«Наш камікадзе». Так у Милівській громаді називають водія авто, який возить їжу та питну воду у села, розташовані на лінії фронту, у зоні активних бойових дій. Таких сіл – шість з наявних у громаді десяти.
«Ситуація з кожним днем погіршується», – каже з сумом Любов Мінько – начальниця Милівської сільської військової адміністрації Бериславського району Херсонської області.
Під обстрілами, але з газетами
До складу Милівської громади входять села Дудчани, Качкарівка, Милове, Нова Кам’янка, Новогригорівка, Новокаїри, Республіканець, Саблуківка, Суханове та Червоний Яр.
Одне з них – вже навіть і не село, а певна територія, яка має назву, межі, там є будівлі, і серед них – жодної цілої, тільки зруйновані або з пошкодженнями різного ступеня. Це – Республіканець – село з населенням 203 людини до повномасштабного російського вторгнення, а зараз – знелюднене.
«Останньою мешканкою села, – розповідає Любов Мінько, – була бабуся, яка вперто не хотіла виїжджати. Ми довго вмовляли її. Нарешті вмовили, переселили жінку у будиночок в Новокаїрах. Та вона все одно поверталася додому. Самотужки вирушила о п’ятій ранку і повернулася. Але врешті-решт вмовили переїхати, бо ситуація у Республіканці така, що через обстріли неможливо ані гуманітарку туди привезти, ані надати у разі потреби медичну допомогу. Дуже погана там ситуація. Таки вмовили бабусю переїхати. Вона зараз живе у Новокаїрах».
Дуже небезпечними є й села Качкарівка і Саблуківка. До того ж, там майже три роки немає електроенергії. Та, попри це, з Качкарівки не хочуть виїжджати 98 людей, із Саблуківки – 13. Вивозили згідно з рішенням влади про обов’язкову евакуацію тільки сім’ї з дітьми. І серед цих сімей, згадує Любов Мінько, були такі, що відмовлялися їхати. Останніми вивозили дві найвпертіші родини. Щоб вмовити їх у село приїздив начальник Херсонської обласної військової адміністрації Олександр Прокудін.
«Примусової евакуації із зони активних бойових дій, – каже начальниця Милівської сільської військової адміністрації, – у нас немає. Ми проводимо роз’яснювальну роботу, допомагаємо з евакуацією, співпрацюємо з поліцією, вивозимо людей броньованими авто. Та деякі мешканці усе одно відмовляються їхати. Це переважно люди у віці від 60 років. Вони мені кажуть: «Ми пережили окупацію, і якось лягли спати, а вранці почули гуркіт і побачили: у селі – наші. І ми віримо, що ще трішечки, і побачимо наш прапор на лівому березі». Велика проблема й у тому, що більшість цих людей – самотні. Їх діти – за кордоном».
Любов Мінько каже, що люди, які відмовляються залишати вкрай небезпечну територію, бо там є бодай щось рідне, мають особливу довіру до місцевої влади: «Коли приїздиш туди, і вони дивляться тобі в очі, розумієш: тобі вірять і довіряють. Це – найцінніше. Цих людей не можна зрадити. Підтримка для них – найголовніше. Підтримка навіть в отриманні газет. Так, люди дуже просять привозити газети, бо хочуть мати інформацію саме з українських джерел. У прибережних селах є можливість слухати тільки російське радіо, і місцеві мешканці кажуть: «Його неможливо слухати більше 20 хвилин, бо подача новин така, що проходить хвилин 20, і починаєш вірити почутому». Тому ми співпрацюємо і з обласними виданнями, і з місцевими, щоб вони публікували новини з нашої громади».
Гуманітарка з ризиком для життя
За словами Любові Мінько, зараз одна з найбільших проблем – доставка гуманітарної допомоги (їжі, питної води, засобів гігієни) мешканцям прибережних сіл.
«Найбільша складність, – каже начальниця Милівської сільської військової адміністрації, – у тому, що російських дронів у небі – як мух. Через це на трасі Т-0403 заборонений рух транспортних засобів. Через це довозити гуманітарку та питну воду дуже складно. Але робимо це. Вдаємося до усіляких хитрощів, щоб не потрапити під ворожі удари».
Був період, коли, за словами Мінько, ситуація взагалі не дозволяла щось доставляти у ту ж Качкарівку.
«Коли допомога надається регулярно, систематично, – каже керівниця громади, – люди починають вважати, що їм зобов’язані допомагати, попри все. Але ж у нас – війна, ми фактично – на лінії фронту, і тому не завжди є можливість їздити на прибережні території. Якось було зовсім кепсько. Наш «камікадзе» (водій, який возить допомогу) дивом не постраждав, коли з дрона скинули гранату на лобове скло. До речі, цей водій – герой. Він їздив і без скла на авто, і з пошматованими шинами, лише на дисках».
Та виникають ситуації, коли немає ніякої можливості виїхати. Так було три дні поспіль. Ми вирішили не наражати на смертельну небезпеку водія, для якого поїздки і за спокійніших обставин є серйозними ризиком.
«Ми, – розповідає Любов Мінько, – вирішили зробити паузу, а потім змінити графік, бо бачимо, що росіяни вирахували, коли можна полювати на машину. А згодом я дізналася, що один з мешканців Качкарівки за відсутності у селі мобільного зв’язку зміг знайти точку, де є сигнал. Він зателефонував на гарячу лінію і поскаржився, що немає бутильованої води, нема чим запити таблетки. Я потім спілкувалася з мешканцями села і запропонувала комусь, хто має справне авто (є в селі такі люди), самостійно приїхати за водою і гуманітаркою для себе та інших мешканців. У нашому комунальному підприємстві є причеп, який дамо у користування, компенсуємо витрати на пальне».
Відповіддю на пропозицію начальниці військової адміністрації була відмова: «Це ж страшно!».
Втім, Любов Мінько зазначає, що допомога мешканцям прибережних сіл – один з пріоритетів адміністрації: «Робимо для цього усе можливе і робитимемо поки можемо».
«Армія відновлення», ухилянти і людський баласт
У прибережних селах Херсонської області живуть не тільки самотні люди поважного віку, що тримаються за бодай щось рідне, а й чоловіки середнього віку, які ховаються від мобілізації.
«Вони, – каже Любов Мінько, – розуміють, що в зону активних бойових дій представники ТЦК не поїдуть. До речі, ми співпрацюємо з ТЦК, з поліцією, надаємо транспорт і водія для спільних виїздів, коли треба вручити повістки. Та навіть коли доїжджаємо до такого ухилянта, від цього – ніякого ефекту. Були такі ситуації: чоловік по двору ходить, нам там «чортиків» показує, а з двору він не вийде, а я зайти в двір теж не можу. Все. Покрутилися ми там, склали протокол про відмову взяття повістки. А більше нічого зробити не можемо, бо немає механізму».
Є у громаді мешканці, які за певними критеріями (стать, вік, відсутність інвалідності) підпадають під мобілізацію, але…
«Є у нас, – говорить керівниця громади, – такі люди – просто унікальні. Ми про них жартуємо, що він і на морі встиг побувати, і грибів на Закарпатті наївся. Тобто, відправляють такого чоловіка в армію, а там з’ясовується, що він ні до чого не придатний: зловживає алкоголем, нічого не здатен робити, йому не можна довіряти. Декого зі словами «Нам таке «щастя» не потрібне» завертають, щойно людина потрапляє до військової частини».
Є, розповідає Любов Мінько, у громаді мешканець, який торгує спиртним, та чомусь довго не потрапляв у поле зору органів, відповідальних за проведення мобілізації: «Це – підприємець з Качкарівки, який тримав там магазин. Він навіть знаходив можливості їздити зі своїм товаром через блокпости. Та нещодавно на одному з блокпостів таки отримав повістку, і зараз не виїжджає з села, сидить там у підвалі, ховається».
Та є мешканці, які підлягають мобілізації, але місцева військова адміністрація усіляко намагається запобігти цьому, бо є дійсно незамінні люди. У Милівській громаді – це п’ятеро чоловіків, які працюють у проєкті «Армія відновлення», запровадженому урядом восени 2022 року для залучення людей, які тимчасово втратили роботу, до відбудови країни.
«Ці чоловіки, – каже Любов Мінько, – офіційно оформлені у нас як підсобні працівники. На вимогу ТЦК ми надали список і невдовзі отримали вказівку доставити їх. Тоді я зв’язалася з начальником Херсонської обласної військової адміністрації Олександром Прокудіним і запропонувала: «Якщо їх забираєте, забирайте й мене!», бо без тих людей – ніяк. Хто опікуватиметься системою водопостачання? Хто оперативно усуватиме наслідки прильотів? Хто допомагатиме з доставкою гуманітарки? Це робитимуть дідусі, бабусі? Алкоголіки робитимуть, які тут лишилися? Ні».
Любов Мінько зазначила, що чимало мешканців громади боронять Україну у лавах ЗСУ, а їхні сім’ї отримують підтримку згідно із відповідною місцевою програмою, зокрема, діти їздять у табори відпочинку, є заходи підтримки і для інших членів родин військових.
«Нам би модульне містечко»
Чимало мешканців прибережних сіл з деокупованої частини Херсонщини якщо й виїжджають з рідних місць, то недалеко.
«Наприклад, у Миловому, – каже керівниця громади, – зараз живе 75 людей (до повномасштабного російського вторгнення у селі жили понад 1000 людей, – МОСТ). Особливо багато людей виїхали після того, як у лютому 2025 року росіяни скинули на села громади 16 авіабомб, з них 9 – на Милове. Та більшість тих, хто виїхав, не поїхали далеко. Вони – у Новій Кам’янці, у Борозенському, десь в інших селах неподалік. Староста Нової Кам’янки казала, що десь третина теперішнього населення села – переселенці. Більшість – з Качкарівки, Милового, Дудчан».
За словами Любові Мінько, у відносно безпечних селах громади живуть люди, які були змушені виїхати з Берислава, Зміївки, Козацького, Веселого: «Спочатку виїжджали сім’ї з дітьми, бо було розпорядження про обов’язкову евакуацію таких сімей, потім – усі інші. Ми як могли допомагали з облаштуванням. Налагодили співпрацю з благодійниками і завдяки цьому роздали переселенцям комплекти побутової техніки. У кожному такому комплекті: холодильник, пральна машина, газова плита і мікрохвильова піч. Це, як на мене, – дуже суттєва допомога, враховуючи те, що чимало людей виїжджали лише з однією поспіхом зібраною сумкою».
Начальниця Милівської сільської військової адміністрації каже, що у відносно безпечних селах громади немає вільного житла: «Є такі подвір’я, де у будинку живе сім’я з дітьми з одного прибережного населеного пункту, а у літній кухні – літнє подружжя з іншого. І люди щасливі, бо мають хоча б це».
За словами Любові Мінько, вона зверталася до різних благодійних організації з проханнями допомогти у спорудженні і облаштуванні у громаді модульного містечка для переселенців на кшталт того, яке вже є у Херсонській області, та поки що отримує відмови.
«Нам, – каже керівниця громади, – відповідають, що територія тут – дуже небезпечна. Та небезпечною є уся територія України. Я і заявки писала, і просила обласну військову адміністрацію допомогти у межах її можливостей, і розмовляла з різними благодійниками. Поки що результату немає. Найбільшою перешкодою є розташування нашої громади у 20-кілометровій зоні. Але ж до нас продовжують звертатися люди. Та селити вже нема куди».
Як працює місцева влада
Любов Мінько призначена на посаду начальниці Милівської СВА у вересні 2022 року. До цього вона працювала начальницею земельного відділу Милівської сільради. Її попередник, Олег Яхнієнко, очолював громаду з 2018 року, тобто, від її створення.
Під час окупації Херсонської області, коли росіяни призначили у Миловому свою ставленицю, Яхнієнко заявив про складання повноважень. Проте двічі викрадався окупантами. Зараз живе у Кривому Розі.
За словами Любові Мінько, після її призначення начальницею Милівської сільської військової адміністрації вона звернулася до тодішнього начальника Херсонської обласної військової адміністрації Ярослава Янушевича із запитаннями, як в умовах війни провести легітимну передачу повноважень і функцій, насамперед – можливості розпоряджатися бюджетом.
«Янушевич, – розповідає Мінько, – після мого призначення каже: «Та забери у нього (Яхнієнка, – МОСТ) бюджет, а потом будемо щось вирішувати». Я цього не робила, бо ще не було підстави для передачі повноважень (відповідна Постанова ВРУ видана 3 листопада 2022 року, – МОСТ). А потім довелося зменшити кількість працівників апарату. Тим, кого лишили працювати, була збільшена зарплата, а натомість люди отримали додаткові обов’язки. Це дозволило заощадити певні кошти».
Керівниця Милівської військової адміністрації каже, що пропонувала Олегу Яхнієнку посаду у місцевій владі, та він відмовився. Утім, як каже Любов Мінько, зв’язок з ним постійно підтримується.
Великою допомогою є робота старости і сільських активістів. Іноді, каже начальниця військової адміністрації, доводиться навіть стримувати активність підлеглих. Наприклад, слідкує, щоб староста Новокаїрського старостинського округу Олена Логвіненко після закінчення кожного робочого дня їхала у безпечніший населений пункт, де має житло.
«В Олени – маленька дитина, і я не можу допустити, щоб староста перебувала у Новокаїрах цілодобово, хоча вона іноді і намагалася хитрувати. Та Новокаїри – на території, де оголошена обов’язкова евакуація сімей з дітьми, а посадовці мають бути прикладом законослухняності».
Староста Качкарівського старостинського округу Людмила Копил зараз працює у тандемі з адміністраторкою ЦНАПу: чергують у селі кожна по три дні, бо село – одне з найнебезпечніших. У селі Саблуківка, що входить до цього округу, старості допомагає працівниця місцевого будинку культури, яка працює у «Армії відновлення».
Любов Мінько каже, що не впоралася б без досвідчених і небайдужих помічників: «У мене така робота, де багато чого – вперше. Про роботу на посаді начальника військової адміністрації жодної книжки не написано, нема звідки брати досвід. Потрібно самостійно усе пройти і пережити. У цієї роботи багато відмінностей від роботи керівника громади. Тому я прислухаюся до думок людей, до зауважень, коли мені кажуть про якісь недоліки. У нашій ситуації треба приймати максимально виважені рішення, тому що це – люди, це – долі».
Воєнний час приніс з собою дуже серйозні і невідомі раніше проблеми. Так, підрив російськими військовими греблі Каховської ГЕС і спричинена цим повінь зруйнували систему водопостачання. Дещо відновили, але комплексне вирішення проблеми можливе лише у мирний час.
Великою проблемою є й дефіцит кадрів, зокрема, у медицині.
«У Новокаїрах, – каже Любов Мінько, – є сімейний лікар, він – пенсійного віку, просить відпустити його на відпочинок, та нема ким замінити. У Дудчанах, Сухановому і Новокам’янці є фельдшери».
Як про дуже болісну проблему начальниця Милівської військової адміністрації каже про відтік мешканців, спричинений видачею житлових сертифікатів людям, будинки яких знищені внаслідок повені або обстрілів: «Я про це завжди кажу, коли спілкуюся з обласною військовою адміністрацією. Кажу, що ми втрачаємо людей, якщо вони змушені виїжджати в іншу громаду або в іншу область. Треба створювати умови для тих, хто хоче залишитися тут. Та, на жаль, за сертифікат неможливо придбати житло у громадах, розташованих у 20-кілометровій зоні».
Нещодавно у рамках державної програми «Пліч-о-пліч» Милівська громада уклала меморандум про співпрацю з Глибоцькою селищною територіальною громадою Чернівецької області.
Та у плані відновлення поки що можна проводити роботи тільки у відносно безпечній Новій Кам’янці. Мешканці цього села отримують кошти на ремонт пошкоджених осель. Інші населені пункти – в очікуванні покращення ситуації на фронті.
Цей матеріал було профінансовано Європейським Союзом. Його зміст є виключною відповідальністю автора та не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.