– Ходімо, зараз усе побачите. Ви перші журналісти, які приїхали до нас після того, як дамбу взірвали, – каже чоловік, одягаючи гумові черевики біля свого BMW. На капоті машини красується наліпка з зображенням відомого пам’ятника кавуну. Андрія Селецького і його автівку тут знають усі. Коли більша частина Херсонщини перебувала під окупацією, він активно волонтерив і розповідав світові, як живе Нововоронцовка – єдиний на той час вільний центр громади на всю область. Від осені минулого року Селецький – голова Нововоронцовської селищної військової адміністрації.
Фото: Іван Антипенко
Північ півдня. Цей край був плацдармом надії для людей, змушених покинути рідний дім після вторгнення росіян, так само, як і для тих, хто залишився в окупації. Звідси починалася перша успішна контрнаступальна операція ЗСУ на Херсонщині: у квітні підрозділи 80-ї і 60-ї бригад та 73-го центру Спеціальних операцій звільнили село Осокорівка, що в південній частині громади.
Нововоронцовка розташована на березі колишнього Каховського водосховища. Після підриву Каховської ГЕС перед населеними пунктами, розташованими вище греблі, постали нові проблеми – немає води.
Фото: Іван Антипенко.
“Люди позбавились звичного способу життя”
На місці, де у Нововоронцовці був пляж, тепер гладка пустеля. За кількадесят метрів вона переходить у в’язку багнюку, що тягнеться аж до русла Дніпра. Вода відійшла від берега приблизно на півтора кілометра. На дні колишнього Каховського моря – уламки реактивних систем залпового вогню. Ними росіяни обстрілювали селище.
“Люди позбавились звичного способу життя і господарювання. Хтось брав помпами воду з водосховища для поливу, хтось на рибалку ходив і цим сім’ю годував. Друге – це обміління скважин і колодязів – і приватних, і комунальних. Обміліло дві скважини. І третє – це плюс 6,5 квадратних кілометрів території, з якою поки не ясно, що робить”, – Андрій Селецький показує на піщану гладь.
Фото: Сергій Нікітенко.
За 10-15 кілометрів від нас – окупований лівий берег Дніпра, де розташовані позиції російських солдатів. Вони можуть спостерігати за правобережжям засобами аеророзвідки. Однак дістатися сюди суходолом не вийде: річка все ще занадто широка, а обміліла територія має багнисту поверхню, в якій застрягне будь-яка техніка.
Фото: Іван Антипенко.
“У нас діє заборона на вихід цивільних на берег. Я як начальник військової адміністрації іноді дозволяю собі вийти. Чим зараз і займусь – піду заміряю дальність відходу води і подивлюсь, що там на березі”, – каже Андрій, вирушаючи піщаним берегом у напрямку води.
Селецький за фахом історик. До війни займався краєзнавством і туризмом. На грудях носить кулон у вигляді мапи Херсонщини.
Фото: Сергій Нікітенко.
Андрій розповідає, що після обміління водосховища на дні відшукали артефакти, які мають історичну цінність. Зокрема, два козацьких кресала. Ці знахідки руйнують наратив кремлівської пропаганди про те, що до приходу Російської імперії на цих територіях не було цивілізації.
“Також знайшли уламки черняхівської або античної кераміки. Вони не мають ніякої грошової цінності. Але це цінна краєзнавча інформація, яка говорить про заселення цих територій ще до нашої ери. Для самоідентифікації, усвідомлення рідного краю це дуже важливий чинник”, – додає начальник військової адміністрації.
А ще Андрій Селецький мріє, щоб тут продовжували вирощувати кавуни – хоча північ області і не так славиться баштанними традиціями, як, наприклад, Гола Пристань або Скадовськ, які наразі залишаються окупованими.
Фото: Іван Антипенко.
Після повномасштабного вторгнення Андрій акумулював величезні об’єми допомоги для мешканців Херсонщини: медикаменти, автомобілі, продукти харчування, пальне, засоби зв’язку… Під егідою Червоного Хреста чоловік возив гуманітарну допомогу в захоплені ворогом міста і села, евакуйовував людей польовими стежками, допомагав українським військовим. Сам неодноразово потрапляв під обстріли, а на російських блокпостах його навіть погрожували вбити, якщо не припинить своїх поїздок.
Андрій добре розумів реальні потреби людей на місцях, він був активним у соцмережах – це допомогло волонтеру налагодити партнерські зв’язки з міжнародними та українськими організаціями і фондами, які тепер допомагають у відбудові краю. У Селецького побільшало можливостей допомагати рідній громаді, коли Президент України 28 жовтня 2022 року призначив його головою військової адміністрації.
“Зараз у мене мав би бути випускний”
У неділю в центрі Нововоронцовки пусто і сонячно. Працює кілька магазинів, аптека і кафе. Тут чоловік, який виконує функцію бармена, повара і офіціанта одночасно пропонує пообідати домашнім борщем або солянкою, є салати, пюре, пельмені за лояльними цінами.
Неподалік розташована школа, уражена російською ракетою. Біля неї прогулюються двоє дівчат. Побачивши камеру у моїх руках, вони починають сміятися і перешіптуватися.
Аліна Шевченко виїхала з селища минулого року наприкінці березня, коли почастішали обстріли. Дівчина жила з батьками у Кривому Розі. Повернулася в Нововоронцовку, щоб побути вдома перед тим, як поїхати на навчання у Дніпро.
“Зараз у мене мав би бути випускний, гарний святковий вечір, як завжди… Але його, на жаль, не буде, така ситуація, бачите”, – з сумною посмішкою дівчина показує на обвалені стіни рідної школи.
Фото: Іван Антипенко.
“Третій поверх – там я навчалася в менших класах. І на першому поверсі теж. З класу восьмого чи девятого ми почали вчитися на четвертому поверсі. Ось там була моя аудиторія в кінці. Тепер туди не можна потрапити… Дуже гарна школа була. Ще я тут баскетболом займалася”, – згадує дівчина.
Цю школу дійсно було за що любити. Велика чотириповерхова споруда з широким подвір’ям, окремим актовим залом, затишною їдальнею, з розмальованими стінами. У багатьох класах встигли зробити капітальний ремонт, придбати меблі і нову техніку. Далеко не кожен освітній заклад у Херсоні міг би конкурувати з цією школою за рівнем оснащеності та умовами для навчання.
Фото: Іван Антипенко.
“Після повернення багато чого вразило, тепер тут такі розвалини… А так, скучала, звичайно, за цим місцем. Рада, що повернулася. Я думаю, що відбудувати це буде важко. Але відбудують, бо тут ще багато молоді”, – міркує Аліна Шевченко, крокуючи уламками хрусткого скла на шкільному подвір’ї.
“Люди хочуть тут жити, і це дає нам сили”
Попри те, що Нововоронцовка не була окупована, громада зазнала значних руйнувань від російських атак. За попередніми оцінками комісії, яка обстежує пошкодження, загалом постраждала майже половина приватних будівель, 20% – зруйновані. Люди, чиї оселі постраждали від обстрілів, мають отримати грошову компенсацію від держави.
“У нас багато постраждало і комунальної власності, і критичної інфраструктури, і житлового фонду. Але ми не опускаємо руки, бо найголовніше, що люди повертаються, люди хочуть тут жити, і це дає нам сили”, – каже Андрій Селецький. З його слів, відновлення проходить за двома напрямками. Перший – міжнародна допомога: Карітас, Міжнародний комітет Червоного Хреста, Міжнародна організація з міграції, USAID, UNICEF та інші. Другий – державна підтримка.
Андрій каже, що і йому, і мешканцям громади хотілось би якомога швидше відновити зруйновані школи, садочки, приватні будинки. Та це не просто. Для цього потрібні і час, і ресурси, і терпіння. Присутність російських військ на протилежному березі не дозволяє взятися до роботи на повну силу.
“Ми залишаємося прифронтовою громадою. Багато фондів, коли дізнаються, що до лінії фронту всього 10-12 кілометрів, кажуть: «Давайте почекаємо і потім до вас зайдемо обов’язково». А люди говорять: «Чого це у Високопіллі вже ставлять вікна, а в нас не ставлять? Погано працюєте». І ми починаємо пояснювати, що це ж тилові громади. Багато людей намагаються свою обіду, своє безсилля перед війною перекласти на нас. Тому в нас є дві людини на зарплаті, які займаються комунікацією, зв’язком з громадськістю – вони розжовують [інформацію], ведуть сторінки у соцмережах”, – додає начальник військової адміністрації.
Щодо школи, то будівлю у Нововоронцовці планують відновити, каже Селецький. А от у Нововоскресенці і Любимівці школи ремонту не підлягають. Коли дозволить безпекова ситуація, там діти навчатимуться у приміщеннях дитячих садочків.
“Найбільша атомна електростанція в руках у мавп”
Ще одна проблема, яка не дає спокою місцевим мешканцям – загроза надзвичайної ситуації на Запорізькій атомній електростанції, яку наразі контролює російська армія. Від Нововоронцовки до Енергодару по прямій, через річку – приблизно 50 кілометрів. Раніше представники влади заявляли, що у випадку витоку радіації доведеться проводити евакуацію у 50-кілометровій зоні.
“Побоюємось через атомну станцію. Чи кудись знову їхати, чи якийсь захист шукати – нічого поки не можу сказати. Боюся, щоб чогось не сталося. От підірвали ГЕС, так що все може бути”, – каже мешканка Нововоронцовки Алла Мільчуцька, яка сидить на лавці на центральній вулиці селища.
Пані Алла покинула рідний дім влітку минулого року – але в грудні повернулася. “Нововоронцовку побачила ще більше розбитою, ніж тоді, коли я їхала”, – каже вона. Жінка тужить за довоєнним життям, шкодує, що селище вже не має свого пляжу.
Андрій Селецький визнає: ризики щодо ЗАЕС існують.
“Найбільша атомна електростанція в руках у мавп. От що ці обізяни придумають? Підірвати? Ми не знаємо їхніх планів. Немає ніяких гарантій, що вони включать мізки, і нічого не трапиться, – міркує Селецький. – У людей є тривога, що може бути великий бабах, який вб’є все живе. Звісно, це величезна небезпека, з негативними сценаріями – чи один вибух, чи декілька, чи витік радіації. Можуть бути пошкоджені або знищені величезна кількість людей і екосистеми”.
Місцева влада отримала інструкції дій на випадок аварії. Основна порада людям від Селецького: не панікувати і стежити за оновленнями інформації. Андрій каже: щоб бути спокійним, можна “виїхати на канікули, можливо, відправити дітей до родичів, до знайомих, до бабусі”. “Я не говорю, що беріть всі виїжджайте. Але із досвіду ГЕС – ми дізналися про трагедію через три години після того, як вона сталася. Якщо щось трапиться в Енергодарі, до нас радіація дійде за годину. Буде пізно”, – спокійно каже Селецький, показуючи в бік ЗАЕС.
“Розбирати – довго і дорого. Ще довше і дорожче – відновлювати”
“Зараз ми поїдемо по тій дорозі, яку називають Катерининська верста. Короткий путь на Осокорівку. Там я думав обмануть кадирівців, а попав у розпал бою”, – інтригує Андрій, сідаючи за кермо свого BMW.
Ґрунтова дорога веде через високі бур’яни, серед яких до сонця пробиваються червоні маки й дрібні ромашки. Обабіч іржавіють залишки російського танка Т-72.
5 квітня 2022 року Андрій виконував свій черговий волонтерський рейс на Херсон, віз ліки, засоби гігієни та іншу гуманітарку. “Нічого не віщувало біди, як то кажуть. Їду собі – а тут наші БТРи стоять. Один горить, інший заведений. І, власне, десь тут лежить підар дохлий в окопі. Кров свіжа, броніки валяються, каски – щойно був бій, – Андрій минає перешкоди на сільській дорозі. – А я був у жилетці Червоного Хреста. Походив, покричав: «Кому допомога?» Нікого нема. Дивлюся, з-під того трупа виглядає якась оптика – тепловізор. Я його забрав, заховав у памперси і поїхав на Херсон. Стрьомно було, бо багато блокпостів ще проходити. Але перевіз його і потім нашим хлопцям із 60-ї бригади віддав. Виявилось, що той тепловізор 240 тисяч гривень коштує. Ми б на такий довго збирали”.
Ми заїжджаємо в Осокорівку – одне з найбільших і найзаможніших сіл Нововоронцовської громади. Центральний проспект з литими фігурними ліхтарями, великий будинок культури, затишна рекреаційна зона, адмінбудівлі у два поверхи і навіть нічний клуб “Голівуд”. До війни тут проживало близько двох тисяч мешканців, працювало потужне агропідприємство.
Але про все це тепер говорять у минулому часі. Осокорівка – найбільш зруйноване село у Нововоронцовській громаді. Окупація тут тривала близько місяця, а потім українські війська відбили населений пункт. Після цього росіяни розпочали масово обстрілювали громаду. Прилітає сюди й зараз – хоча й менше.
Ми йдемо центральними вулицями Осокорівки, пошрамованими численними осколками. Тут порожньо, але помітно сліди людської праці – біля будівлі сільської ради охайні клумби, підметені доріжки. Поряд новий мобільний медичний центр.
За підрахунками державних служб, у результаті бойових дій у селі пошкоджено до 90% будівель. Половина споруд не підлягає відновленню.
Перед будинком культури тріпоче синьо-жовтий прапор. Це фундаментальна споруда з багатьма залами, зведена в радянський період. Колись тут діяв колгосп-мільйонник, директор якого любив село і вкладав у нього багато грошей.
“Під ногами у нас мармур – і рожевий, і білий, і синій. Гіпсова ліпнина, величезний зал. До речі, під час будівництва використовували і місцеві матеріали – осокорівський вапняк, – проводить екскурсію Андрій Селецький. – Будинок культури тримався до останнього. Багато прилітало в нього – а потім попали в дах чимось дуже сильним, проломили перекриття. Все загорілося, і тепер стоїть руїна. Розбирати – довго і дорого. Відновлювати – ще довше і дорожче”.
“У погріб уже не ховаємося – що Бог дасть”
Коли ми виходимо на вулицю, чуємо спів. “Боже, я молюсь за Україну” – долинає з дому молитви, де зібралися прихожани однієї з церков. Кілька жінок на вході привітно усміхаються.
“Ми, як вернулися з дідом, заїхали в село – я вжахнулася. Сплошні руїни! При в’їзді в село моя дочка жила, двоповерховий дім. Чотирьом дітям нема куди вернутися тепер, немає де жити… Це був маленький городок, дуже красивий, дуже багатий. Жили люди спокійно”, – каже Валентина Живодьор.
Пані Валентина додає, що обстріли й дотепер дошкуляють місцевим мешканцям, і “сьогодні оце трошки страшно було”. “Але ми привикли, в погріб уже не ховаємося – що Бог дасть”, – говорить жінка біля церкви.
Минулого року, коли поруч був фронт, пані Валентина жила в Кривому Розі. Але тепер не хоче покидати Осокорівку. Каже, адміністрація і волонтери дуже допомагають, привозять будматеріали, продукти, воду. “Але ще страшно і ремонтуватися. Тому що зробиш – а знов бахнуть, і остануться люди без нічого”, – додає жінка.
Під час окупації люди намагалися гуртуватися. Валентина Живодьор згадує про старосту села Сергія Кунця, який підтримував мешканців, коли село захопили росіяни – хоча сам побував у полоні і зазнав катувань від військових РФ.
“Люди згуртувалися, ви знаєте. Прибирають, вивозять мусор. Кожен старається, щоб було чисто, порядок”, – до нас підходить Мирослава Шведун.
“У мене дах і стіна в хаті зруйновані – прильот був. Але все поправи́мо. І красю, і білю – як усі люди, так і ми”, – каже пані Мирослава.
Жінка намагається запевнити нас, що все буде добре, але починає плакати, коли я запитую її про відчуття, озираючись навколо. “Тривожно на душі. Не можу. Це дуже важко. Село велике – гарно в нас було, квіти… А тепер що зробили?”, – втирає очі пані Мирослава.
Війна позбавила багатьох селян роботи. Тепер громада потерпає ще й від нестачі води.
“Роботи немає. Я працював на насосній станції. Зараз її розгромили трошки. А хоча б її й відновили – води немає в Каховці, зрошення не буде. У нашого підприємства «Агрофорум» тепер земля замінована. Дружина на пенсію пішла, то на те поки й проживаємо. Ще посадили город, так з водою тепер біда”, – розповідає Олег Дмитренко, опершись на велосипед.
Олег повернувся додому в січні. Попри руйнування і небезпеку обстрілів, планує залишатися вдома – як і більшість наших співрозмовників, з якими ми зустрілися. “Не хочеться мені нікуди їхати. Думаю, що будемо відбудовувати. Аби тільки держава трошки допомогла. Своїми силами дуже трудно”, – каже чоловік.
Осокорівці повільно виходять із церкви, обговорюючи буденні клопоти. Позаду йдуть юні дівчата і хлопці, які теж брали участь у молитві. Вони сідають в автівку з написом “Волонтери” і рушають на виїзд, махаючи нам у вікно. Валентина Живодьор проводжає їх посмішкою.
“Віримо в те, що розбудується наше село, обновиться. Буде ще краще, як було. Одне єдине просимо – щоб Господь припинив цю війну кровопролитну, і щоб усі наші воїни вернулися додому”, – каже наостанок пані Валентина.
Ця публікація була створена за фінансової підтримки Європейського Союзу. Вміст публікації є одноосібною відповідальністю DW Akademie/Програми Медіафіт для Південної та Східної України та не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.