Юрій Маринчак: Із цінності дитини починається цінність дорослого

Юрій Маринчак: Із цінності дитини починається цінність дорослого
16 февраля

Чи має цінність в Україні людське життя, чому дитина повинна бути в родині, а не в інтернатах і як бізнес може допомогти у цьому та що означатиме скасування в Україні реформи інтернатних закладів. Про це - в інтерв'ю «Тижню» керівник Благодійного фонду «Мій дім», голова правління Альянсу «Україна без сиріт», бізнесмен, протестантський пастор Юрій Маринчак. Пан Юрій - батько п'ятьох усиновлених та трьох прийомних дітей.

Сьогодні у світі відбувається боротьба не стільки за території та корисні копалини, скільки за людей як ресурс. Держава Україна це розуміє? Дайте, будь ласка, відповідь в контексті теми сирітства, якою ви займаєтеся, сказати б, професійно.

- Якщо ми подивимося на розвинуті країни, побачимо одну тенденцію. Сильна країна та, де насамперед є цінність людини.

Я це писав у своїх постах. Повторюся. Якщо ви, живучи в Ізраїлі, хочете всиновити дитину, вам доведеться заплатити чималі гроші і чекати черги п'ять-шість років. В Україні ж понад 105 тисяч дітей перебуває в інтернатах і вони нікому не потрібні. Це означає, що в нашій країні людське життя не має цінності.

Нині держава Україна, згортаючи реформування інтернатної системи, прирікає дітей на те, що за них вирішуватимуть, чи ті (не) (!) матимуть освіти, родини... Потім такі діти виростають і відплачують суспільству - нелюбов'ю. Таким чином всередині країни дедалі більше шириться цей вірус НЕцінності людського життя та НЕлюбові. Він переходить від людини до людини. Тому така ситуація: в медицині, освіті, на дорогах; у судах...

Я вважаю, що саме із цінності дитини починається цінність дорослого. Якщо дорослі люди не цікавляться дітьми, це маркер - суспільство нездорове!

Яка людина на сьогодні цінна в українському суспільстві? Та, що з депутатським значком, елітним житлом, дорогими авто, словом, з грошима. І байдуже, які в неї здібності і таланти.

Один із шляхів оздоровлення суспільства - вплив духовних лідерів на країну. Більшість із них відсторонилися від суспільних процесів. Очевидно, переймаються, аби Президент про них погано не подумав.

Документаліст Леонід Канфер у фільмі про інтернати «А що таке любов?», до речі, відзнятий на замовлення та за участю БФ «Мій дім», резюмував, мовляв, у нас суспільство без любові. Згодні? Коріння цієї проблеми сягає радянщини?

- Коли ми почали знімати цей фільм, Леонід був здоровим та успішним чоловіком, у нього була дружина і донька. Потім він захворів на рак мозку, його покинула дружина, забравши доньку та майно. Він мені зізнавався, що раптом тоді почав згадувати, як виріс без батька у Мінську; як його у школі пресували як єврея Льоню Канфера. Ми знову повертаємося до теми цінності життя. Так, ми - суспільство без любові. І ця проблема сягає радянських часів.

Я воюю на фронті між «совком» та Європою. Може не всі знають, але засновником інтернатів в Радянському Союзі був Фелікс Дзержинський. Комуністи розглядали інтернати як заклади для створення ідеальної радянської людини. Людини, у якої нема сімейних цінностей, яка живе заради держави, будучи її «гвинтиком», виконує вказівки партії, однаково зі всіма мислить, як й одягається, як всі. Інтернати, мабуть, найстаріша інституція, яка досі є заповідником Радянського Союзу в незалежній Україні. Якщо ви зайдете туди, опинитеся в радянському часі, сказати б, понад тридцять років тому.

фонд

Щорічний бюджет інтернатів країни становить 12 мільярдів грн. Є заклади, де 30 тисяч грн йде на дитину щомісяця, з яких насправді копійки доходять до неї. Все інше спрямовано на утримання системи. Я про корупцію навіть не говорю. До речі, корупція теж через те, що нема любові. Якщо в закладі, приміром, 200 дітей, то й є біля 200 (!) працівників. А тепер порівняймо: на прийомну дитину виділяється 4 тисячі грн на місяць. І подивіться, як виглядають діти в прийомних родинах та інтернатних закладах.

Щороку інтернати випускають 12 тисяч (!) випускників. Як уже казав, оскільки інтернатна система законсервувала в собі радянський час, молоді люди, потрапляючи у реалії сучасного світу, переживають внутрішній конфлікт, дисонанс. Вони приходять у різні державні служби, установи, щоби влаштуватися на навчання або роботу, із настроями, мовляв, а ви мені повинні. Їх так виховали: забезпечували їжею, хоч поганенькою, одягом теж забезпечували - не якісним, та все ж; і дах був над головою. Єдине, їм не сказали, що часи-то інші і ніхто нікому нічого не повинен. І до життя в тих часах не готували. Особисто допомагав випускникам інтернатів, які від держави з нагоди випуску отримали 240 грн. на одяг. До мене часто звертаються допомогти одягнути випускників. Йдемо разом в крамниці, обираємо одяг на весну, осінь, зиму.

Крім того, більшість з них виходять з діагнозом F70, тобто, з легкою розумовою відсталістю. Хоча вони переважно здорові. Просто більшість інтернатів в країні колись було побудовано для таких дітей. Тепер щоби туди потрапити - зазвичай при живих батьках - їм «штампують» цей діагноз...

Приміром, живе багатодітна родина в селі чи маленькому містечку. У батьків роботи нема або ж є сезонна. А дітей треба годувати, одягати, навчати. Приїжджають добрі тітка або дядько (влітку цілі «рейди» здійснюються) і кажуть, що син/донька в інтернатах - це вирішення проблеми. І тато з мамою думають, що таким чином вони спасають своїх нащадків: ті будуть в теплі, нагодовані, під наглядом. Невже не можна на місці створити для подібних родин якісні соціальні послуги?.. Принаймні, надавати щомісяця згадані 30 тисяч грн, нехай - 20 тис грн, і питання вирішено!

Так діти з діагнозом F70 опиняються в резервації. Вони не навчаються за загальноосвітньою програмою. Як результат, не одержують атестат, а довідку, не матимуть можливості отримати ані вищу, ані спеціальну освіту.

Тому, як правило, випускники інтернатів невдовзі потрапляють у в'язниці. Там така ж система - ти «гвинтик».

А тим молодим людям, кому якось вдається влаштувати життя, потім своїх дітей також віддають в інтернат - у них нема моделі сім'ї.

Юрію, а як вирішили проблему інтернатів країни-сусіди, які були разом з нами в радянському гетто або в соціалістичному таборі?

- У Молдові реформа закінчилася не так давно - у 2016 році. Спершу вони відкрили суспільству всю правду про інтернати, провівши інформаційні кампанії. Потім створили соціальні послуги, альтернативні інтернатам. Зокрема, там працює система малих групових будиночків. Що це таке? У ньому живуть не більше 12-ти сиріт разом з вихователями. Ходять навчатися у загальноосвітні школи. Тобто, живуть життям звичайних дітей. Наприклад, щодня складають меню і самі готують. Прикметно, коли їх запитують, де живуть, називають адресу свого проживання, але не кажуть, що мешкають в інтернатах.

п

В Угорщині теж є малі групові будинки. Угорський уряд дуже підтримує організації, які надають якісні послуги на місцях. На південному сході країни є цілі депресивні села. Проте у кожному такому селі є спеціальні центри, куди людина може прийти поїсти, поспілкуватися, заробити кошти (чоловіки роблять паливні брекети, жінки вишивають...) До речі, наші денні центри, нещодавно відкритті на Херсонщині, власне, працюють за угорським зразком - хіба з тією різницею, що вони орієнтовані на матерів з дітьми. (Це теж з Угорщини).

Якщо говорити не тільки про країни по-сусідству, то ще 140 років тому Федеральний уряд США прибрав свою монополію, відмовившись від надання соціальних послуг, віддавши їх приватних організаціям. Так, у Штатах є Асоціації надавачів соціальних послуг, які об'єднують недержавні організації, що надають соціальні послуги. І поки ти не станеш її членом, держава тебе не розглядатиме. А для цього треба відповідати стандартам, всього яких - 1600!!! В Америці держава підтримує надання соцпослуг на 80% -з федерального бюджету, бюджетів штату та міста, а решта 20% - підтримує бізнес та благодійники.

Соціальна політика держави Україна малодієздатна і криза поглиблюється. Є тільки один вихід, як в усьому цивілізованому світі, - відмовитися від монополії, створивши ринок соціальних послуг, і надати суспільству можливість побудувати ефективну соціальну систему захисту дітей.

Отже, є досвід країн-сусідок і вже не треба видумувати велосипед, що називається. У 2019 році Верховною Радою був ухвалений закон про соціальні послуги. Щоправда, він блокується. Чому Україна згортає реформування інтернатної системи?

- Згаданий закон - це прорив. Його прийняли, але реалізацію блокують: ні бюджету, ні підзаконних актів. У ньому йдеться про те, що нехай надавачі соцпослуг конкурують з інтернатами. Якби він виконувався, інтернати би закрилися - надають дорогі та неякісні послуги за 20 млрд грн. на рік. Якщо б запрацювали альтернативні соціальні послуги, їх бюджет для тієї ж кількості дітей міг би бути вдвічі меншим.

Далі. У нас понад 105 тисяч дітей в інтернатних закладах. У спеціальних інтернатах, на сьогодні таких існує більшість, в них перебувають десь 15-20% дітей з інвалідністю, до 5% для дітей слабозрячих та поганочуючих, а інші, процентів 70%, - діти з F70. Повторюся, ці 70% з F70 в інтернатних закладах тому, що батьки не можуть їх виховувати, перебуваючи в складних життєвих обставинах або на заробітках. І зчинився гвавт, мовляв, ці діти з особливими потребами не зможуть відвідувати нормальну школу. Це відносно дітей, які дійсно мають фізичні вади. Так розвивайте інклюзивну освіту, купуйте шкільні автобуси, як це є у всьому світі, і нехай ці діти ростуть в родинах, а також виростають повноправними членами суспільства.

Величезне лоббі проти реформи - керівники інтернатних закладів та їх працівники, яких понад 95 тисяч. До речі, на роботу в інтернати неможливо влаштуватися, що називається, «з вулиці». Туди беруть лишень «своїх». Можуть працювати сім'ями. Злачне місце.

Крім цього, 12 млрд грн бюджетних коштів на рік свою роль грають. Держава хоче сама вирішувати, як ці кошти «освоювати». Коли буде справжній ринок соціальних послуг, там не можна буде вкрасти, оскільки конкуренція не дозволить.

У підсумку: запропоновані урядом рішення згортають реформу зовсім. Дуже цікаво, що для зарубіжних партнерів вона не згортається, а тільки вносяться правки. Але ці правки не дають здійснювати реформу.

Ми вважаємо, що дитина має бути в сім'ї: з татом, мамою, бабусею, дідусем, а не в інтернатному закладі, який визнаний цивілізованими країнами місцем несвободи, де людина травмується, деформується. Тому реформа робиться так: кожна дитина у фокусі. Якщо її можна повернути в родину, то все робимо задля цього, щоб допомогти такій родині, куди дитина повертається.

Насправді ми порушуємо Конституцію України щодо цих людей. Ми у нихзабираємо право на сім'ю, на освіту, працевлаштування.

Юрію, ви як керівник фонду «Мій дім» знаєте, що таке просити гроші у благодійників, а що таке заробляти їх самому для тих же сиріт, малозабезпечених родин, створивши аграрне підприємство «Рідна земля». Вважаєте Рідну землю know how - для вирішення подібних проблем?

- Фонд «Мій дім» не отримує від держави жодних дотацій. Діє завдяки підтримці бізнесменів Херсонщини ось уже 18 років.

«Рідна земля» - українське ноу гау. Коли підприємство вже було створене, я спілкувався з однією людиною із Силіковоної долини, який сказав, що так само роблять у Штатах. Отже, у нашому випадку це була ідея підприємниці Ірини Барах, у якої ми часто просили кошти, запропонувала спеціально створити підприємство, яке зароблятиме на дітей... І вона це зробила. Це її вияв любові.

Вважаю, що мудра держава би скористалася оцим трендом співпраці бізнесу та громадських організацій. Та держава, яка хоче краще жити.

Бізнесмени та активна частина суспільства можуть збалансувати ситуацію. Це не з'явиться на пустому місці. Тому закликаємо бізнес вкладати кошти саме в такі організації, які би покращили життя українських дітей і підвищили цінність дитини.

Коли дивишся на цього монстра і хочеш перемагати його на його умовах - у площині державної інституції - то він виглядає як Голіаф, якого перемогти неможливо. Проте коли приходиш до кожної дитини і борешся безпосередньо за живу душу, то виявляться, що цей монстр на глиняних ногах. Не будемо впадати у відчай. Надважливо змінювати систему! Та більш потужні зміни важливо робити знизу, бити саме по глиняних ногах. Давид переміг Голіафа насамперед вірою, а потім...камінцем, неспівставним із силою та озброєнням противника. Маленький влучний камінчик покінчив не тільки з величезним озброєним монстром, але і з усією його армією.

Хай кожен з нас стане таким камінчиком, що летить у цю, тільки на вигляд потужну, систему.

Юрію, а що таке любов, на вашу думку?

- Для мене любов - самопожертва. Це ті слова, які сказав Ісус Христос: «Нема більше тої любові, як покласти душу за братів своїх». Що таке душа? Твої внутрішній світ, комфорт, відчуття світу... І коли ти погоджуєшся щось віддати з цього заради іншої людини, це і є любов.

Ви навчилися любити?

- Я в процесі. Мабуть, в двох аспектах навчився: мої діти та люди в церкві, де служу пастирем. Є такі, яких, якщо включити логіку, любити неможливо. Може, й треба було вигнати давним-давно. Ти для них багато що робиш, а вони того не цінують. Але мене це не торкає. Я їх люблю такими, як вони є.

Недавно їхав по трасі: в гарному чистому авто, де приємно пахне; на заправці купив каву, увімкнув аудіокнигу. Суперкомфорт! І тут стоїть бомж... Розмірковую: зупинитися його підвезти чи ні... Зупинився. Сморід в авто. Вимкнув книгу. Їхалимовчки. Підвіз його. То був прояв любові. І це складно, часто болісно любити. Але коли ми любимо, серце огортає глибокий мир з Неба.

Новости по теме
Комментарии (0)

Новости