Колишній захисник ФК Львів Олексій Дитятьєв в ексклюзивному інтерв’ю «УФ» розповів про свою поїздку на прифронтову Херсонщину, звідки він родом.
Нова Каховка – рідне місто Олексія Дитятьєва – тимчасово окуповане росіянами з перших днів війни. Нещодавно 34-річний гравець відвідав Херсон, який щодня обстрілюється ворожими військами.
Редактор сайту «Український футбол» Андрій Піскун поговорив з Олексієм про його подорож, плани на майбутнє і період в ФК Львів.
«Як тільки я приїхав в Херсон, то одразу почув вибухи від прильотів ворожої артилерії»
– Олексію розкажіть, з якою метою ви поїхали в Херсон?
– Мене запросили туди хлопці, які там працюють з першого дня повномасштабної війни. Перш за все – це волонтер Денис Федько, який поніс великі втрати в сім’ї і почав трудитись на благо людей. Ми з ним підтримували зв’язок і я старався допомагати, чим можу.
Я вже давно хотів поїхати на Херсонщину, але заліковував пошкодження і час з’явився тільки зараз.
– Як ви познайомилися с Денисом Федьком?
– Я спілкувався з волонтерами із Нової Каховки, знав, що Денис брав на себе великий обсяг роботи, багато людей вивіз з під обстрілів та інше. Потім він створив благодійний фонд і почав допомагати офіційно. Ми списались в інстаграмі, так і познайомились. Кожен мешканець Херсону може набрати фонд Федька і отримати допомогу. Не буває такого, що у них немає часу на когось.
– Наскільки відомо, у Дениса була трагічна історія.
– Так. Жінка його брата з дітьми і батьки Дениса виїжджали з Нової Каховки під час окупації. На блокпосту їхню автівку розстріляли росіяни, всі загинули. У цей час Денис розмовляв з мамою по телефону і чув крики та постріли. Страшно уявити, що він відчував.
– Що ви побачили в Херсоні?
– Це зовсім інша реальність після Києва, Одеси та будь якого іншого міста, яке далі Миколаєва. Як тільки я приїхав в Херсон, то одразу почув вибухи від прильотів ворожої артилерії. Після звуків повітряної тривоги в Києві – відчуття зовсім інші. Берегову лінію обстрілюють постійно, насамперед – це район Антонівського мосту та «Острів».
– Вам було страшно?
– Я не боявся вибухів. Мене радувало те, що я близько від дому, але кроїло серце – що не можу туди потрапити. Це було найболючіше. Пізніше я був ще ближче до Нової Каховки, в 40 кілометрах від міста.
– Це де?
– Ми були з хлопцями [волонтерами] біля Дар’ївки. Там можна було в бінокль побачити позиції ворога, як і оркам нас. Ці населені пункти завжди під постійним обстрілом, невідомо – коли і куди прилетить.
У хлопців робота починається з самого ранку – поснідали, якщо встигли, і поїхали допомагати. Ввечері приїжджаєш, відпочиваєш і зранку знову в дорогу. Потреб дуже багато: і у військових, і у цивільних. Це дуже тяжка робота, тому низький уклін Денису Федьку та іншим волонтерам.
– Де ви жили в Херсоні?
– У квартирі мого хорошого друга Олександра Гуріна, з яким я грав в Енергії (Нова Каховка).
– Скільки ви пробули на Херсонщині?
– Три дні.
– Наймоторніший момент, який ви відчули за цей час?
– Це розповіді людей, які жили в окупації. Одного разу ми поїхали забирати бронежилети і повз нас проходила жінка, яка просто почала плакати і розповідати жахіття, які пережила. У людей тяжкі долі. Пам’ятаю, як ми прямо бід обстрілами роздавали людям продуктові набори. Волонтери на Херсонщині працюють так увесь час.
У Херсоні, на відміну від Києва, коли лунає тривога, то просто немає часу десь сховатись, від вильоту до прильоту – 10 секунд. Найстрашніше було слухати військових, які займають керівні посади. Вони розповідали тяжкі історії про втрати, але я не можу ними поділитись з певних причин.
Після декількох днів на Херсонщині я хотів кричати тим, хто зараз знаходиться далеко від фронту – щоб вони не забували допомагати.
Коли у 2014 році почались бойові дії, то більшість людей вважала, що війна десь там, далеко, і вона їх не стосується. На жаль, більшість зараз думає так само.
Якщо люди будуть і надалі вірити телеграм-каналам, що ми ось-ось здолаємо ворога, то перемоги точно не буде. Люди закінчуються. Нам потрібно об’єднатись і допомагати один одному. Я не пожалкував, що з’їздив на Херсонщину, і планую таку поїздку у майбутньому.
– Під час окупації в Херсоні жили батьки Олександра Караваєва, а в селі Приозерному – батьки Віктора Коваленка. Чи спілкувались ви з хлопцями, що зараз з їх рідними?
– Десь три місяці тому, коли ФК Львів зустрічався з Динамо, я питав у Караваєва щодо його батьків. Він сказав, що вони не хочуть виїжджати. Думаю, що вони так і залишись в місті.
«Дуже дивно, що із заявки Game4Ukraine виключили Еріка Абідаля, який їздив у росію, але погукали колаборантів»
– Чи залишився у вас хтось із знайомих у новій Каховці? Що вони розповідають?
– Так, знайомі залишись. Яка може бути атмосфера в окупації? Люди стараються менше виходити на вулицю. У Новій Каховці є багато людей, які перевзулися, інші – чекають ЗСУ. Все, як і в кожному тимчасово окупованому місті.
На початку окупації в Новій Каховці тисячі людей виходили на проукраїнські мітинги, росіяни не знали, що з ними робити. З часом більшість патріотів виїхала і в місті залишилось дуже мало людей, тому протистояти окупаційному режиму неможливо і до того ж доволі небезпечно.
Я спілкувався з багатьма військовими і волонтерами, всі напоготові та чекають команди.
– Чи не постраждав ваш будинок після підриву Каховської ГЕС?
– Слава Богу, ні. Нова Каховка не була особливо затоплена, більше постраждали населені пункти, які нижче за течією.
– Ви казали, що багато людей перевзулись. Найвідоміший зрадник із вашого регіону ‒ це колишній президент друголігової Таврії Едуард Репілевський. Здивувались, коли дізнались про його мерзенний вчинок?
– Спочатку здивувався, тому що не був особисто з ним знайомий. А потім, коли почав спілкуватись з людьми, які його добре знали, то все стало на свої місця. Репілевський чекав «руській мір» вже не один рік і з перших днів окупації співпрацював з росіянами. Він заздалегідь знав, що планується повномасштабне вторгнення. Ним вже займається СБУ, думаю, покарання – це справа часу.
– Репілевський організовував футбольний матч 9 травня. Хто ще з відомих людей був залучений до фейкового дійства?
– Звичайно, я знаю багатьох, але широкому загалу ці прізвища нічого не скажуть. Деякі потім вибачалися і казали, що не хотіли приймати в цьому участь, але репутація – це така справа, що її важко відбілити. В мене взагалі дуже багато запитань до деяких мешканців Нової Каховки, які в певній мірі співпрацювали з ворогом. Час всіх розсудить.
Судив той матч Анатолій Бакулін. Його син зараз працює в Англії, він обслуговував матч Game4Ukraine, що для мене дуже дивно. Велике запитання до організаторів: як цю людину взагалі могли покликати судити гру?
Наскільки мені відомо, Анатолій Бакулін працював на матчі окупантів добровільно, а не примусово. Ось з такою людиною сфотографувався Шевченко. Дуже дивно, що із заявки Game4Ukraine виключили Еріка Абідаля, який їздив у росію, але погукали колаборантів.
– У Херсоні також були зрадники із футбольного кола. Це колишній тренер Кристалу Сергій Шевченко, який очолив фейковий «Фрегат», директор КДЮСШ «Освіта» Віктор Бербенцев, воротар чемпіонського Продексіму Дмитро Холоша.
– Я вважав, що Холоша мій дуже хороший друг, але, як виявилося, в людях я взагалі не розбираюсь.
У нього був вибір і він його зробив. Холоша працював рятувальником в МЧС, і я розмовляв з його бригадиром. Він мені сказав, що окупанти повідомили: хто хоче з ними співпрацювати, щоб завтра виходили на роботу. Наступного дня ніхто не вийшов з бригади, окрім однієї людини – Холоші. Після цього я з Дмитром не розмовляв, мені не цікаво.
Бригадир казав, що Холоша ще до війни весь час на змінах слухав Шарія. Про що тоді можна говорити?
– Ваша рідна Нова Каховка окупована, Херсон та інші прифронтові міста орки обстрілюють щодня. Що ви відчуваєте до українських футболістів та тренерів, які залишились в росії під час повномасштабної війни, насамперед, це Тимощук і Кулаков?
– Це абсолютно безпринципні люди, які обрали свій шлях. Але кожен з них повинен розуміти, що завжди є наслідки вчинків і рано чи пізно за них доведеться відповідати. Якщо після 2014 року їздити в росію не було так зашкварно, то зараз не може бути середини.
«Деяких футболістів ФК Львів возили на детектор брехні після однієї гри. Це взагалі комедія»
– Давайте поговоримо про останню на даний час команду у вашій кар’єрі – ФК Львів. Що за катавасія відбувалась у клубі, коли взимку майже повністю змінився склад, потім прийшов новий тренер і у підсумку команда вилетіла та припинила існування?
– Щоб я зараз не сказав, це буде виглядати як виправдання. Я вважаю, що в команді були деякі футболісти, які не відповідали рівню завдань. Щоб зберегти прописку в УПЛ, потрібен кістяк з досвідчених гравців, які будуть битись на полі заради перемоги. У Львові таких футболістів було недостатньо. Ми тільки оборонялись у матчах і взагалі не атакували.
– Чи є у цьому провина тренера Анатолія Безсмертного?
– У цьому є провина всіх, у тому числі моя. Також мені не зрозуміла зміна тренера після декількох турів. Всередині команди була погана атмосфера, підозри від керівництва, деяких футболістів возили на детектор брехні після однієї гри. Це взагалі комедія. Більш детально про це не хочу говорити.
– Чув, що селекцією у ФК Львів займались Олексій Боровиков і Володимир Мазяр, а головний тренер був не при справах. Це правда?
– Мені важко аналізувати роботу Мазяра і Боровикова. Коли футболісти приїжджали на збір в Туреччину і ми грали товариські матчі, то деякі легіонери себе добре показували. Я ж не знаю, хто конкретно кого привозив. Знаю лише, що Мазяр допомагав в комплектації команди, а до нас в роздягальню він не заходив, був лише на деяких тренуваннях, але з нами займались тренери. Скажу так: якщо ми вилетіли із Прем’єр-ліги, то значить всі працювали погано.
– Хто спілкувався із командою з керівництва?
– Деколи заходив Вадим Олегович [Левчук] і мотивував нас. Інколи бувало навіть таке, що нам за поразку давали премію, як за нічию. Це було після матчу з Шахтарем, коли ми поступились, 1:2, пропустивши на останній хвилині. Суму за умовами контракту розголошувати не можу. Це невеликі гроші, але сам факт, що дали ні за що. Я не прихильник премій за поразки.
– Виходить, що фінансових проблем у ФК Львів не було і зі всіма футболістами розрахувались, коли клуб припинив існування?
– Ні, я такого не говорив. Премії були, коли в нас ще зберігалися шанси зберегти прописку в УПЛ. А коли стало зрозуміло, що ФК Львів вилітає, то почалась комедія. Мені пощастило забрати одну зарплату з відходом, хоча в мене була ще угода на рік. Інші хлопці, які залишились в команді після того, як я пішов, не отримали грошей досі.
– Вони не збираються подавати заяви в Палату з вирішення спорів?
– Звичайно, збираються, деякі гравці вже подали.
– А ви? У вас же залишався ще рік по контракту.
– Я ж забрав зарплату та розірвав угоду. Я пішов іншим шляхом, хоча, може, потрібно було зробити інакше. Я зробив так, як свого часу в Карпатах. Щось не складається у мене зі Львовом.
– Чи бачили ви хоча б раз президента ФК Львів Богдана Копитка?
– Я його не бачив жодного разу.
«Про звільнення Дулуба мені написав Віктор Вацко у WhatsApp»
– Як ви відреагували на звільнення Дулуба?
– Час показав, що звільнення Дулуба, як кажуть в Польші, – це «глупота». У мене в голові не вкладається, як можна після перемоги і нічиєї звільнити тренера. Після цього ми не набрали ЖОДНОГО очка! Я не кажу, що Анатолій Петрович [Безсмертний] ‒ поганий тренер, мені подобалося з ним працювати, але в той момент клубу не потрібно було міняти тренера.
– Як ви дізнались про звільнення Дулуба?
– Олег Анатолійович жив в готелі через номер від мене. Мені написав про його звільнення Віктор Вацко у WhatsApp, до нього надійшов цей інсайд. Я ще здивувався: «Як ти дізнався про це раніше від мене?».
Був вихідний, я постукав в номер Дулуба, а він вже збирав речі та повідомив: «Мені сказали виїжджати з готелю прямо сьогодні». Так не робиться, йому не дали навіть попрощатися з командою.
– Хто офіційно повідомив команді, що Дулуба звільнили?
– Про це сказали Левчук і Боровиков, але ніякої аргументації щодо звільнення Дулуба ми не почули. Команда була в шоці.
– А що Дулуб вам казав?
– Що його з помічником Олександром Грановським просто вигнали та нічого не заплатили.
– Як ви думаєте, хто стояв за цим рішенням звільнити Дулуба?
– Не знаю і навіть не цікаво.
– Мазяр міг на це вплинути?
– Не думаю, що він на щось впливав.
– А Боровиков?
– Боровиков безпосередньо впливав. Він з самого початку сказав, що він тут начальник.
– Яке у вас особисте враження про Боровикова?
– Він спілкувався зі мною по-одному, коли я був потрібен команді і по-іншому, коли я йшов. Ця людина вміє підлаштовуватись під ситуацію. Але, можливо, в мені зараз говорить моє его, тому що неприємно, коли Боровиков сказав: «Дякую, ти нам не потрібен». У моєму випадку вони хотіли розгрузити зарплатну відомість клубу. Хоча після того, як я пішов, вони нікому не заплатили жодної копійки.
«Зараз я в Києві, вже відновився, буду починати бігати, набирати форму та шукати клуб»
– Ви перетнулись у Краковії з Євгеном Коноплянкою. Чому у нього не вийшло проявити себе у польському клубі?
– Важко сказати. Він добре грав, хоча не мав суперстатистики. Коли ти Женя Коноплянка, то від тебе очікують набагато більшого, ніж чотири голи та два асисти. Чемпіонат Польщі досить складний і підходить не всім футболістам.
– В якій команді ви почнете новий сезон?
– Я отримав запрошення від Поділля, поїхав туди і зламався на тренуванні. Це в мене вперше в житті сталась така неприємна ситуація. З цієї причини контракт ми не підписали. Футбол – це така робота, що коли ти травмований, то нікому не потрібний.
Зараз я в Києві, вже відновився, буду починати бігати, набирати форму та шукати клуб. Як виявилось, знайти нову команду доволі непросто. Я казав Федьку: якщо не знайду команду, то приїду до тебе на Херсонщину волонтерити.
– Писалося, що коли ви були в Поділлі, у вас були дві пропозиції від клубів УПЛ. Це правда?
– Так, це було місяця півтора тому, але через травму не вийшло, тому назви клубів я не хочу розкривати. Поки конкретики ніякої немає. Я тільки відновився і буду дзвонити своєму агенту, щоб займався пошуком команди.
– Як думаєте, як скоро ви повернетесь додому у Нову Каховку?
– Дуже сподіваюсь, що в цьому році, але жодних прогнозів давати не буду. Ви ж бачите, наскільки зараз важко хлопцям на передовій. Контрнаступ дається тяжкою ціною.
Я вважаю, що людям треба менше тріпати язиком про перемогу, а більше допомагати військовим – хто чим може. Навіть п’ять гривень зайвими не будуть. Реальну картину ми не можемо бачити з дивану та екрану телевізора, її бачить тільки Генштаб, тому треба запастись терпінням.
