«Його відправлять до Криму і судитимуть як терориста». Подробиці про викраденого у Херсоні тероборонівця Лапчука

«Його відправлять до Криму і судитимуть як терориста». Подробиці про викраденого у Херсоні тероборонівця Лапчука
5 апреля

Понад тиждень херсонка Альона Лапчук розшукує свого чоловіка - 48-річного колишнього військового та поліцейського Віталія.

27 березня Віталія, Альону та їхнього сина викрали люди з прапорцями «ДНР» на формі.

З мішками на головах родину Лапчуків відвезли до місцевого відділку поліції, де допитували й били.

Жінку та сина відпустили. А Віталій залишився в полоні окупантів.

Далі - розповідь Альони Лапчук.

«Він, як завжди, когось витягував і рятував»

24 лютого я прокинулася від жахливого гуркоту. Наш будинок розташований за містом, через поле від військового аеродрому в Чорнобаївці - гучні вибухи долинали звідти.

Мій чоловік Віталій у цей час був у Києві, там він працював у Державному агентстві резерву України. Я йому відразу зателефонувала: «Почалася війна. Що мені робити? Стрибати в машину та їхати до тебе?» Але виїхати вже було неможливо, здавалося, що накрити могло будь-де.

Ми з сином спустилися в підвал, а Віталій скасував відрядження до Охтирки й вирушив до Херсона.

Йому вдалося доїхати наступного дня, 25 лютого. Сидіти на місці не міг. Одразу пішов на Антонівський міст, допомагав ОБСЄ, фотографував наших загиблих хлопців, розстріляні машини.

Потім пішов до військкомату. Йому сказали, що дадуть зброю, але він має їхати у Кропивницький. Віталій не розумів, навіщо їхати деінде, якщо потрібно захищати Херсон. Зрештою чоловік вступив до територіальної оборони міста. І після цього я його фактично не бачила - він вирушив на збори. Повернувся, коли почався наступ і нас остаточно окупували.

Віталій ще ходив на мітинги, які проводили під гаслами «Херсон - це Україна». Я його попереджала, що там ловлять людей, стріляють. Але він не зважав і когось витягував звідти, рятував.

«Ви всі - терористи»

Зранку 27 березня Віталій із товаришем поїхали до сусіднього село шукати бензин. За годину, о 10:00, я йому зателефонувала. Спершу він не брав слухавки, потім скидав і зрештою вимкнув телефон. Я почала нервуватися, бо знала, яка ситуація в нашому місті: людей викрадають, катують, відвозять невідомо куди.

Зателефонувала молодшому сину за кордон, він порадив звертатися на гарячу лінію Уповноваженого ВРУ з прав людини.

Я телефонувала туди безліч разів, але мені постійно відповідали, аби я зачекала на вільного оператора.

Приблизно о 13:00 зателефонував Віталій і попросив відчинити йому двері. Переді мною стояв чоловік, якого я не могла впізнати, - його обличчя було кровʼяним місивом, перебитий ніс, щелепа, кров крапала і заливала очі, куртку. У моєї 75-річної матері сталася істерика.

У дім зайшли девʼятеро озброєних чоловіків у військовій формі з прапорцями «ДНР». Вони знали про нас усе. Що я маю бізнес, заправку в сусідньому селі, і як нас звати.

Вони почали обшук, забрали пʼять мобільних телефонів, чотири ноутбуки. Зрозуміло, що в соціальних мережах були дописи проти «русского мира». У моєму телефоні вони також побачили десятки дзвінків на гарячу лінію з прав людини. Я підтвердила, що залишила там заявку.

Вони взяли наші документи, почали переписувати місце реєстрації й уточнювати, чи постійно ми тут живемо. На той момент ми всі були в будинку моєї мами.

Я не могла заспокоїтися, кричала, запитувала, чому вони побили Віталія, чому прийшли зі зброєю в наш дім і наше місто. На що у відповідь почула погрози, і що в мене «зараз полетять зуби».

Віталій постійно повторював одному з військових: «Ти як офіцер дав слово, що ви не будете чіпати сімʼю».

Після цього нам із чоловіком і старшим сином на голову вдягли пакети, звʼязали руки і сказали: «Ви всі - терористи». Нас посадили в різні машини та відвезли в головне управління Нацполіції. Нашу автівку, яка стояла у дворі, вони також забрали.

«Спустимся вниз»

Ми приїхали туди десь о 15:00. Нас відвели в різні кімнати. Я чула, як за стінкою допитували чоловіка, йому ставили запитання, він щось говорив. На що йому у відповідь: «Спустимся вниз».

Я знаю, що внизу - кімнати без вікон, де людей бʼють. І так періодично до мене долинало: «Спустимся вниз», «Спустимся вниз».

Вони також казали чоловікові: «Нам нужно узнать цепочку, нам нужно вычислить всех».

У нас із сином взяли відбитки пальців, ДНК, сфотографували в анфас і профіль.

Сина забирали на допит. Зі мною просто «провели бесіду».

Поки я сиділа, довелося вислухати стільки маячні. Що, мовляв, української національності не існує, ми несправжні.

- Навіщо ви сюди прийшли? - запитувала я в них.

- Спасать вас от бандер и от нациков.

- Я сиджу зараз перед тобою з пакетом на голові. Я, російськомовна мешканка Херсона. Хто я? Бандерівка?

- Нет, ты не бандеровка. Ты нацистка.

- У мене мама - українка, а тато - єврей. Як я можу бути нацисткою?

Ці розмови були дуже важкими. А найжорстокішими були ті, хто мав на формі прапор «ДНР». Вони ще ходили і клацали затворами - лякали нас так.

«Він зізнався в тероризмі»

О 1-ій ночі мені сказали, що я можу йти. Сина і чоловіка вони не відпускали. Я знову вчинила скандал. Кричала, що вони вбили мого чоловіка, а тепер хочуть і з сином зробити те саме. Мене було не зупинити.

Вони погрожували, що завтра прийде військова поліція, і буде ще гірше.

«Гірше вже немає куди. Вбивайте і мене», - відповідала я їм.

Згодом зайшов чоловік у формі, слідчий, і сказав, що Віталій зізнався в тероризмі.

У це було неможливо повірити. Як же сильно вони били мого чоловіка, якщо йому довелося таке сказати.

Я запитувала, як мені його врятувати?

«Его отправят в Крым, в россию. И будут судить как военного террориста. Он признался во всем. Его можно только обменять», - відповідав той самий слідчий, у якого на рукаві форми був напис «Вежливые люди».

«Я не знаю, чи живий мій чоловік»

Вони відпустили нас із сином. О 1-ій ночі вивезли до міста і випустили. Не зважали на комендантську годину і на те, що нас можуть розстріляти.

Ми йшли повільно, крадькома години чотири, щоб не натрапити на патруль.

О 5-ій ранку дісталися нашого дому. Поки нас не було, у нього влучила ракета. Вона пошкодила дах, вікна, сходи на другий поверх, меблі, килим просто зітлів. Навколо були груди цегли, пилу. Хоча всі сусідні будинки навколо залишилися цілими. Ми взяли трохи речей і швидко пішли звідти.

Зараз усі люди, які знають про нашу історію, кажуть, що нам дивом вдалося врятуватися. Не знаю, на що розраховували окупанти. Можливо, думали, що нас розстріляють дорогою. Або що ми будемо вдома під час ракетного обстрілу. Та найгірше те, що я не знаю, що з моїм чоловіком. Його товариші за службою підтверджують, що ніби він є у списках на обмін.

Син відправив листи до міжнародних організацій. Я писала нашому міському голові, депутатам, подавала звернення - поки все безрезультатно. Ми навіть не маємо підтвердження, чи живий досі Віталій.

Теги: лапчук
Новости по теме
Комментарии (0)

Новости