім обов’язково його прочитати. Якщо ви ще ні, звісно.
Маргарита Доценко, редакторка стрічки, журналістка
Обрала саме цей матеріал тому що особисто для мене тема відбудови Посад-Покровського є важливою та емоційною.
Ще до повномасштабного вторгнення там жили мої бабуся та дідусь і майже кожні канікули я проводила саме там. Будинку, який я пам’ятаю з дитинства вже немає – він повністю згорів напередодні деокупацї правобережжя. Не дочекався…
Таких самих, знищених війною будинків, у Посад-Покровському сотні, а мешканці, які попри відсутність світла, води, газу та й власних осель, повернулися додому в надії на відбудову і відновлення спокійного життя, вже півтора року чують лише обіцянки та постійні перенесення строків будівництва.
Переглядаючи фото та відео з Посад-Покровського, знаючи історії місцевих мешканців, хотілося якомога ширшій аудиторії розповісти, як після яскравих презентацій та гучних заяв міністрів та обласних керівників люди залишаються фактично наодинці з побитими хатами, недобудовами стінами обіцяних будинків та купою питань.
Після того, як ми випустили матеріал, до Посад-Покровського знову почали привозити питну воду та гуманітарну допомогу, які були вкрай необхідними для місцевих.
Якщо хоча б один матеріал зміг зробити життя в одному з десятків замордованих війною сіл хоч трохи легшим – рік точно минув не дарма.
Кароліна Котляренко, редакторка стрічки, журналістка
Цей текст важливий, бо він емоційний і показує реальність війни. У ньому висвітлено злочини, які вчинили російські військові на Херсонщині.
Матеріал також цінний тим, що розкриває відданість головного героя матеріалу Володимира своїй громаді. Він, попри всі втрати, продовжує працювати для її відновлення.
Це сильна історія, яка не тільки інформує, але й підкреслює необхідність пам’ятати ці події та підтримувати постраждалих.
Олена Гнітецька, СММ-менеджерка
На мою думку, цей матеріал був резонансним, тому що показує справжню силу та єдність українців.
Коли у нас спільна біда – на захист стають хоробрі чоловіки та жінки.
Історії ув’язнених, що пішли у військо, показують, що кожен має шанс виправити помилки та стати справжнім героєм.
Наталія Майстренко, фрилансерка
Як на мене, досить сміливо і цікаво висвітлена тема про колишніх засуджених, які пішли служити (текст вище, – МОСТ).
В цьому тексті не про «героїзацію» або «моральне засудження». Тут про рішення: від рішення держави дозволити людям захищати державу до прийнятого рішення конкретної особи піти служити. Є чесні діалоги і погляд на ситуацію, яка може бути такою: в конкретний момент і час – зробити вибір. Колись, ці люди вже зробили один вибір, зараз роблять інший. Тільки з часом ми, суспільством, маючи всі покладені на нас норми, зможемо дати оцінку цього вибору. Але! Чи вміємо ми робити це правильно. Адже історії цих вже повноцінних захисників показують, що все може змінюватися.
Юлія Терещук, СММ-менеджерка
Цей матеріал мені сподобався тим, що, попри його об’єм, текст читається легко й цікаво. Навіть якщо ти не зовсім у контексті теми, кожен абзац захоплює дедалі більше. Стиль написання живий і динамічний.
Особливо цінно, що матеріал викликає різноманітні емоції. Під час читання відчувається і радість, і смуток, що робить його справжнім і чуттєвим.
Це також влучне потрапляння в інтереси нашої аудиторії. Тема актуальна й важлива для жителів Херсонщини. Про це свідчать чудові перегляди як на сайті, так і в соцмережах.
В’ячеслав Гусаков, журналіст
На мою думку, такі статті про військових дуже потрібні, бо дуже потрібні розповіді про рядових бійців, їх життя, їх мотивацію. “Фішкою” цього тексту є акцентування уваги на жінках, які для захисту України взяли у руки зброю.
Для пересічного читача часто бувають не дуже зрозумілими “високі матерії” від військових аналітиків.
Значно кращий ефект для розуміння того, що зараз відбувається в країні мають такі прості і людяні розповіді.
Сергій Нікітенко, редактор
Очевидно, що обираючи всього один матеріал, з написано нами за 2024 рік, я вагався довго. Як виявилося, ми написали понад 70 великих текстів, з яких десь 30 – мегакрутих, за моїм власним рейтингом.
Ще 5-6 – це мегатоп, і про них колеги вже розповіли. Але один з них, про родину Сергія та Тетяни з Білогірки – забрав часточку моєї душі. Я спостерігаю за цією родиною з травня 2023 року і по-людськи їм симпатизую. Так хочеться, що у наступному році у родини трударів з Білогірки зʼявився трактор.
А поки я про це мрію, почитайте цей текст.