Так вже вийшло, що Катю Гандзюк я не знав, але безмежно їй вдячний.
Цю історію я дуже люблю розповідати друзям, які мало знайомі з подіями в Україні, а тим паче з трагедією 18-го року. Історію, яка назавжди змінила моє життя, яка дозволила мені бути тим, ким я маю бути.
У 19-му році, коли я ще працював журналістом в нікому невідомому ЗМІ, яке потім виявилось напівватним, дізнався про рух “Хто замовив Катю Гандзюк”, про пошуки вбивць та боротьбу дуже завзятої групи людей, у яких руки не бувають нижче пояса.
На сторінці “ХЗКГ” у ФБ знайшов номер координатора групи та телефоном спробував дізнатись усі подробиці. Цією координаторкою виявилась Марина Хромих. Вона дуже детально мені все роз’ясняла, хоча, впевнений, розуміла, що на тому кінці телефону людина, яка майже нічого не розуміє в “замовниках”, “реалізаторах”, “посередниках” і так далі вбивства. Я, зізнаюсь, дійсно нічого не розумів та й юридичною мовою не володів, але дуже хотів розібратись, якось допомогти, щось змінити. І це дивно, бо Катю я не знав. Вважайте, що вчора я про неї прочитав, а сьогодні зранку вже горів написати текст на 50 сторінок. Як я потім зрозумів – це феномен Каті Гандзюк, людини, яка мала якусь силу згуртовувати навколо людей ідеї.
ЗМІ, у якому я працював, дуже розчарувало – молодий, жвавий та патріотичний колектив виявився обманутим та настав час звільнятись, що ми вирішили зробити усією командою і ці люди досі серці. Я зробив допис у ФБ про пошук роботи, але відгуків чи зовсім чи майже не отримав, бо сторінка була мертва – у друзях майже нікого не було.
За деякий час я побачив анонс – першого серпня 19-го року акція “Хто має подзвонити за цих чортів?” під СБУ в Києві. Сказав своїй на той час ще головній редакторці Каті Ейхман, що піду туди. Звідти мені треба було на один телефон стрімити, а на другий зробити кілька фото для новини і написати саму новину. Проте в мене вже тоді був фотоаппарат, тому у третю руку я взяв його і знімав. А далі – магія Фейсбука, куди я виклав (собі на сторінку) фоторепортаж. ФБ розпізнав обличчя активістів і дав їм про знати – полетіли лайки, репости, коменти – того, чого раніше ніколи в мене не було. Я не дуже розумів що коїться, чому стільки людей реагують на мої фотографії.
Пам’ятаєте мій пост про пошук роботи? Він був як раз під галереєю з акції – там почали з’являтися пропозиції з вакансіями, доволі багато. Дуже активним був Влад Грєзев, за що йому велика подяка, але моє сердце підкорила людина, яка вважай з того самого дня і до сьогодні стала моєю головною редакторкою – Оля Худецька. Вона запропонувала мені стати фотокоро-журналістом у виданні Insaider і з тих пір почалася моя ера судової журналістики (а колись, ще у Сумах, зарікався, що ніколи більше не піду до суду бо це просто пекло, прям як Кафка писав) та фоторепортажів з сотень акцій.
Епілог.
Єдина причина, чому ви читаєте цей допис та бачите мої фото у своїй стрічці новин – це Катя Гандзюк.
Завтра, у четвер, в день народження Каті, відбудеться акція. Приходьте, я постараюся вас сфотографувати.
Фото з того самого дня
Герман Кригер
