Новий рік у Російській імперії святкували далеко не всі піддані, адже він не був окремим святом, а лише частиною різдвяних урочистостей, які тривали до Водохреща. Головним святом було Різдво, яке тоді святкували не після Нового року (за григоріанським календарем), а перед ним – 25 грудня.
На Різдво херсонці накривали розкішні столи, ходили в гості, влаштовували застілля, веселилися й гуляли вулицями. Обов’язковим було відвідування церкви, де в ці дні проходили святкові богослужіння. Державні установи в цей час не працювали, газети не виходили. Навіть залізничне відомство влаштовувало канікули для своїх працівників, скасовуючи рух пасажирських і товарних поїздів у дні святкування Різдва, Нового року та Водохреща. Лише з початком Першої світової війни рух потягів перестав перериватися через свята.
Слід зазначити, що столи у заможних херсонців були заставлені стравами, про які зараз можна лише мріяти. Передріздвяні випуски газет рясніли рекламами магазинів на Суворовській (зараз вулиця Європейська, – МОСТ), які пропонували «чорну та червону ікру, навагу, рябчиків, тетеруків, вугрів, сьомгу, копчення, окіст та інші продукти найвищої гастрономії».
Зрозуміло, що більшість херсонців не могли собі дозволити такого розмаїття страв.
Трапеза розпочиналася із загальної молитви й була безалкогольною. Усі страви були пісними: заправленими олією, без молока й сметани – медові оладки та пісні пироги. Гарячі страви не подавали, щоб господиня могла постійно залишатися за столом. Наприкінці трапези подавали солодкі страви: рулети або пироги з маком, пряники, медовики, журавлиновий кисіль, компот, яблука та горіхи.
Обов’язковою стравою на Святвечір (а також у переддень інших святок – Нового року й Водохреща) була кутя.
Після завершення трапези частину залишків куті діти розносили по домівках бідних. За традицією, після вечері до ранку не прибирали ні посуд, ні їжу, ні скатертину, адже, за старовинним повір’ям, до столу мали прийти померлі предки, щоб також скуштувати їжі. Діти (а в деяких місцях – дівчата, хлопці, навіть дорослі чоловіки) ходили по домівках, славлячи Христа, за що отримували гроші, козулі та різні солодощі.
Вже після Різдвяної літургії влаштовували святковий обід, під час якого розговлялися після Різдвяного посту. Святковий стіл відзначався великою кількістю закусок. До різдвяних морозів приурочували забій домашньої худоби й птиці, тож до цього дня готували багато м’ясних страв. На святковий стіл подавали холодець, шинку, копчене сало, баранячий бік із кашею, домашню ковбасу, печеню, гусака з яблуками, качку з капустою, а вершиною всього було молочне порося. У кожній оселі пекли пироги й дрібну випічку спеціально для роздачі колядникам у святочні дні.
Не забували й про нужденних. Усі благодійники міста обов’язково збирали пожертви й допомагали бідним. Головною благодійницею, як правило, була дружина губернатора або міського голови. Самі ж міські чиновники жертвували кошти школам, притулкам та лікарням, опікунами яких вони були. Причому суми були значними. Наприклад, кандидат титулярний радник Іван Блажков у 1913 році подарував школярам Зелених хуторів (нині Зеленівка, – МОСТ) взуття на 100 рублів, а гласний міської думи Марченко – 120 рублів дитячому притулку.
Свою допомогу для нужденних надавали навіть газети. Наприклад, «Рідний край» багато років звертався до читачів із проханням про допомогу, направляючи її на подарунки бідним херсонцям.
Ялинка, яку прикрашали напередодні Різдва в багатих будинках Херсона, за європейською модою, називалася Різдвяною. Найчастіше її прикрашали різними солодощами. Про міську ялинку тоді навіть не йшлося – ялинка була сімейною традицією та доволі дорогою. На жаль, інформація про вартість ялинок у степовому краї не збереглася, але відомі ціни по імперії. У столиці за ялинку, прикрашену кондитерами, просили від 20 до 200 рублів (обід у найрозкішнішому херсонському ресторані коштував 1 рубль). У менших містах ціни варіювалися від 1 до 10 рублів.
До революції Новий рік, який святкували 1 січня, як іноземне свято відзначали значно скромніше, ніж зараз. Зазвичай обходилося без карнавалів, маскарадів чи вистав. Діти приходили до зали, де стояла прикрашена ялинка (не іграшками, як сьогодні, а солодощами), читали тропарі, вірші, танцювали, отримували подарунки й розходилися.
Охочі могли відвідати новорічний бал-маскарад, який зазвичай проводився 31 грудня в Міському зібранні. 1 січня вважали днем новорічних візитів, коли містяни відвідували одне одного, обмінюючись привітаннями та побажаннями.
Проте більшість мешканців Херсона, які ледве зводили кінці з кінцями, вважали різдвяну ялинку, подарунки та іншу атрибутику свята «панською примхою» й святкували по-своєму, поєднуючи християнські традиції з язичницькими. Ворожили, колядували, влаштовували складчини, співали, пили й, нерідко, сварилися та билися.
Деякі херсонці в пориві святкового настрою примудрялися ставати міськими знаменитостями, про яких писали газети й довго обговорювали по всьому місту. Так, газета «Рідний край» 5 січня 1914 року опублікувала фейлетон, описуючи повернення додому одного херсонця після триденного святкування Нового року:
«Додому Гервасій Андрійович повернувся лише на третій день, ближче до обіду. Вже набридли візити, гості, оселедець, шинка та ковбаси. Хотілося відпочити в сімейному колі й з’їсти чогось гарячого – супу чи борщу, смачно заправленого старим витриманим салом».
Проте замість супу й борщу любитель святкувань під «звуки оркестру балалаєчників» отримав стусани. Дружина, озброївшись палицею, гнала його вулицею під глузливі вигуки перехожих. Того ж дня рішуча господиня з’ясувала, де живе подруга її чоловіка, з якою той, на її думку, святкував Новий рік у шантанах. Результат – вибиті шибки в оселі й гучний скандал. Закінчилося все, за словами автора, примиренням.
Усі пиятики та гуляння завершувалися ввечері перед Водохрещем. Газети повідомляли, що «напередодні святкування Хрещення Господнього забороняються будь-які видовища, розваги, а також музика в ресторанах і шинках». Порушників цього правила карав особисто поліцмейстер, який обходив усі заклади в центрі міста, перевіряючи виконання наказу.
6 січня херсонці святкували Водохреще. У всіх церквах проводилися святкові богослужіння, а головні урочистості проходили в Успенському кафедральному соборі. Цікаво, що згадок про проведення обряду освячення води на березі Дніпра знайти не вдалося, хоча архіви газет за кілька дореволюційних років були переглянуті.
Ось як відзначали Водохреще у 1914 році:
«Після завершення літургії в Успенському соборі, яку звершив преосвященний Сергій, єпископ Сухумський, відбувся хресний хід на Соборну площу. Там настоятелем Свято-Духівської церкви протоієреєм І. Кір’яковим було звершено Велике освячення води. На богослужінні й освяченні води були присутні херсонський губернатор, камер-юнкер двору Його Величності барон Н. А. Гревениц із баронесою Анною Михайлівною, віце-губернатор Є. А. Богданович, чини військового й цивільного відомств та величезна кількість людей».
Після освячення води та окроплення всіх присутніх прямо на площі війська гарнізону провели «Хрещенський» парад.
На цьому різдвяні канікули завершувалися. Учні поверталися до занять, чиновники поспішали на службу, шинкарі зітхали з полегшенням, а херсонські господині ще довго обговорювали з сусідками пригоди своїх невгамовних чоловіків у шинках і ресторанах.