Всеукраїнська газета “День” визнала херсонського лікаря Віктора Гандзюка людиною року за стійку громадянську позицію в боротьбі за верховенство закону.
Анкета «Дня»
1. Які події року, що минає, на вашу думку, змінили світ та Україну?
2. Яка подія в житті країни стала найважливішою особисто для вас?
3. Кого ви вважаєте героєм та антигероєм року?
4. Три речі, які додають вам сил і сповнюють оптимізму?
5. Автори, статті, проєкти газети «День», які зацікавили вас найбільше 2019 року?
Віктор Михайлович Гандзюк – заслужений лікар України, високопрофесійний хірург, який протягом останнього року став активним борцем за справедливість в Україні. Віктор Михайлович – батько Катерини Гандзюк, громадської активістки і чиновниці міської ради, на яку в липні 2018 року вчинили замах, обливши сірчаною кислотою.
Після тяжкої боротьби за життя протягом 96 днів Катерина померла в лікарні. З цього дня життя Віктора Гандзюка перетворилося на тотальну боротьбу. Лікар, який зранку до ночі займався улюбленою роботою, став громадським діячем, який публічно критикує поліцію, прокуратуру, суди, який виходить на вуличні акції, дає інтерв’ю провідним медіа світу, виступає на міжнародних зустрічах. І все це – заради однієї мети: аби усі причетні до вбивства Каті були покарані за законом.
По суті, Віктор Михайлович деякою мірою продовжує справу своєї доньки. Він теж говорить про кризу справедливості, публічно критикує владу, аналізує й оцінює роботу правоохоронної системи на конкретному особистому прикладі. Ми попросили Віктора Гандзюка відповісти на запитання нашої передноворічної анкети і підбити короткі підсумки року, що минає.
1. Чесно кажучи, я не бачу аж настільки важливих подій, які би по-справжньому змінили світ. Можливо, вони мене не зачепили так, щоб про них говорити. Європа, Америка і весь світ щось постійно вирішують, реагують на поточні проблеми, загострення в різних точках планети, але загалом усе як завжди.
Стосовно України, то це, безумовно, зміна влади. Це вибори президента і парламенту, перемога команди Зеленського. Це великі очікування і сподівання людей, які сьогодні вже не такі великі. Закрадаються різні сумніви. Очікування були пов’язані з радикальними змінами у прогнилій правоохоронній і судовій системах. Поки цього не відбулося. Я сподівався, що принаймні на місцевому рівні буде покладено край феодальним відносинам. Також, як і більшість українців, я сподівався, що нова влада наблизить нас до миру. Є зрушення в цьому напрямку, але багато і спірних моментів.
2. Звичайно, це справа Каті – справа мого життя. І знов-таки, зміна влади, з якою були пов’язані сподівання, що розслідування нарешті дійде до логічного завершення, замовники отримають вироки суду. Щодо справи Каті Зеленський неодноразово говорив про важливість розслідування. Мені він говорив, що спочатку йому заважала стара Верховна Рада і попередній генпрокурор, які ставили палиці в колеса. Ці перепони зникли, а все, що стосується справи Каті, залишилося на тому ж рівні заяв і обіцянок. Фактично, з лютого минулого року, коли винесли підозру Мангеру, позитивного просування не відбулося. Єдине – суд над виконавцями, але він відбувся завдяки угоді зі слідством, яка наразі нічого не дала.
3. Героєм року вважаю адвоката Євгенію Закревську. За її позицію, за її боротьбу проти припинення слідчих дій у справах Майдану. Вона ризикнула своїм здоров’ям, оголосила голодування, аби добитися принаймні часткового результату. Верховна Рада прийняла відповідну поправку до закону. Хоча прокурори, які мали б далі займатися цими справами в ДБР, наскільки я знаю, ще не призначені.
Антигерой – це Аваков. Через провал реформи поліції, через зловживання поліцейськими на всіх рівнях, через відсутність розслідування нападів на активістів, через саботаж справи Каті. Завдяки Авакову в нас проявляються тенденції поліцейської держави. Поліція, здається, має безграничну владу, яку уособлює ця людина. Тому його поява в новому уряді – дуже негативне явище.
4. Якби ви поставили мені це запитання кілька років тому, я б відповів: робота, Катя і подорожі. Час змінюється, в моєму житті відбулися трагічні події. Тому сьогодні перше для мене – це кейс Каті. Тобто боротьба за справедливість і покарання винних. І паралельно це певною мірою продовження справи Каті. Вона боролася з цими людьми, з корупцією, зі свавіллям правоохоронної системи. І коли відбувся напад на неї, ця система проявила свої найгірші якості.
Друге – це моє ставлення до Каті як батька. Маю на увазі не публічну діяльність, а пам’ять про неї: поїздки на могилу, розмови з нею в думках, пошук старих фотографій, частина постів у «Фейсбуці». Мабуть, моє єство не може змиритися з тим, що її немає, тому таким чином я якось продовжую її існування у своїй пам’яті.
Третє – все-таки робота. Хоча і не так, як колись. Раніше я був фанатом своєї справи. І навіть щойно, коли я казав про три важливі речі в минулому, першою назвав роботу. Це було для мене все. Я постійно старався рости, вивчати і практикувати щось нове, їздити на конференції, щось досліджувати, роками не ходив у відпустки. Зараз усе не так. Але все-таки робота мене стимулює і відволікає від страждань, поганих думок. Я оперую, піклуюся про хворих і так ніби повертаюся на кілька років тому, коли все було нормально.
5. Я вдячний газеті «День» за постійну увагу до справи Каті від самого початку, за об’єктивну подачу матеріалу. Минає час, і суспільна увага розсіюється навіть від найрезонансніших справ. Така людська природа, це не дивно. Тому якісна робота журналістів у таких випадках дуже важлива.
