Журналістка Вікторія Ґуерра: – Як ти вирішив перейти від волонтерської діяльності до військової?
Павло Петриченко – У ЗСУ я хотів піти ще на початку лютого. Я не хотів волонтерить, відверто кажу. Тому що в мене, по-перше, не було в цьому ніякого досвіду. По-друге, я не воював з 2014 по 2022 рік, і було якесь моральне переконання, що от тепер мій час піти на війну. Я навіть готувався, купив якийсь базовий набір речей. Бо розумів, що як почнеться велика мобілізація – з цим 100% будуть проблеми, тому що важко одразу одягнути багато людей. Але через те, як розвивалися події, я затримався у Києві.
Коли почалася війна, на рахунки Сергія (Притули – ред.) за перші кілька днів падають сотні мільйонів гривень. Більше, ніж за всі роки війни разом узяті. Навіть не треба було проводити якісь кампанії по збору грошей, достатньо було писати пости, і люди донатили. Це була така природня реакція. Хтось одразу схопився за автомат, а хтось за гаманець. І це круто, гроші – важлива допомога.
Офіс на Гончара, який ми орендували для офісу майбутньої партії, став офісом фонду. І, по суті, він став тилом для багатьох київських підрозділів. Формування тероборони Києва, ні для кого не секрет, відбувалося трошки хаотично. Я особисто разом з Романом Синіциним у воєнкоматі отримував автомат 24-го лютого…
В. Ґ.: – Ви вступили в ТРО?
П. П.: – Ні. Був такий момент, коли сказали: в кого є паспорт – приходьте озброюватись. І ми просто прийшли в воєнкомат на Братиславській: я, Роман Сініцин і ще один товариш. Нам видали автомати, три магазина, штик-ніж і радянську аптечку.
В. Ґ.: – І що вам сказали з ними робить?
П. П.: – Нічого не сказали. Внесли дані в журнал, глянули в паспорт, все, іди воюй. Це був такий момент, пам’ятаєте, коли на Оболоні прямо з самосвалів роздавали зброю, бо думали, що росіяни вже заходять в місто.
Пізніше ми заснували добровольче утворення, щоб більш-менш легалізувати своє перебування в Києві зі зброєю.
В. Ґ.: – А що ви робили в той вечір, отримавши автомати і штик-ножі?
П. П.: – По-перше, нам всім одразу стало спокійніше на душі. По-друге, ми пішли шукати ще зброю, тому що в нас була толпа неозброєних людей, які були готові обороняти Київ. Ми ж на той момент не знали, що буде далі. Була інфа, що висаджується російський десант у Гостомелі, ми готувалися до вуличних боїв. Не було зрозуміло, чи встигне наша армія окопатися навколо Києва, чи зможе втримати оборону?
Потім повернувся Притула в Київ, він їхав 10 годин зі Львова на таксі. І уже ввечері ми разом з Притулою, озброєні, вирішили, що тут на Гончара буде наш волонтерський центр.
По-суті, у Києві ми теж були на війні. Ми возили волонтерку військовим у Пущу-Водицю, під Гостомель, туди, де відбувались бойові дії. Ми були озброєні. Тобто я б не назвав це чистим волонтерством, ми були готові в будь-який момент взяти в руки зброю і воювати. Тоді не було такого поділу – армія та всі інші. Була купа якихось партизан, утворених “на колінці” підрозділів, куча людей, які просто ходили-бродили по лісам і вбивали росіян.
В. Ґ.: – Яка з ваших поїздок в той час була найгострішою?
П. П.: – Найстрашніше було їздити по Києву в перші дні війни. Тому що всі були накручені новинами про ДРГ, і був ризик потрапити під “френдлі фаєр”. Під Гостомелем, звісно, теж могла якась міна прилетіти. Потім я, напевно, тижня два не виходив взагалі з нашого штабу. В нас там було речове забезпечення, медикаменти, оптика, дрони, штат людей, який виріс з волонтерів – десь 40-50 людей, які там постійно жили, ночували, ховалися від повітряних тривог. Цим всім потрібно було займатись, плюс ми вже в цей час відправляли вантажі на Харків, на Донбас. Все це треба було налагоджувати, і я жив у штабі.
Ми відкрили ще один хаб в Дніпрі, який працює на Донбас. Цим займається Роман Сініцин, в нього дуже добре виходить – він спілкується з командирами, з ротними, з простими солдатами, і успішно закриває нагальні потреби.
Але коли вже все налагоджено, керівництво починає тільки заважати. І у квітні я зрозумів, що вже можу вирушати далі. Весь цей час я потихеньку збирався, щось докуповував. Форму мені купила подруга, каску подарували хлопці з фонду.
В. Ґ.: – Як тобі вдалося потрапити до ЗСУ?
П. П.: – Я був знайомий з командиром ще до війни – через свою волонтерську діяльність. Він зробив мені відношення з військової частини, і мене мобілізували як солдата.
В. Ґ.: – Як довго ти вчився керувати дроном?
П. П.: – Близько 2 тижнів. І то я не кожен день літав. Це поєднувалось з іншою підготовкою: вогневою, такмедом і т. д. Мене, в принципі, непогано підучили за цей час. Насправді, в армії все зроблено так, що навчити можуть кожного.
У кожній роті є потреба в пілотах. Тому що кожному мінометному розрахунку, кожному артилерійському знаряддю потрібен корегувальник, щоб вести прицільний вогонь. Якщо ти не бачиш, куди стріляєш, ти не поцілиш. В нас немає систем наведення супутників, як в НАТО, ми орієнтуємося по-старінкє, по координатах. А росіяни зараз навчилися вже змінювати дислокацію, в них нема проблем з логістикою. Умовно кажучи, якщо ти розвідку зробив сьогодні, то завтра туди вже насипати пізно – там вже нікого не буде. Потрібна дорозвідку в день робити. І тому дуже велика потреба в аеророзвідці.
В. Ґ.: – Наскільки ця потреба закрита?
П. П.: – Українське військо активно застосовує маленькі цивільні дрони, які роблять дорозвідку. Це одна з наших переваг. Є, по суті, два види дронів, які ми використовуємо на дистанціях до 5 кілометрів – “Mavic” i “Autel”. Вони коштують близько 100 тисяч гривень. Зараз у росіян теж почали з’являтися такі дрони, але не так багато – бо їхня армія дуже вертикальна. У них не може волонтер просто привезти комусь у взвод “Mavic”, і щоб хтось на ньому навчився літати, щоб мати актуальну картинку або наводити свій мінометний розрахунок. У них все інакше робиться, централізовано. Наша армія більш гнучка.
В. Ґ.: – Тобто, в нас більше таких апаратів?
П. П.: – В десятки разів.
В. Ґ.: – І це за рахунок волонтерської участі в цьому процесі?
П. П.: – Так. І є купа випадків, коли хлопці в підрозділі самі скидаються і з зарплати купують собі дрон.
В. Ґ.: – Ти служиш в Миколаєві з кінця квітня. Коли ти приїхав, тут було дуже гаряче?
П. П.: – Тут і зараз насправді гаряче. Просто люди повертаються в місто, як і повсюду. Але обстрілів менше не стало. Росіяни знищують економіку міста, інфраструктуру, б’ють по підприємствах.
В. Ґ.: – Як ти думаєш, чому у росіян не вийшло з Миколаєвом те, що вийшло з Херсоном?
П. П.: – Дуже проста відповідь: у Миколаєві добре спрацювала місцева влада.
Для мене Херсон дуже зрозуміле місто, я там часто бував останні 3 роки, тому що допомагав ініціативі “Хто замовив Катю Гандзюк?”. По суті, вбивство Каті – це одна зі сходинок до того, що трапилось потім. Катя була антиросійським політиком, вона розуміла, що є російська загроза, що влада у Херсоні слабка, корумпована, і в ній купа зрадників. І зрештою сталося те, що сталося.
Багато фігурантів справи про вбивство Каті зараз перейшли на сторону росіян і стали колаборантами. Зараз вони гауляйтери у Новій Каховці. Я не знаю, де зараз Гордєєв – ексгубернатор і один з замовників вбивства Каті, який так і не поніс покарання. Але я бачив, що він давав інтерв’ю “Новій Газеті”, знаходячись в Херсоні вже під час окупації. Не здивуюся, якщо він теж співпрацює з окупантами. Так само і Рищук, у якого агробізнес в Олешках, і який там засіває свої поля – зрозуміло, що маючи на те дозвіл від росіян. Нормального економічного і політичного розвитку тут не було.
Я завжди називав Херсон диким полем. Тепер от я бігаю по цьому дикому полю як військовий.
20 лютого ми з Притулою були в Херсоні, зустрічалися з активними громадянами. Вони жалілися, що місцева влада не достатнім чином реагує на загрозу. Ну і так сталось, що Херсон впав першим.
Херсонщина була територією, відданою на відкуп місцевим феодалам, які співпрацювали з росіянами. Вони навіть не ватні, вони продажні. Але це спрацювало і нам на руку – тому що вони брали в росіян гроші, але фактично нічого за ці гроші не робили, нормальної агентурної мережі не побудували. Здається, що в Європі російські гроші освоювались краще, і вплив у росіян в Європі більший – що на уряди, що на політичні партії.
По суті виявилось, що в Україні у росіян, крім Медведчука і якоїсь частини людей в “ОПЗЖ”, нікого нема. Всі інші були просто за корупцію, а не за Росію. Якщо їм треба буде ходити з російськими прапорами, щоб отримати владу – ходитимуть з російськими. Треба буде з угорськими – ходитимуть з угорськими. Якщо з українськими, як зараз, то ходитимуть з українськими. От як Вілкул, у якого весь бізнес в Кривому Розі. Він бачив, що росіяни зробили з бізнесом у Донецьку, тож, зараз, став дуже українським, бігає, з військовими фотографується.
Наш біль у тому, що українці дуже добре борються за символи, ідеали, мову, але не борються за свою економіку, армію, поліцію. Ми поки що такі от гуманітарії. Але що ж, це такий етап – ми стали хорошими гуманітаріями, і це нас врятувало від захоплення Росією. Потім ми станемо хорошими економістами та українськими капіталістами.
В. Ґ.: – Чи зберігається загроза нового наступу на Миколаїв?
Генштаб каже, що так. Але от генерал Марченко, який керував цим напрямком раніше, заявив, що для росіян це було б повним божевіллям.
П. П.: – Загроза є постійно, ми не розуміємо їхніх планів. Але шансів взяти Миколаїв у них немає. Я не знаю їхню стратегію, але бачу, як вони організовані. Вони не зможуть взяти місто.
В. Ґ.: – Зараз лінія фронту від вас віддаляється?
Оскільки йде контрнаступ на Херсонщині.
П. П.: – Так, лінія фронту віддаляється. Але все одно їхня далекобійна артилерія працює по місту. Вони б’ють в першу по промисловості, по інфраструктурі, щоб ми зустріли осінь в холоді, бідними і безробітними.
В. Ґ.: – Працює частіше арта чи ракети?
П. П.: – Ракети теж прилітають, але проти ракет може спрацювати ППО, а проти артилерії, на жаль, нічого не працює, тільки контрбатарейна робота. Але вона ведеться теж.
В. Ґ.: – Ваша бригада бере участь в контраступі на Херсонщині. Можеш трохи розповісти про те, як ви просуваєтеся?
П. П.: – Я не можу багато про це розповідати. Скажу лише, що наступати дуже важко – у них більше зброї, більше техніки, більше всього. Але все ж по деяких напрямках нам вдається їх посунути.
В. Ґ.: Якщо співвідношення артилерії у нас 1 до 10 – тобто, в росіян в десять разів більше, то за рахунок чого взагалі вдається просуватися?
П. П.: – У нас дуже високомотивована піхота, підготовлена набагато краще, ніж росіяни. Це показали бої за Київ. Групи підготовленої піхоти палили їхні колони техніки та все інше. Ця піхота може наступати при підтримці артилерії і бронетехніки, але їх замало для того, що повноцінно наступати на укріплені позиції. Крім того, українська армія береже особовий склад, не кидає людей в бій, як м’ясо, як росіяни.
В. Ґ.: – Але взяти Херсон реально?
П. П.: – Якщо нам дадуть озброєння, то Херсон взяти реально.
В. Ґ.: – За якого співвідношення в озброєнні?
П. П.: – Потрібен хоча б паритет. Взагалі наступати потрібно з перевагою в озброєнні. Але для мотивованої, підготовленої, досвідченої української армії достатньо буде і паритету. Українці розуміють, за що вони воюють – ми не загарбники, ми звільняємо свою землю.
В. Ґ.: – І своїх людей, які на це дуже чекають.
П. П.: – Так. У Херсоні є люди, які допомагають українській армії, це теж наша перевага.
В. Ґ.: – Ти маєш на увазі партизанську діяльність?
П. П.: – Важко назвати це саме партизанською діяльністю, адже Росія як раз дуже добре підготовлена до того, щоб подавляти спротив – вони цим займалися у себе в країні, потім на Кавказі, в Криму. Вся російська держава побудована на насиллі над цивільним населенням.
Але ми отримуємо дуже багато інформації від херсонців, і це дуже важливо для подальшої роботи. Треба розуміти, що цим людям зараз важко. А вони ще героїчно перший місяць виходили на акції, це був подвиг.
Я зараз ходжу по полях, частина з яких засіяна. Але як це все під обстрілами збирать…
Не знаю, якщо встигнемо відбити Херсон до посівної – то зберем.
В. Ґ.: – Як тобі, цивільному, у війську?
П. П.: – Мене навчили двом основним правилам: можеш поспати – поспи, можеш поїсти – поїж. І я це засвоїв: якщо можу поспати – сплю, а якщо можу поїсти – їм. Ну і ще третє корисне правило – коли щось до тебе летить, падай на землю.
Якби не війна, я б нізащо не став військовим. Мені 30 років, в мене вища освіта – не військова, і починати зараз в армії простим солдатом, виконувати накази, навіть правильні, – мене б це не задовільнило. Але зараз війна, і ми повинні воювати, виконувати накази, робити спільну справу. Цивільні мають прийти у військо і навчитись тому, що вміють робити військові. Тому що в нас немає сотень тисяч кадрових військових.
Звичайно, військо це не курорт і не санаторій, це важка робота. Але поки ми живі, здорові, то все нормально.
В. Ґ.: – Ти влився у цей колектив військовий?
П. П.: – Так, влився. Тим паче, тут багато таких самих людей, як я – вперше мобілізованих.
В. Ґ.: – У вашій бригаді?
П. П.: – У тому числі в моїй бригаді, в інших бригадах, в теробороні. Ці люди не роблять армію гіршою, вони приносять в неї свій досвід – управлінський, організаційний, можуть допомогти покращити якісь процеси. Якщо ці люди мотивовані.
У мене в бригаді служить колишній голова хорошої, позитивної для України політичної партії. Це невелика партія, ніколи не була при владі, але дала купу хороших людей для української політики та громадської діяльності. Також я тут у Миколаєві зустрів Дениса Бігуса, теж служить, достатньо хвацький воїн. Також багато зустрічаю людей з громадського сектору. Армія – це зріз суспільства. У суспільстві є громсектор, спортсмени, підприємці – і всі вони зараз є в армії.
Від чого залежить мотивація?
Бо вона дуже різна в різних підрозділах.
Мій друг-лікар, який зараз у прифронтовому госпіталі, описує таке: “Привозять ТРОшника, він каже: все, триндець, нас кинули, ми там стоїмо одні, у нас один гранатомет, русня за 20 кілометрів. Привозять ЗСУ’шника звідти ж, він каже: та все класно, прорвемося, в нас ще є гранатомет, та й до русні аж 20 кілометрів”.
Зараз з’явився якийсь стереотип, що ТРО погане. Насправді, це не так. ТРО – це абсолютні добровольці. Вони прийшли в воєнкомат у перші дні війни і були готові взятися до зброї. На той момент в держави була тільки така опція – дати їм воювати у теробороні.
Це легка піхота зі стрілецькою зброєю. Але оскільки війна масштабна, зараз їм доводиться виконувать задачі, які виконують механізовані бригади: окопуватись, тримати лінію фронту. Тому в деяких з них виникає враження, що вони трошки на інше підписувалися. Але насправді ніхто з нас не підписувався на те, що по нам стрілятимуть балістичними ракетами – ні ТРО, ні механізована бригада. Хоча так, є певна різниця у сприйнятті.
В. Ґ.: – Можливо, це різниця між військовим і цивільним мисленням?
П. П.: – Так, 100%.
В. Ґ.: – У чому вона полягає?
П. П.: – Для військових війна – це їхня робота воювати – їхня професія. Ми йшли до контрактної армії, і це нас врятувало, тому що Збройні Сили України виявилися однією з небагатьох працюючих інституцій в Україні. Вони розуміли, що саме їм приймати на себе перший удар, і вони його прийняли. А держава за той час мобілізувала цивільних, добровольців і організовувала роботу.
В. Ґ.: – Чи долітають до вас якісь ІПСО?
П. П.: – Постійно долітає якась єрунда. Із серії: десь там бачили жовтий жигуль з диверсантами. Не всі розуміють, як працюють ці телеграм-канали та різні чати. Тому буває таке, що хлопці нервують.
В. Ґ.: – Ти якось намагаєшся їх заспокоювати?
П. П.: – Та вони ж всі дорослі і зі зброєю, я не думаю, що їх треба заспокоювати. Якщо вони поцікавляться, я зі своєї дзвіниці їм можу розповісти, що таке інформаційні спецоперації, як робиться піар і все таке. Але це мало кого цікавить. Не можу сказати, що ми часто розмовляємо про політику.
В. Ґ.: – А як сприймають інформацію про зраду в тилу?
Це не деморалізує?
Із серії громадянства для Невзорова.
П. П.: – Такі речі обговорює дуже невелика частина громадянського суспільства. А в армії дуже мало кого турбує громадянство для Невзорова. Ну дали там комусь громадянство, та й дали. Можуть мене запитати: “Що, це погана людина?”.
Я скажу: “Так”.
“А, ну значить не треба було йому давать громадянство”.
І все.
Мені дуже запам’ятався один старий сюжет, коли в бійця АТО запитували: як ви ставитеся до обрання Трампа президентом США?
Він каже: “Та ви знаєте, я тут якось сам за себе відстрілююсь”. Так і тут.
В. Ґ.: – А за якими новинами слідкують уважно?
П. П.: – Наприклад, за новинами про перемовини з Росією.
В. Ґ.: – І як ставляться до перемовин?
П. П.: – Всі, хто у війську, мотивовані воювати до перемоги. Ніхто не хоче ніяких перемовин після тих звірств, що роблять росіяни.
В. Ґ.: – А яким ти звідси бачиш цивільне життя?
Тебе не ображає, що в Миколаєві чи в Києві всі собі гуляють і сидять в кафе?
П. П. – Я абсолютно щасливий, що Київ виглядає мирним містом. Це був би жах, якби ти приїхав у місто, а там всі сидять і плачуть. Це велика перемога, що ми відстояли Київ, і він живе мирним життям. Якби ще в нас була можливість наші мирні міста вберегти від ракетних обстрілів – то все, треба жити, треба відновлювати економіку, створювати родини, відкривати для офлайн-навчання школи і університети.
Я дуже радію, що Київ став мирним містом. Бо я пам’ятаю час, коли я їздив по Хрещатику на квадроциклі з автоматом, і мені б цього більше не хотілося. Я б хотів їздити на квадроциклі з автоматом десь у Сімферополі.
В. Ґ.: – Деякі люди передчували, що буде війна, ще з осені, і говорили про це постійно. Дехто, навпаки, вважав, що до повномасштабної війни не дійде. Ти до якої категорії належав?
П. П.: – Я намагався раціоналізувати. Думав, що Путіну війна не вигідна, що це абсолютне безумство.
“Путін, не нападай, почитай аналітику, тобі невигідно”.
В принципі, щодо безумства – так і є, ніхто у світі тепер не знає, що з цим робити і як реагувати на відкриту інтервенцію ядерної держави. Я був людиною, яка вірила, що може бути наступ на Донбасі, в Криму, але що вони почнуть стріляти балістичними ракетами…
Я в це не вірив до того дня, пока не побачив з вікна свого будинка пуск ППО.
В. Ґ.: – Як ти думаєш, коли ми переможемо і повернемося хоча б до кордонів станом на 23 лютого 2022 року, росіяни сі вспокоять?
Чи збиратимуть сили, щоб воювати далі?
П. П.: – Я думаю, в них уже не буде що збирати. Україна розвалила Радянський Союз, і вона ж розвалить Російську Федерацію. І, швидше за все, режим Лукашенка Росія теж потягне за собою. Але це все одно дасть нам передишку лише на якийсь час. Бо ми воюємо з Росією вже тисячу років, і навряд це припиниться. За той час, що в нас буде, ми маємо побудувати сильну державу, щоб і далі ефективно з ними боротися.
В. Ґ.: – Наскільки років, як ти думаєш, буде ця передишка?
П. П.: – Я дуже сподіваюся, що років на 50. Щоб я постарів, помер, і потім вже хтось інший цим займався.
В. Ґ.: – І твої онуки будуть казати: “Добре, що дід Павло не дожив до того, що на нас знову напали москалі…”.
П. П.: – Да, будуть казати: “Дід мій воював, і я воюю!”.
