Бій між російськими військовими і херсонськими тероборонівцями, який відбувся на Білозерській площі 1 березня 2022 року, – далеко не найвідоміша з подій, які відбулися в місті в той буремний час.
Той бій був не таким кровопролитним, як бій в Бузковому сквері, який часто згадують, розповідаючи про початок російської окупації Херсона. Під час бою на Білозерській площі загинуло щонайменше семеро людей. Ця жертва варта того, щоб не забувати про неї.
На ділянці між Білозерською площею та вулицею Домобудівельною херсонці облаштували барикаду з колод, стовпів та інших підручних матеріалів. На цю ділянку прибули тероборонівці: переважно – мешканці Білозерського району. Вони і прийняли цей бій вранці 1 березня 2022 року. Російські військові заходили з боку Комишан. Бійці тероборони намагалися не дати їм пройти.
Тридцять автоматів на сто людей
Один з учасників бою на Білозерській площі – Ігор Лапін. Зараз він – староста села Інгулець Дар’ївської громади. В 2022 році працював в старостаті. Розповідає, що 24 лютого 2022 року він вивіз з села онуку, потім взяв участь у підготовці бомбосховища, розташованого в конторі одного з місцевих фермерських господарств. А потім, не зважаючи на протести дружини, поїхав у Білозерку у військкомат – записуватися добровольцем в територіальну оборону.
З військкомату, – розповідає Ігор Лапін, – привезли нас в селище Велетенське на підприємство «Городній велетень». Спочатку нічого не дали: ані зброї, ані якогось іншого спорядження. Ми переночували, зранку 25 лютого за свої гроші купили продукти, приготували сніданок. Потім нам привезли 30 автоматів. На приблизно 100 людей. А хвилин через 10 сказали: «Здавайте автомати, бо летять гвинтокрили, вас будуть з них розстрілювати».
Тероборонівців розпустили, а 26 лютого Ігор разом з іншими мешканцями Білозерського району, які хотіли боронити Херсонщину, вирушив в обласний центр.
В обласному військкоматі, – розповідає він, – кожному з нас видали автомат, два магазини. Спочатку відправили на міський хлібозавод № 2, потім – в школу-інтернат на вулиці Кулика. Там була база тероборони. Нас поділили на кілька рот. Годували дуже добре. Але до певного часу ми не брали участі в бойових діях. Лише ходили в наряди. За ситуацією спостерігали за допомогою інтернету. Знали, що російські військові вже майже зайшли в Херсон, що біля Антонівського мосту йдуть бої, що окупанти намагаються зайти в місто і з боку Комишан. Через це сперечалися з командирами, бо бачили, що коїться, а ми тут нічого не робимо.
Спочатку в інтернат привезли військову форму, берці. І тероборонівці намагалися якомога скоріше вдягтися в той однострій. Але згодом привезли інший одяг – цивільний з якогось секонд-хенду, і наказали передягтися в нього. А єдиною відзнакою біла нарукавна пов’язка з написом «ТРО».
До речі, були тоді в місті і фальшиві тероборонівці. Ігор Лапін розповів, як його син зі співробітниками (деякі поліцейські лишалися в Херсоні після 24 лютого 2022 року і патрулювали місто в цивільному одязі на цивільних авто) натрапив на людей, які назвалися теробороною і хотіли забрати машини з поліцейського штрафмайданчика. Виявилося, що це – представники херсонського криміналітету. Справжнім тероборонівцям довелося допомагати поліції в припиненні мародерства.
«І почався бій»
Команду готуватися до бою тероборонівці отримали вранці 1 березня.
Ми вишикувалися, – розповідає Ігор, – і один з наших командирів, Дмитро Кузьменко, запропонував тим, хто боїться і відчуває, що не потягне, залишитися. Але в автобуси, щоб вирушити до бою, сіли усі. Один автобус поїхав в Бузковий парк, а автобус, в якому була моя рота, – на Білозерську площу до обласного ліцею. Нас висадили на вулиці Полтавській. Нам ще дали один цинковий ящик гранат – якихось білих, пластикових, маленьких (скоріше за все, це – радянські гранати РГН (інша назва – ГРАУ-7Г21), – МОСТ). Ми розосередилися і через територію обласного ліцею направилися в бік площі. І в Казенному саду почався бій.
Херсонські проросійські блогери і навіть деякі українські писали на початку окупації, що «херсонську тероборону відправили на заклання», що «російським військовим вистачило кілька хвилин, щоб нейтралізувати загрозу».
Судячи з розповіді Ігоря Лапіна, реальна ситуація була іншою. Російські військові не очікували такого спротиву.
Ми, – згадує Ігор, – відігнали окупантів на певну відстань. – До речі, перебували один від одного на дуже близькій відстані, навіть перекрикувалися. Моя вогнева позиція була за парканом, там було ще кілька наших позицій. Був такий випадок. Під час бою ми бачимо, що по тротуару йде жінка років тридцяти. Спочатку ми подумали, що це якась наркоманка. Жінка пройшла певну відстань і повернулася. Ми навіть жартома кричали російським військовим: «Бачите, наші українки «…» на вас хотіли!». А потім виявилося, що ця жінка – російська снайперка. Треба зазначити, що нерви у неї міцні: вона знала, що свої по ній не стрілятимуть, і разом з цим була впевнена, що не стрілятимемо по жінці і ми.
Завданням тероборонівців було відтіснити окупантів до автозаправної станції. Але це їм не вдалося. Вони дійшли лише до в’їзду в Казенний сад з боку алеї.
На нас «полювали» також і снайпери, – ділиться спогадами колишній теробороновець. – Був такий епізод. Я бачив, як наш боєць з позовним «Карандаш» пробіг біля воріт, а буквально через секунду на тому місці, де він був, утворилася чимала дірка від кулі. Мабуть, стріляли з великокаліберної снайперської гвинтівки. Також по нам стріляли з БТР, з великокаліберних кулеметів. Бронемашина виїжджала на позицію, відстрілювала боєкомплект, від’їжджала і на зміну їй одразу під’їжджала наступна.
Рятівний суржик
Коли стало остаточно ясно, що позицію не втримати, тероборонівці отримали команду відступати. Невдовзі після цього Ігор Лапін побачив, що одного з бійців його роти поранили, і вирішив йому допомогти. Він поповз до бійця, але доповзти не зміг, бо ворожа куля влучила йому в голову: вибила праве око і застрягла біля лівого.
Я сам собі зробив перев’язку, як зміг, – розповідає Ігор, – і вирішив переміститися під паркан, бо бій ще тривав. Якось перевернувся, щоб повзти, і тут ще одна куля влучає мені в ліву ногу. Я тоді подумав, що ногу взагалі відстрелили: таке було враження. Але трохи згодом зрозумів, що це – лише кульове поранення. Після цього лежав десь хвилин сорок, не наважився навіть ворухнутися, хоча й було дуже холодно, зривався сніг. Потім я дістав телефон, набрав перший номер, який був в списку дзвінків (обличчя було в крові, тому набирав навмання). Виявилося, що це – мій бойовий побратим Паша Кузін. На жаль, він потім загинув під Бахмутом. Я сказав Паші про поранення, попросив, щоб мені хтось допоміг чи хоча б щоб зателефонували сину. Він – поліцейський, знає, що робити в таких випадках. Паша відповів: «Добре. Тримайся». А я все ж не облишаю наміру перебратися під паркан. Тільки почав туди перекочуватися, чую постріл, і отримую третє поранення – в сідницю.
Ігор припускає, що він пролежав десь півтори-дві години. Не зважаючи на поранення, перебував у свідомості. Подумки попрощався з близькими і взагалі з цим світом на той випадок, якщо не виживе. Чув, як закінчився бій і стало тихо. Неподалік проїхала якась машина. Потім почув кроки.
У мене була граната, – каже він, – і я, вважаючи, що це – російські військові, вирішив для себе: підпущу ближче, і… Але чую: «Дядько, нічого не дєлайте ми вам поможем». Тобто – наш, херсонський, суржик. Це були наші хлопці. Я віддав їм гранату. Вони зробили мені перев’язку (потім казали, що використовували спеціально розірвану для цього одежу, бо не було ані турнікетів, ані іншого знаряддя для першої допомоги) і віднесли на ковдрі до Білозерської площі. Там, як мені потім розповідали, була машина швидкої допомоги, але туди мене чомусь не хотіли брати. Тоді хлопці зупинили якусь машину, поклали мене туди в багажник і відвезли в лікарню імені Тропіних. Коли привезли, у мене тиск був вже 40 на 60. Лікарі надали першу допомогу, а потім мене на машині швидкої допомоги відвезли в обласну лікарню. І тоді я вже «вирубився».
«Син полку»
Спочатку Ігоря Лапіна привезли у відділення реанімації Херсонської обласної клінічної лікарні, звідти перевели у відділення травматології, а потім – у відділення щелепно-лицьової хірургії. Тероборонівця прооперували. Зараз у нього замість втраченого ока – косметичний імплантат.
В лікарні, – розповідає Ігор, – я перебував близько ста днів. Мене оформили як травмованого в дорожньо-транспортній пригоді. Був там як «син полку». До речі, так переховували в лікарні і поранених військових. Троє з них перебували в одній палаті зі мною. До лікарні кілька разів приїздили російські військові, розшукували українських військових і тероборонівців. Але лікарі не здавали нікого, лікували, а потім самі вивозили: спочатку на конспіративні квартири в Херсоні, а потім – на неокуповану частину України.
Ігорю Лапіну та військовим, про яких він говорив, пощастило. Деякі співробітники Херсонської обласної клінічної лікарні співпрацювали з окупантами і надавали їм відомості про українських військових.
Про один з таких фактів розповів в інтерв’ю онлайн-виданню МОСТ херсонець Тарас Букрєєв, який провів в окупантському полоні понад 200 днів. Разом з ним перебували в полоні військові, які лікувалися в опіковому відділенні і яких здала загарбникам медична сестра.
Після лікування Лапін переховувався в Херсоні. Незадовго до деокупації правобережної частини області повернувся в рідне село Інгулець і там разом з односельцями зустрів воїнів ЗСУ. А згодом став старостою. Працює на цій посаді і зараз.
В’ячеслав Гусаков, Сергій Нікітенко