“Я не повернуся до Високопілля. Немає тут перспектив”, – каже дорогою з Кривого Рогу Ігор Ратушний.
Його батько довгий час працював головою місцевого райвиконкому, пізніше був представником Президента в районі та головою РДА. За словами Ігоря – нашого віданного читача, батько все життя присвятив розвитку району і помер вже після виїзду з окупованого Високопілля. Від того, у що перетворили росіяни селище Ігорю помітно боляче.
В спортивній залі місцевої гімназії, де Ігор працює вчителем фізкультури, тепер гуманітарний центр. Його радісно вітають жінки, які видають гуманітарку односельцям. Він діловито оглядає свої господарство, видивляючись, що не вкрали росіяни.
Ігор з дружиною оселилися у сусідній Зеленодольській громаді і повертатися відбудовувати селище не хочуть. Він каже, що таких людей буде багато. Але люди повертаються. Це видно прямо візуально.
Високопілля звільнили 4 вересня 2022 року. Через тиждень після звільнення кореспондент МОСТа побував у громаді, тож тепер, ще через 7 місяців, але вже після звільнення, ми вирішили подивитися, як йде відбудова.
За час боїв постраждала вся громада, адже деякі селища, як наприклад сусідня до центру громади Князівка, майже перестали існувати, але і тут видно сині дахи — ознака того, що їхні господарі отримали ремкомплект від міжнародних організацій і тимчасово полагодили дах.
У самому Високопіллі помітно менше розбитих будинків, ніж ми бачили у вересні. Є навіть будинки, вкриті новим шифером.
“Багато хто отримав допомогу від благодійників, бачите, вже і полагодили будинки”, – каже Петро, який грошей досі не отримав.
Він винить у всьому місцеву владу, яка, на його думку, недостатньо робить для того, аби гроші отримали всі бажаючі.
Загалом, за півдня, поки ми перебували у громаді, майже кожен, кого ми зустрічаємо і який згоджується поговорити, звинувачує у всіх бідах місцеву владу.
Спеціаліст селищної влади Валентин, який погодився показати, чим живе громада, з цим не згоден.
“Ну подивіться, в центрі чисто, ми реально над цим працюємо, скоро відкриється банк, потеплішає, будемо продовжувати наводити лад”, – каже він, помітно ображаючись на питання про невдоволення населення.
Поки оглядаємо спалену прокуратуру, розбитий суд та майбутній ЦНАП, який ось-ось має відкритися у вцілілий будівлі позашкільного закладу, Валентина зупиняють мешканці та розпитують про останні новини “від влади”.
Питань про гуманітарку, до речі, ніхто не задає. З цим проблем в громаді немає.
Про велику відбудову люди не питають. Поки більшість людей опікується своїм господарством.
За даними місцевої влади, на сьогоднішній день до громади повернулося 3,5 тисячі мешканців, з 11 тисяч 163, які жили тут до повномасштабного вторгнення.
«Тих, хто повертається зараз достатньо. Намагаємося допомагати чим можемо. Тим, кому треба підремонтувати житло, ми намагаємося забезпечити матеріалами, намагаємося задовольнить потреби людей. Як правило, тих, у чиїх домівках можна зараз залатати дірку, полагодити дах і далі жити. Ми на своєму рівні постарались забезпечити людям перебування взимку. Забезпечити людей дровами, паливними брикетами, буржуйками. Це все донори. Співпрацюємо з різними благодійними організаціями, громадськими організаціями», – каже голова громади Ганна Шостак-Кучмяк.
І додає, що дуже втомилася.
“І у тому, що краду гуманітарку звинувачують, і колабораціонізм “шиють”, і що я тільки не чую. Але нічого, все буде добре”, – каже вона, але не дуже впевнено.
Про плани каже дуже обережно, посилаючись на те, що війна ще не завершилася, і хоч громада розташована майже на кордоні із Дніпропетровщиною, небезпека залишається.
Два місяці тому ракета С300 прилетіла по сільраді сусідньої Кочубеївської громади.
«Хочемо, звісно, швидко щось зробити, якогось розвитку хочеться. От є домовленість про встановлення першої черги модульних будиночків. Маємо куди розширювати селище, мінімум на 50 га, але не тільки відновлення житла в планах», – каже вона.
Житла всім бажаючим не вистачить, це розуміють у селищній раді, але впевнені, що з чогось треба починати.
Думають тут і про економіку. Ганна Шостак-Кучмяк каже, що хоче “затягнути” виробництво в громаду. Але додає, що всі плани зараз тільки на папері. Інвесторів тут планують заманювати географічним положенням. Однак додає, що все це почнуть робити тільки після війни.
Зараз же основна проблема — розмінування. За словами голови громади, заміновані досі не тільки поля, але і безліч обʼєктів інфраструктури. Восени військові сапери в першу чергу розміновували обʼєкти енергетики, аби їх можна було швидко полагодити, а все інше оглядали пізніше, або не оглядали зовсім.
“Очевидно, що почали з підступно замінованих ліній електропередач. Орки знали, що це надважливо — тому мінували тут все. І зараз вся увага кинута туди, бо досі декілька населених пунктів мають проблеми із світлом. Це питання тримають на контролі і губернатор, і на рівні держави. Дуже радіємо кожному освітленому населеному пункту. Героїчно працюють і енергетики, і газовики і МНСівці. І всі вони знаходять небезпечні предмети. І нерозірвані в трубах боєприпаси і ракети, і міни, і що ви хочете”, – бідкається вона, додаючи, що важливіше за життя і здоровʼя цих людей зараз нічого немає.
Місцеві фермери, в більшості своїй, не можуть розпочати посівну – поля заміновані та завалені нерозірваними снарядами. Чекати допомоги від держави багато хто не хоче і починають розміновувати свої поля як можуть. Розповідати про це вони не хочуть, але в громаді всі знають, що люди самі купують металошукачі і обстежують свої поля.
Знайдені снаряди і міни ніхто сам не дістає, а чекають саперів, які приїздять коли фермер знайде декілька десятків смертоносних подарунків.
Так само, із ризиком для себе, працюють комунальники. У них свій фронт. Латають ледь не цілодобово водогін, збираючи його як пазли, бо на капітальний ремонт немає ані грошей, ані людських ресурсів.
З будівлі, де тимчасово оселилася місцева влада, йду по селищу. У порівнянні із вереснем, центр дійсно став чистішим, робітники розбирають завали біля відділення банку, поряд працює господарський магазин, а трохи далі люди чекають автобус до Кривого Рогу.
Про війну, яка прокотилася по кожній вулиці селища, нагадування на кожному кроці. Дитячий майданчик розкурочений російським снарядом. На ньому ще навіть видно воронку.
Поряд колишня будівля райдержадміністрації — до 2020 року Високопілля було районним центром. Сюди, за словами місцевих мешканців, було декілька прильотів Himars.
Росіяни ховалися від української артилерії у підвалі. Але, судячи з дірок, ракета дістала їх і там.
Підходячи до лікарні, бачимо все більше і більше зруйнованих будівель. Найбільші бої за звільнення Високопілля точилися тут. Символічно – на вулиці Визволителів.
Росіяни тримали лікарню до останнього, адже вона знаходиться на околиці селища і давала огляд на багато кілометрів. Від обстрілів вони ховалися у підвалі. Півроку тому тут не було живого місця.
Від голови громади я вже знаю, що первинку і екстрену медицину в селищі запустили ще восени, коли Високопілля було без електрики, і вибухи на передовій чулися дуже близько. Допомогли меценати та міжнародні організації. І допомагають досі. Міжнародні організації допомагають відремонтувати всі ФАПи.
Тож питання доцільності існування лікарні таких величезних розмірів, яку будували з радянським розмахом і з розрахунком на подальший ріст населення, виникає. Але майже вщент зруйнована лікарня не залишилася покинутою – перший поверх вже повністю очищений від битого скла та іншого сміття.
Видно, що хтось доглядає за порожньою та понівеченою будівлею.
Така ж історія зі школою. Тут ми зустріли двох працівниць.
“Спочатку платили по дві третіх, а потім перестали платити — грошей нема, – розповідають вони, підмітаючи ґанок школи, – а потім кажуть, будем платить, але щоб прибирали”.
Вони старанно метуть вкриту биту склом підлогу, в школі чоловіки закривають вікна плівкою.
Будівля візуально ціла, але ремонтувати її не почали.
“Ми ще навіть не маємо кошторисів, тому приблизно навіть не уявляємо, скільки буде коштувати відновлення і що ще можна відновити”, – казала мені Ганна Шостак-Кучмяк.
Тут, перебуваючи на шкільному подвірʼї, дійсно важко зрозуміти, чи можна коли-небудь відновити всю інфраструктуру понівеченого селища.
Але люди, з якими вдалося поспілкуватися, оптимістичні, навіть здається, що трошки занадто. І цим оптимізмом мотивують повірити в те, що у громади є майбутнє.
Сергій Нікітенко