Президента Асоціації портів України «Укрпорт» – про державні інтереси у концесії портів
Державна людина – так Юрій Крук називає себе. За радянських часів він очолював Іллічівський морський рибний порт, у незалежній Україні був заступником міністра транспорту. Як депутат двадцять років пропрацював у профільному комітеті ВР. За його участю ухвалено понад 40 законів щодо морського та річкового транспорту. Але до нинішньої реформи у Крука – як президента Асоціації портів України «Укрпорт», що об’єднує 65 000 працівників 57 підприємств, – чимало запитань. Ось його колонка.
Шість відкритих листів ми направили двом останнім президентам. На всі, включаючи той, де йдеться про концесію портів, отримали стандартну відповідь. Офіс Президента відправляє наше звернення до Кабміну, Кабмін – до Міністерства інфраструктури, а звідти – «ура»-коментарі про свої дії. Ми на міністерство не скаржимося, розуміємо, що на Дерибасівській моряків можна знайти більше, ніж у Києві… Мало професіоналів морської галузі в нашому відомстві.
Коли міністерство заявляє, що всі порти віддасть у концесію, ми відповідаємо як в Одесі: ну і жарти ж у вас! Хочете – приватизуйте, хочете – передавайте в концесію, але дайте відповідь собі й нам, який у цьому державний інтерес? Ми не бачимо його. Ми бачимо інтереси окремих керівників і груп.
Я об’їздив майже всі порти: європейські, американські, японські… Антверпен, наприклад, є муніципальним портом, хоча і концесія там є, але місто отримує свої вигоди. За кордоном державний інтерес – це номер один. Він відчувається в кожному питанні.
Порівняймо умови роботи приватного і державного підприємства в Україні. Візьмімо порт Південний, який дає до мільярда прибутку. І приватний порт поряд, у якого тоннаж відвідуваних суден на тому самому рівні або навіть більший. І приватний, і державний сплачують податки, але в державного порту ще забирають 80% заробленого.
Для державного порту затверджена державна система тарифів: він не може поставити більше або менше. А приватник в іншій ситуації: він може домовлятися та демпінгувати. Тиск на державну компанію значно більший, але й державний інтерес вищий.
Або візьмімо днопоглиблення. Державний порт уже заплатив до бюджету і за ці роботи. А приватний – ні. Але він отримує ті ж самі преференції, адже днопоглиблення ведеться на вхідному каналі.
При цьому нам кажуть, що концесія в будь-якому разі – це найкраще рішення. Нумо порівнювати моделі відкрито. Візьміть порт, попередньо зробіть ТЕО щодо нього, а потім визначте, чого хочете. І ТЕО, до речі, можна не віддавати закордонним фахівцям. За ТЕО щодо Херсонського порту заплатили, мені пригадується, кілька мільйонів євро. Наші найкращі фахівці зробили би максимум за 1 млн гривень. Ми пропонували створити науково-експертну раду, яка провела б дослідження. Але навіщо? Є ж імпортні фахівці, які краще знають Україну, ніж ми.
Зараз ми наполягаємо хоча б на тому, щоб іноземні експерти пояснили своє ТЕО. І концесійний договір щодо Херсону нехай теж покажуть громадськості – його ж ніхто не бачив.
Передання окремих об’єктів у концесію викликає ще більше запитань. Приклад – порт Чорноморськ. Як і будь-який інший порт, він має підрозділи більш і менш прибуткові. Портофлот, контейнерний термінал і поромна переправа – прибуткові. І саме ці три об’єкти вирішують віддати в концесію, а збиткові залишити державі. Тоді вже весь порт передавайте!
Але є й інше, більш важливе питання. Поромна переправа – стратегічний об’єкт. Як можна його передавати до чужих рук Але конкурс на поромну переправу вже оголошено. Аналогічні претензії сосовно Херсону й Ольвії. Ольвія – це ж колишній Укроборонпром. Усі об’єкти його внутрішньопортового господарства цінні. А Херсон – гирловий порт на Дніпрі. Віддати в концесію гирлові порти – значить створити стратегічні ризики. А тепер ми ще бачимо наміри щодо Ізмаїлу. Ізмаїл – гирловий порт Дунаю, де ми були монополістами для всієї Європи. Така політика пахне не просто корупцією… Україна це вже проходила, коли російський менеджмент призначався на ключові позиції.
Пам’ятаю, як пан Криклій оголошував, що такий-то порт передається в концесію. А хто вирішив, який порт передавати? З галуззю це не обговорювали, і наукових досліджень не проводили.
З новим міністром переговорів ще не було. Хотілося б, аби пан Кубраков був у діалозі з моряками.
Хибна думка, що концесія – це мета. Це не мета, а спосіб. А мета – інтереси держави. І, виходячи з цих інтересів, треба дивитися на українські порти як на єдину систему. Систему взаємин вантажовласників і операторів, які пропускають через порти вантажі: експорт, імпорт, транзит. Висмикувати по одному елементу з системи, наприклад порти, – значить змінювати систему. Вагомої аналітики, які точки вигідно було б передати до рук приватних компаній, немає. Головне – віддати, хоч вітчизняним, хоч іноземним компаніям. Потрібна програма концесії та приватизації портів, і вона має бути обґрунтованою.
Необхідно вивчити свій досвід і чужий. У нас уже накопичилося чимало досвіду щодо концесійних договорів у різних галузях, приміром у металургійній. Є приклади, коли приватна компанія занапащала підприємство. Варто подивитися, яка політика щодо портів в інших країнах. У нас архаїчна система управління портовим господарством. Немає муніципальних портів, як за кордоном, не так давно в історичному сенсі почали з’являтися приватні стивідорні компанії. Портів, побудованих приватним бізнесом, немає, а там – маса. І в тій системі застосування такої моделі, як концесія морських об’єктів, має зовсім інший характер. А ми, без будь-якого аналізу, тестуємо модель на «найсмачніших» своїх портах – гирлових. Ми не проти концесії, але за державний підхід.