Друга частина інтервʼю із єпископом Херсонським і Таврійським Никодимом, керуючим Херсонської єпархії ПЦУ, який майже 17 місяців провів в окупації і тільки нещодавно зміг виїхати на підконтрольну територію, стосувалася розповіді про його перехід в ПЦУ та життя в окупованих Олешках.
Першу частину можна прочитати за посиланням
Як ви зрозуміли, що треба виїжджати?
Розмова з ФСБшником. Почав він мені казати, що все ж таки тут буде Росія.
Тих дурнуваних референдумів ще не було їхніх так званих. Я кажу, давайте коня поперед воза не ставити. Кажу, ні з вами планами не діляться, ні зі мною, післязавтра все може опинитись якось отак – ні ви, ні я не будемо навіть сподіватися, що отак воно було заплановано. Каже, ну а раптом що? Кажу, ну я взагалі-то планую в ПЦУ залишатися. Я розказав, як я рукополагався.
Я не знаю цю історію. Знаю, що ви були священником в Московському патріархаті?
Я був священиком, так. Потім я прийшов сюди…
А чому ви вирішили прийти?
Тому що Томос прийняли вже. Я зрозумів, що вони там (керівництво УПЦ МП, – МОСТ) так і не збираються цього робити. За півроку до прийняття Томосу я теж статтю випустив. Вони почали збирати всякі розписки від парафіян, що ми проти Томоса, ми не хочемо того Томоса, на Вселенського [патріарха] посилали. Листами закидати вирішили. Ми з деякими священниками порадились по Україні і вирішили, що щось треба робити з цим всім, що це не є позиція насправді всіх священників і народу. Я в тому числі написав статтю «Будьмо єдині Христа заради».
У тій статті я так і написав “Сьогодні ви їх розкольниками називаєте – чекайте завтра ви будете в тій ситуації”. Воно так і опинилось. Не треба бути дуже великим аналітиком, щоб спрогнозувати певні речі. Взагалі ідея статті яка була. Нас не розділяє віровчення з людьми. Вчення абсолютно те саме, Євангеліє те ж саме. Цікаво, чому, скажімо, Москва і Київ підлеглість можуть розділяти, а Христос не може об’єднати? Тобто любов до Москви значить більше, чим до Христа? Тобто ви хочете сказати, що ця половина населення не спасеться, бо ви хочете бути вірними в Москві? А Христос правда так думає? Десь в такому стилі. Тому, скажімо, моя позиція була завжди зрозуміла. Єдине, можливо, були питання зі статусом Київського патріархату, патріарха Філарета. І то, дивлячись на це все, якось в душі було… Але вже, думаю, от буде Томос, і я собі приходжу туди спокійно. Тобто в канонічну церкву.
Як вас прийняли священники ПЦУ?
Ну, напевно, більш-менш нормально. Мене ж ніколи не помічали, щоб я бігав, скажімо, проти них десь кричав чи дискредитував їх. Коли там про перехрещування йшлось і інше. Знов таки, для мене це якась дикість була, нонсенс. Тобто, що значить когось перехрещувати? Чи перехоронювати? Знаєте, от я був в канцелярії, ясно що я публічно не виступав. Приходили питали “а от до якого року похрестили, а нам сказали, що якщо до того року, після треба перехрещувати”… Якось доводилось людям так акуратно [говорити], що заспокойтеся – всі хрещені. Хрестили в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. І з тими ж перезахоронюваннями, знаєте, акуратно якось так, щоб не пішли до начальства і не почали там жалітися, що він там агітацію проводив. От коли людям просто треба було, щоб вони правильно дивились на якісь речі. Моя позиція не була якоюсь там незрозумілою чи ще щось. Тому коли я перейшов, я не думаю, що там всі прям здивувались і сказали “не могло такого бути”.
Це ж не Веніамін, так?
Я просто відкрито виступав і казав, що, слава Богу, найрадісніший момент у житті церкви. Будучи їхнім (УПЦ МП, – МОСТ) кліриком. Я не знаю, що про мене там в Києві казали, можливо, якісь проблеми в них зі мною. Сильно не зачіпали, тому що я нічим не хвалюся, не бахвалююся. Парафіяни мене поважали в Святодухівському [соборі]. Можна раніше було перейти. Але є люди, які чекають, що я прийду на службу, на сповідь, на проповідь, служити буду. Вони теж чекають служіння. Сказати, що вони геть не церква? Не можу ж теж такого сказати. Якось служив, служив.
Перейшли з вами разом чи ні?
Парафіяни? Деякі парафіяни перейшли, звичайно. Тому що ті, кого я бачив, там собор є їх, і тут бачив після того. Більше того, знаєте, у мене, є така думка, що вони собі напевно і раніше спокійно ходили і не заморочувалися неясно чим. Коротше, знаєте, ті перегородки, вони до Бога, все ж таки не доходять туди.
Я виріс в цьому районі, а моя сусідка ходила в цю церкву (Стрітенська церква, – МОСТ). І всі на вулиці казали, що ця церква неправильна. І от для мене з дитинства – а тут чотири вулиці до мене – і з дитинства я все думав, чим вона неправильна? Проїжджав там на тролейбусі в школу. Така ж сама, що там неправильного…
Ну вони (УПЦ МП, – МОСТ) маргіналізували двічі її. По-перше, скажемо, коли там експерименти почалися з органом, з тим всім. Ну сказати, що воно геть десь церква забороняє це робити – ні. Відкритий євхаристійний канон, знаєте, це благо для церкви. Тому що взагалі-то, в давні часи він ніколи не був закритий. Священник не читав тайно ці молитви. І слава Богу, ми їх відкрито читаємо зараз тут. Ну а потім Філарета почали там… ну скажем, МПшники вміють верещати про анафеми.
Я в університеті навчався, до нас приходив священник, здається Тарабан було його прізвище.
Георгій, так.
І він приносив книжки, у мене досі в бібліотеці зберігається книжка “Чому Київський Патріархат не канонічний” – вона так і називалася
Це вплив владики Іонафана, який сьогодні сидить вже. Він якраз закінчував своє буття тут тоді. Він розсилав своїх з тими лекціями.
Я не знаю, чого він на істфаці [ХДУ] крутився, чогось йому це дозволяли. Мішуков, мабуть…
Можливо так, він був другом Іонафана, Мішуков.
Я думаю, що це пов’язано, що вони до студентів намагалися зайти. Ми вже були дорослі студенти і просто піднімали його на сміх.
Я більше того навіть скажу. Є таке свято – Торжество Православ’я, перша неділя Великого Посту. Я скажу, що в московських храмах саме таке дійство, таке враження, що викликає найбільший емоційний підйом. Це анафеми. Це анафематствування, коли вони кричать “анафема”. І навіть ноти спеціальні складали, щоб, знаєте, погрізніше так було. Коли слова “анафема”, знаєте, вихрещувалось не то, що отак, а від цієї косточки мало не до копчика. І від лопатки і до лопатки. І тому багато людей, вони падкі [на це], коли кричать, що ті анафеми, що вони неправильні. Якщо вони неправильні, значить я правильний. Замість того, щоб робити якісь добрі справи, просто жити побожно, можна просто сказати, ви знаєте, він такий паскудний, а якщо він такий паскудний, значить я вже нормальний.
А як вас обрали?
Владика Климент, він заміняв, був кримський тимчасовий. Стало питання: знов-таки архієрей потрібний на єпархію. Ну і вирішили якось, чому б не запропонувати мене. Сказати, що мене дуже якоюсь радістю охопило від цієї пропозиції, можливо, – ні.
Тому що при архіреях я був дуже довго, і якийсь досвід в московському патріархаті був… Я б не сказав, що мені дуже хотілося б, скажімо, якийсь такий спосіб життя вести.
“Якийсь такий” – це який?
Ну, знаєте, як вам сказати, гламурний, чи як би сказати.
Світський, мабуть.
Я трошки інша людина. Він не світський. Знаєте, коли всі подобастрастні якісь. Коли він наче, знаєте, як Будда, що з неба упав. Немає якоїсь християнської простоти, можливо. Я скажу, що знов таки порівнюючи з ПЦУ, тут атмосфера набагато більш здорова в цьому плані. Чому? Тому що, скажімо, коли звертаєшся до архієрея, ти не відчуваєш, що ти звертаєшся до людини, яка на тебе прямо зверху вниз дивиться.
Мені розповідали люди, які багато років ходили на оці обіди до Іоанна, на свята.
Ну, до нього ще ладно, там ще було і покруче в ті роки, до Іларіона.
Ні, ні, до Іоана. Мені розповідали про політиків. Розповідали, як людина припиняла бути, наприклад, депутатом, і її перестали запрошувати.
Звичайно.
Або посади позбулася – і її не запрошують.
Ну, якись феодалізм, знаєте.
Таке масонство якесь.
Не те, що масонство, знаєте, в цьому мало християнського все ж таки. Або будь християнином, або ні. Та церковна політика, якесь таке загравання з власть імущими… Я розумію, треба їх поважати, треба вибудовувати стосунки, є якась дипломатія, так, звичайно є. Але всьому межа має бути якась. Тобто, розумієте, людина, архієрей не повинна забувати, що вона ходить на двох ногах по землі. Що вона такий же член церкви, як і та людина, яка прибирає в храмі. Тобто всі взагалі перед очима Божими мають однакову повагу – просто різні служіння. Тому кажу, що в цьому плані мені якось не дуже якось імпонувало перебудувати свій стиль життя от так. Тому що я звик простіше жити якось. Мені так легше і зручніше просто. Ну а з іншого боку, от коли я знову таки вже в ПЦУ вирішив, скажем, перейти, я радів тому. Я молився – дай, Господи, мені якось послужити цій церкві, якесь благо принести. Ну як благо? Я по канцелярії, скажімо, нормально все життя, знаю як канцелярію організувати і вести. Проповідь, служба, все на світі, якісь такі речі… Тому я знав, що навіть так я можу принести якусь користь в тому всьому.
Це було дивно. От чесно: ваше призначення на цю посаду чи обрання було дивним.
Для мене це теж було несподіваним.
Тут були свої, які багато років були “зірками”. Той же Іоанн Замараєв.
Він одружений. Так що тут трошки інше. Я не одружений. Тому йому треба було тоді приймати монашество, матушку постригати в монахині. Ну і взагалі все-таки напевно він собі, як служив, так і хотів далі служити, як він служив.
Я про це забув.
В принципі, всі священники, як служили, то вони і збиралися служити собі так далі. Але архієрей потрібен був. Наприклад, якщо приїде хтось інший, вони розуміли, скажімо, в них якісь є традиції… Той же відкритий євхаристійний канон і багато чого такого. З іншого боку, вони чудово розуміли, що я все це сприймаю добре. З мого боку в цьому плані таких проблем ніяких не виникне. Тому зібрали зібрання і проголосували, що давайте висунемо тоді отця Віктора ще.
Ну, я думаю, зібрали, ладно. Я ж не буду ходити і казати, ану вас, перестаньте. Бо якось, думаю, хто його знає, люди довіру висловили. А з іншого боку, думаю, не може такого бути, я такого ще не бачив. Ну і поїхала делегація до Митрополита Єпіфанія, сказали, що от у них така ідея. Архієрей потрібний, а вот в нас є. Ну і, скажем, на мої здивування, предстоятель сказав: “Ну хай приїде, ми хоч на нього подивимось, ми ж не можемо отак от. От хай тут поживе в монастирі Михайлівському з нами, придивимось, хто він, що він, яка він людина”. В результаті я поїхав в Михайлівський монастир, там був серед братії. Пару місяців я там жив, служив.
Ну і в результаті таки синод обрав архієреєм. Ну от вся історія з моїм рукоположенням архієрейства.
З кар’єрним зростанням.
Для мене це нове було в житті. І багато що довелося змінювати, до нового чогось звикати, перебудовувати своє життя якось так, керувати єпархією. Якісь адміністративні нові функції абсолютно. От така історія, в МП така історія.
Розкажіть, як виїжджали з Олешок.
Скажем, до Петра і Павла цього року мене ніхто не зачепив. Це 12 липня 2023 року. Знову таки, що сказати? Всю весну, березень, зиму ми чекали контрнаступу. Думали, а може з Херсонщини почнеться, знаєте? Потім чекали Пасхи, все думали, цікаво, чи не розгоряться бої і чи зможемо Пасху відслужити? Саме цікаве, що поліція знову таки якась там (окупаційна, – МОСТ) прийшла охороняти службу. Були прильоти під час Пасхи, десь недалеко від храма. Знов таки поліція до храма деколи заходила, але якось не сильно втручалася. Потім хтось навіть сказав, що можливо це були якісь місцеві, ну може вони колаборанти або родичі, які ходили до храму – тобто вони не намагалися створювати проблеми якісь. Просто вони вирішили, що люди прийшли, людей було дуже багато на Пасху, храм заповнений, забитий. Ну і якось ми відсвяткували Пасху тоді, потім Трійцю ми відсвяткували. Ну і потім дивлюсь, там вже архієрейський собор. Думаю, цікаво, а я встигну, якщо наші прийдуть? А після Трійці – потоп.
Розкажіть детальніше про це, про затоплення Олешок.
Зранку кажуть – Каховську ГЕС підірвали. Думаю, хто його знає, що воно означає? Ну може чуть-чуть там. Казали, що збоку десь там протікає. Може лякають, може ІПСО якесь. Потім ну вже наше ж радіо там працювало на всю, з Херсона. Орківське радіо ніяке там не працювало. І кажуть: Каховську ГЕС підірвали, очікується підйом води через 6 годин. Я бігом – там не дуже далеко наша хата від берега річки, метрів 500 – через провулки якісь прийшов. Тоді дивлюся, правда – прибуває вода. Думаю, що робити? Машину треба рятувати, комп’ютер рятувати. Всі інші речі, хату на собі не унесеш. Ну якийсь там одяг, може ще щось таке. Ну і сидимо, слідкуємо з мамою. Там сусід якийсь каже “Треба вибиратись, може, на ніч про всяк випадок в якусь іншу хату”. Ми подивилися, що вже наближається [вода], хто його знає, що вночі буде. Якщо відріже нас, потім не вийдемо. І ми таки виїхали в іншу хату, переночували, і там вже до тої хати зранку вода підбиралася. Потім ми переїхали до ще одних знайомих парафіян, які виїхали, в них високо було. Там з питною водою проблем не було ніяких. Там ми в них і поселилися з нашими сусідами, отими по провулку. Звичайно, нашу хату затопило, при чому і дуже сильно пошкодило.
Ну і найцікавіший момент – подзвонили знайомі. Кажуть, ви знаєте, що ви можете зараз звідти драпанути з Олешок з мамою? Кажу, як? Ну, кажуть, ви там на лодочку сядете собі, вас там підберуть і все. Волонтери перевезуть, там наші хлопці. Ну а діло в тому, що знову ж таки якихось знайомих треба було зустріти, яких на лодочці привезли. І ми під’їжджали до берегової лінії отої. Ну як берегова лінія – там де затопило. Я просто бачу, що там маса орків. Вони боялися, що наші зайдуть з того боку. Вони все це охороняли. Важко було уявити, як це наші взагалі можуть мене на лодочці забрати. Я розумію, якщо там хтось на даху лишився, це можливо. Ну і то потім розповідали, що обстрілювали тих людей, що там тільки не було.
Запливали все одно. Я навіть бачив мешканця Олешок, який вивозив людей.
Ну може, але якось ризикувати… Хто його знає, як і що далі… Тим більше, там течія якась дика була така.
Думаю, там брьовна несе, дома. Думаю, цікаво, куди на тій лодочці плисти декілька кілометрів по воді… Ну і дуже багато людей потопило…
Скільки загинуло, ви як очевидець, можете сказати? Бо кажуть сто, тисячу?
Я думаю, їх не перерахують до кінця. Чому? Тому що, скажем, дуже багато людей погребло прямо під домами там. От, скажем, декілька історій мені розповідали, ну, з тих з реальних історій. У мами співучениця була, і спільні знайомі казали, вона трошки грузна була, ну теж 76 років. Син намагався її якось витягнути на лодку, вона обірвалася, він не зміг їй потянути. Вона каже, пливи, бо ми вдвох не випливемо з того всього. Потім, коли вода вже сходила, там трошки таке озерце утворилось, він її знайшов, глиною замуленою, свою матір. Якась жіночка рятувала свого сина, а в нього теж якась хвороба така була. Вона його за шкірку намагалась витягнути. Знов таки, хтось пропливав мимо і її за шкірку потягнув. Зірвався він, потягнуло назад його туди в воду. Вона кричить “Залиши мене, мій син там!”. Він її до стовпа – каже, хапайся тут, інша лодка тебе підбере. Якісь такі божевільні історії, там сім’ями просто тонули. Там кладовище позатоплювало дуже сильно. Кладовище Монастирське просто потонуло повністю там. Кладовище центральне – там половина потонула, там прямо видно, як могили отак от всі (показує). Половина, де мій батько похований, там ще якось лишилося. Там якось намагались людей ховати. Знов таки, тієї поліції їхньої нема, бо вона втекла з переляку. Людей ховати без поліції не дають. Коротше, якісь там фотографували, якось там свідки десь підписувались.
І як ховали?
У МПшного священника, Семена, у нього своя похоронка при храмі була. А похоронки роз’їхались і на нього там залишили це все. Ну і він якось намагався дати всьому тому раду. І кажуть, до нього потім причепилися з претензіями, що він незаконно ховав. У нього там інсульт до того був, і він під тим соусом в Крим бігом виїхав більше, чим на місяць. Ховали без гробів людей. Мішок по блату. А так похоронщики якщо десь плівку роздобудуть чи з парників чи що – людей загортали і отак от ховали. Ще проблема була – не було чим навіть до кладовища довезти людей. Якщо знайомий десь є на бусіку чи на причепі когось спіймають, а люди ж бояться покійників возити на своїх машинах теж, тому що марновірство всяке. Хоч бери з Олімпійської неси на руках ту людину. Жахливі історії, всі поховання відбувалися так, що…
Тобто коли кажуть, що десь тисячі людей – це правда чи ні?
Я думаю, що правда. Я навіть переконаний, що правда. Тому що, я ж кажу, їх до кінця не порахують. Якщо тільки розгребуть ці завали акуратно, я думаю там дуже багато кісток знайдуть. Дуже багато людей позмивало просто-напросто там. Дуже багато людей залишилися непохованими. Одну жінку [знайшли] в Солонцях, вони (окупанти, – МОСТ) прийшли і кажуть: там родичка лежить, розбухає. Вона вже пів місяця там лежала на сонці. От кажуть, її якось треба поховати. Кажу, ну добре поховати. По-перше, як ми туди доберемся? А по-друге, чи там не заміновано? Міни плавають всюди. Я так розумію, вона там і залишилась лежати.
Знов там – знайома прийшла, а там лісгосп, і, здавалося, від річки далеко. А там, кажуть, вода ливанула, ніхто не очікував. Там такий котлован у них трошки. І просто озера утворились. Тих людей познаходили через місяць багатьох, коли вода трошки почала стухати. А скільки там орків потонуло в тих в окопах. Ну про них там ладно, потонуло і потонуло собі. Саме цікаве – відношення орків самих до себе.
Розкажіть.
У перші дні багато з них як примари, як зомбі-апокаліпсис якийсь повзали по місту. Видно, що вони з тих окопів драпали, як уміли. Розповідали, що в тих же Солонцях жінка одна корів своїх спасала. І дивиться, орки йдуть отак. Ну і там КамАЗ їхній їде. Ну і вони ж там, типу, ура, КамАЗ. А той КамАЗ розганяється, брудом обдає – і поїхав далі. Ну вони, мать-перемать, будь ти проклятий, щоб ти там провалився, тра-та-та. Ну от, це їхнє. Ну, знаєте, можна було б сказати, що якийсь дурак за кермом був. Але от ще розказували. На ринку, який не затопило, багато людей стояли в черзі, і якісь орки там скуплялись. Один одному, каже: о, дурні хохли волонтерять. Це їхня розмова така була, дурні волонтерять, водичку вони носять, каже. Каже, наші б давно вже там кожний би сам спасався, як міг, вже давно б всі спаслися, а ці досі водичку там носять. Тобто в них нема цього, знаєте, в них, таке враження, що якась інша операційна система прошита в голові. Вони якісь інші абсолютно. Тому коли кажуть, як їм не соромно, чи як вони можуть, знаєте, я вважаю це питання некоректне просто. Та все вони можуть, немає там поняття такого, як сором.
Після потопу рішили виїжджати?
Я дивлюсь, там архієрейський собор уже пройшов, я туди не потрапив, думаю, а тут буде помісний собор. Мамі кажу, треба якось звідси вибиратися. Тому що сиди-не сиди – хати вже і так немає. Мамі 76 років, вона хату ту любила. А з іншого боку, почали росіяни бігати, гвалтувати з тими паспортами людей.
Рано чи пізно почнуть приходити. Мама вже це зрозуміла, каже, чекали-чекали, напевно треба таки звідси вибиратися. Мама почала сильно хворіти, лікуватись нема де. Мене весною не випустили. Я перший раз намагався виїхати у березні місяці. Тому що мама мені теж каже, їдь, бо якщо тебе заберуть, що я буду тут робити? Каже, я собі потім місця не знайду і не побачу того всього. Сама відмовилась, каже, ну скоро ж наші зайдуть. Тобі ж треба єпархію, якось там на місці бути. Коли я їхав у березні місяці, то мене завернули з Ростова. Сказали, що без права в’їзду. Я кажу, я чимось завинив? От получите руський паспорт, пройдете співбесіду ФСБ, тоді, мовляв. Я старався не світитися, що виїжджаю, тому що ті виїзди якось на вихідні дні припадали. А в вихідні дні я служу, тільки мене не буде – піде молва, що десь Никодим дівся, чи його забрали, чи що. Думаю, ну і ті люди, яким буває, що ти примелькаєшся перед очима, і в принципі, якби хотіли, скажем, тебе там забрати чи що – кажуть, ну він сидить, куди він дінеться, правильно? Коротше, таки спровокувало, тому що по Олешках пішла чутка, що мене забрали на яму. Тому що хрестопоклонна якраз була, і в Ростові мене не пропустили. Там ціла детективна історія була.
Розкажіть.
Повернувся я додому. Сиджу, думаю, куди їхати після того. Навіть зараз вивезли невдало отак. Якщо доведеться десь тікати чи драпати, через яку дірку мені звідси спасатись? Що мені робити взагалі після того? Тут Платона почали забирати в Скадовську, саджати на яму. Я боявся, от ми вийдемо зараз з Олешок, а там вже бої і обстріли серйозні почалися в Олешках. Думаю, от раптом наші заходять, воно ж несподівано може бути, як у Херсоні. Знаєте, люди прийшли і кажуть, що вже наші прапори висять.
Для багатьох це несподівано було абсолютно. Думаю, от так, мене через Ростов не пропустять, потім не знаю, як я повернусь через ту лінію. І Олешки вільні, і я десь болтаюсь там непонятно де. Доводилось прораховувати і думати, мені ризикувати чи не ризикувати, з тим всім, що мене не пропустили тоді.
А до вас тоді приходили?
На Петра і Павла [прийшли] в той дім, де ми жили на квартирі, прийшла поліція їхня і кажуть, де там той, що в церкві? Мама не зрозуміла, що їм треба. Один почав наїжджати зразу – ви якому богу служите? Кажу, Ісусу Христу, я православний. Не розумію вашого питання. Каже, якому Ісусу Христу, українському чи руському? Українському, який Чорне море викопав? Кажу, я не розумію, ви про що взагалі зараз? Я вам сказав, я православний. От у нас з вами розмова не піде так, поїхали з нами у відділок. Мама каже, що ви робите, мені 76 років, ви лишаєте мене тут одну? Почали туди-сюди, мать, не переживай. Почали обшукувати ту хату, чи в мене екстремістської літератури немає. Поїхали туди, де ми жили. Кажу, шукайте. Бачите, ми не можемо тут жити зараз. Затопило все.
Поцокали язиками, да, кажуть, тут не можна жити, все. А ми ж там валізи вже почали збирати. Кажуть, а куди ви зібрались? Кажу, маму треба лікувати, а в неї закупорки на пальцях вийшли. Аритмія. А коли потоплення було, вона перестала пити протиаритмічні таблетки. І видно якісь тромби пішли на пальці, вони почали трошки темніти і синіти. От, кажу, треба лікувати. Ага, ну, понятно, ви виїжджати зібрались. Кажу, щось таке взагалі, планували.
І як росіяни далі себе поводили?
Поїхали ми туди, [окупанти] кажуть, поїхали з нами, на Виноградово. Кажуть, беріть свою машину, про всякий випадок, бо ми вас назад не повеземо, якщо щось. Поїхав туди, вони посадили і навколо ходять, і валиндують години дві. На психіку, напевно, тиснуть.
Посадили десь у відділок?
У Виноградово, я так розумію, це [було] в будинку культури чи в школі, якраз дім культури біля церкви знаходиться. Потім чую розмову таку, каже, давайте вже, бо скоро робочий день закінчується, і треба його вже чи відпускати, чи саджати, чи що там треба з ним робити. Кажуть, треба розбиратися. Ну і ще три години. Дві години так прочекав, три години ще вони мені мозги полоскали, там сиділи. От ви розкольник, ви такий-сякий. От ми знаємо, що ви у МФТІ (Московський фізико-технічний інститут, – МОСТ) вчилися, ой, такий класний ВУЗ, ой, ми вас так поважаємо, ви такі розумні. Знаєте, почалося від ви такий класний – до ви така падлюка. І отак гойдалками, коротше, туди-сюди, туди-сюди. Я так розумію, що вони не знають, що я архієрей. Питання не задають, думаю, якось би не навести.
А в мене телефон вони забрали і паспорт. Думаю, Господи, інтернету в них немає, у мене водафонівська карточка, через то надіюсь, у Фейсбук не зайдуть. А телефон я зібрався чистити пізніше. Думаю, мені якось [ним] користуватись, я просто не очікував. Думаю, стільки ніхто не цікавився, з якого щастя зараз там хтось прийде. І сиджу, не живий, не мертвий, ну, ті всі розмови.
Про що питали?
Почалося – а хто взірвав Каховську ГЕС? Я кажу, я не військовий, це ви мені скажіть, хто взірвав? Там постійно стріляють, ну от взірвалось. От ні, а ви як думаєте? Я так сиджу, думаю, ну що їм казати? Кажу, а що, хіба ці питання вирішуються голосуванням зараз? Від того, що я скажу, поміняється хто взірвав чи що? А ви як думаєте? Кажу, я нічого не думаю. Ви ж знаєте, що я фізтех? Я фактами оперую. Ага, ладно. Як ви ставитесь до “СВО”? А я сиджу і думаю, Господи, а що їм казати? Мене вчили, казали, що треба, то і кажіть, що вони хочуть почути. З іншого боку, знаєте, от всередині є якийсь такий бар’єр, коли ти все одно намагаєшся все зробити, але не по-їхньому. Якісь принципові речі, які ти не можеш просто переступити через себе, щоб себе поважати потім.
Думаю, що їм сказати, що робити з тим всім? Ну, знаєте, як в Євангелії сказано, що Господь каже, коли будуть питати вас, не думайте, що сказати, Господь пошле. Як би дивно не звучало, це не те, що мені положено якісь там цитати розказувати зараз. Ну, справді, десь так відбулося. Я сиджу і кажу, ви тільки що казали, що ви мене дуже поважаєте. Уявіть собі, я священнослужитель. І зараз кажу: ура, стрілять почали, ура-ура, людей поубивали. Ви скажете, що я божевільний, що я чокнутий. Як ви думаєте, як я маю до “СВО” відноситися? Стріляють? Стріляють. Убивають? Убивають. Я що маю, радіти чи що? Кажу, це політика, я поза політикою, в мене можуть бути свої думки, телевізор не дивлюсь, електрика рідко буває, поняття не маю хто, що. Взагалі, кажу, я тут сижу, як на відшибі. Так ви що – пацифіст? Кажу, от-от, точно, я пацифіст. Я кажу, ви згодні з тим, що коли стріляють і хтось помирає – це погано? Ну, кажуть, згодні. Кажу, ну от, я про це і кажу вам. Кажу, а що ви від мене ще хочете почути? Бачу, вони нотують сидять. Потім почали відбитки пальців знімати. Ну я не знаю чи там 3D-модель руки знімали, чи що вони робили. І так, і сяк, і так, і отак, і отак ще.
Колаборанти були чи росіяни?
Цікавий момент. Той мужик, який знімав відбитки пальців, балакав абсолютно українською мовою. І зі мною, і з ними.
Я думаю, може він зі мною? Ні, він з ними теж. І самий цікавий момент, що у сільських адміністраціях немало людей, які спілкуються чистою українською мовою. І з людьми, і між собою. Тобто, я не знаю, чи це політика така, що, мовляв, дивіться ми дозволяємо. Якісь такі, знаєте, дуже дивні моменти.
Матеріал підготовлено за підтримки Європейського союзу та Міжнародного Фонду «Відродження» в рамках спільної ініціативи «Європейське Відродження України». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу чи Міжнародного фонду «Відродження».
