Два роки тому Роман Головня дав інтерв’ю МОСТу як ексзаступник мера Херсона і координатор гуманітарного хабу. Зараз ми спілкуємося з Романом знову.
– Романе, ми не бачилися з вами десь два роки. За цей час ви стали військовим і воювали на Донбасі. Можемо про це поговорити?
Так, звісно.
– Розкажіть, будь ласка, як ви з цивільної людини стали військовим?
Я планував мобілізуватися, як тільки виїхав з Херсона під час окупації міста. Хотів піти у Сили спецоперацій (ССО). У 43–й центр, якщо не помиляюся, в Миколаєві. Але різні формальності зайняли дуже багато часу. І я зайнявся евакуацією людей через Запоріжжя, так і “загруз” в цьому процесі. Коли формальності були узгоджені і я вже міг піти у підрозділ, було дуже багато роботи гуманітарного характеру. Ми взялися вирішувати багато серйозних проблем. Дуже багато було зроблено багато і потрібно було робити.
До речі, зазначу, я міг не мобілізуватися, тому що в мене троє неповнолітніх дітей.
І в 23–му році, коли ми багато зробили, вже налагодили процес, вже благодійний фонд і хаб в Херсоні повноцінно працювали, я прийняв рішення мобілізуватися. Мобілізувався в 46–ту бригаду десантно–штурмових військ, і сьогодні служу на посаді заступника командира батальйону в званні капітана.
А зараз я у відпустці на лікуванні. В липні 2025 року отримав важке поранення на Донбасі.
– Минулого року зустрів випадково в Києві херсонця, який розказав фантастичну історію, як він вас привів за руку до Ігоря Колихаєва в кабінет, і після цього ви стали заступником Колихаєва. Це правдива історія чи ні?
Якоюсь мірою правдива. Воно просто звучить так: за руку привів…
– Той херсонець розповів, що знав Колихаєва, сказав йому: є така класна людина, я вас познайомлю. Так і зробив.
Там була дещо інша передісторія. Я вже був на Херсонщині, я вже закохався в Херсонщину і в Херсон. Займався суто бізнесом. Собі дав слово, що більше ніякої політики, нічим не буду займатися, ніякої діяльності у самоврядуванні.
– Це – після того, як ви працювали десь на Сумщині?
Так. Я був до цього депутатом Київської міської ради. Отримав там просто колосальний досвід. Мені цього вистачило, щоб зрозуміти саму суть політики. Мені випала можливість попрацювати у такому скликанні, де була найбільша кількість “рішал” і пристосуванців. Там усі питання були вартістю у мільйони. Якщо ти в такій раді, то там три варіанти. Або береш в цьому безпосередньо участь, або з цим борешся, або робиш вигляд, що нічого не помічаєш.
– Ви стали мільйонером тоді чи ні?
Та ні, не став я мільйонером. До речі, “Квартал 95” в одній з програм глузував з мене як з найбіднішого депутата Київради. У мене була дуже скромна декларація на той час. Я перший свій автомобіль купив, коли зайнявся бізнесом, і тоді вже жив більш–менш нормально. А до цього було “за все хороше проти всього поганого”.
Пройшов я таку школу і зрозумів, що цю гідру не перемогти донкіхотством, галасливими промовами. І з’явився такий цікавий задум: у місті Глухові Сумської області зробити проект на кордоні з Російською Федерацією, щоб усі бачили, як повинно бути взагалі.
Зазначу, що я по своїй суті, не є чиновником. Я себе не відчуваю чиновником. Я скоріше є, так би мовити, творцем місцевого самоврядування.
Мені хотілося створити прецедент. Щоб усі побачили, яким може бути місто в Україні. І у Глухові були хороші передумови. Мером став Мішель Терещенко – українсько–французький підприємець, нащадок роду українських дворян, промисловців і меценатів Терещенків.
– Красива була історія.
Там весь розклад був для того, щоб працювати. Була більшість в міськраді. Щось нагадує нинішню ситуацію в Україні, тільки в мікромоделі.
Правда, то була вотчина Андрія Деркача – славнозвісного зрадника, який втік в РФ (Деркач з 1998 року обирався нардепом на мажоритарному окрузі №159, до якого відноситься і Глухів, політик мав великий вплив у Сумській області,– МОСТ). Тобто, існувала постійна загроза. На жаль, не склалася у мене там. І я зайнявся бізнесом та потрапив на Херсонщину.
Тут займався тим, що переробляв відходи на будматеріали, які продавав на будівництво вітряків. Я об’їхав всю Херсонщину, всі села. Такий достатньо цікавий бізнес був.
Я був у захваті від Херсонщини, від колориту, від тих можливостей. Бачив, настільки, скажемо так, недолюблена ця Херсонщина, наскільки вона економічно недопрацьована, стільки можливостей не використовується.
І я вже якось потроху осідав в Херсоні, перевіз сюди сина. І я прийшов у міську раду з пропозицією зробити скейтпарк в Херсоні. Я готовий був дати техніку, працівників, щоб зробити скейтпарк. Просив тільки матеріали. Це був 2020 рік, коли Колихаєв тільки став мером. З цього все і почалося. Якось потрапив на якусь співбесіду. Її проводили, здається, Лугова з Рожковим (Галина Лугова – тодішня секретарка Херсонської міськради, Юрій Рожков – ексдепутат міськради VIII скликання, тоді – голова фракції політичної партії “Партія Ігоря Колихаєва “НАМ ТУТ ЖИТИ”, – МОСТ). Я подивився, прокоментував, включився в процес, і вони кажуть: “Давай до нас, усе буде по–іншому”.
Тоді я нікуди не пішов. А потім той товариш, про якого ви кажете, говорить: “Давай! Треба допомагати Херсону!”. Я кажу: “Тобто, мене хтось буде заводити у міськраду? Я не хотів бути чиїмось боржником”. І він каже: “Хочеш, іди на прийом до мера, спілкуйся з ним”. Я вирішив, що піду, поговоримо, і тоді я, можливо, розгляну цей варіант.
– Рожков з Луговою на той час були депутатами міської ради. На правах кого вони проводили ці співбесіди?
Там же такий хаос був. Вони відбирали людей на посаду начальника департаменту транспорту, здається. Розмірковували про дороги та над тим, як вони ті дороги відремонтують.
Я слухав. А потім кажу, що там можна інакше. Говорю, на перший рік буде достатньо, якщо на Острові приберете “горби”, один перехід відремонтуєте і проведете повністю аналіз. А то так ви кинулись там всі дороги ремонтувати, треба хоча б порахувати скільки їх кілометрів. Треба розуміти, скільки грошей в бюджеті, на скільки їх вистачає. Станом на 2020 рік на ремонт усіх херсонських доріг було потрібно, здається, 200 мільйонів доларів мінімум.
Точних підрахунків немає. Тільки по дорогах роботи стільки, що за одну–дві каденції цього не зробиш. Потрібні нестандартні рішення. Можливо, свій асфальтовий завод потрібен. Чи треба кооперуватися з мешканцями, проводити ремонти на умовах співфінансування. Я прийшов з простою економічною моделлю до Колихаєва. Сказав, як в місто можна завести 400 млн грн за 1–2 роки.
Він мене послухав і каже: “Давай приходь до нас на якусь посаду, наприклад, радника”. Перед цим спілкуванням я поцікавився, що то за людина. Подивився, як він облаштував вулицю, де розташований його офіс. Думаю, людина щось розуміє, робить, старається. Вважав, що з такою людиною можна працювати: він – мільйонер, тобто, красти не буде. Так воно у мене в голові склалося.
Тоді я прорахував елементарні речі, які лежали на поверхні. На Херсонщину щороку, за інформацію стільникових операторів, приїжджало на відпочинок близько від 3 до 4 мільйонів людей. Чимало з них проїздом відвідувало Херсон, та місто з цього нічого не отримувало. Ну хіба що людина купить біляш на вокзалі.
– У 2021 році на День журналіста до нас приїжджали друзі. Поки вони чекали нас, оглядали привокзальну площу. Потім казали: “Це просто жах”.
Так. Але ж йдеться про приблизно 3 мільйони туристів. Я пропонував, що цих людей потрібно хоча б на один день завести в Херсон. Звісно, це важко зробити відразу після приїзду, бо людина їде на відпочинок, наприклад, у той же Залізний Порт. Але там люди десь три дні провели, і хочеться кудись на екскурсію. Що їм пропонували? Асканію-Нова, Олешківські піски, локації у Генічеському районі… А Херсона в цьому переліку не було.
Була задача дати людям “хліба і видовищ”. Почати можна було з простого – світломузичного фонтану, що ми вже почали робити. Під час навчання у медуніверситеті я організовував екскурсії до Вінниці, і такий фонтан там був дуже популярний.
– Я бачив макет фонтану, спроєктованого для Херсона. Це було жахливо.
Я зараз кажу про Потьомкінський сквер (зараз – сквер Михайла Грушевського, – МОСТ). Там ми встигли дещо зробити. Був загальний концепт. Був намір зробити, так би мовити, прогулянкове кільце від набережної парку Слави. Колихаєву представили цю концепцію. Я йому у цифрах показав: якщо за курортний сезон ми завеземо в Херсон близько 3 мільйонів туристів хоча б на одноденні екскурсії, і кожна людина витратить тут десь по 200 грн, то місто загалом отримає додатково близько 200 млн грн. І тоді вже можна говорити з підприємцями про спільні проєкти з благоустрою. Тоді буде дискусія з бізнесом, а не односторонні вимоги міської влади зробити щось у тих же парках. Бізнесу треба виживати. Влада повинна спочатку щось сама зробити, забезпечити бізнесу можливості для розвитку, а потім можна щось вимагати.
– Що сказав Колихаєв?
Він подивився на цифри, послухав мене і сказав: “Так, хороша ідея. Усе нібито правильно. Давай будемо працювати”.
– І зробив вас своїм заступником з питань парків і медицини. Чомусь.
Було не зовсім так. Спочатку мене призначили радником, але я поставив умову. Я хотів займатися економічним блоком. Медицину і соціальний захист не хотів брати, бо вже напрацювався з цим. У Київраді займався питаннями охорони здоров’я, в Глухові займався.
Але пішла заступниця мера, яка займалася цими сферами, і вони “звалилися” на мене. Тобто, вирішили, якщо я цими питаннями займався, то і далі піду по накатаній. Отака історія була.
– А парки як з’явилися в цій історії?
Ну, тобто раз я вже прийшов з парками, сказали, давай займайся парками. Але ж я не займався парками як парками. Я займався економічною туристичною моделлю. Тобто, це був туристичний маршрут. Концепт такий був: від парку Слави, набережної через парк Херсонська фортеця, Шевченківський парк, Потьомкінський і Покровський. Потрібен був простір, щоб проводити різного роду заходи, фестивалі.
Хочете весною фестиваль тюльпанів? Херсонщина – це ж такий край, де росте все і вся. Зробіть нормальний полив, і воно буде. Восени, влітку.
– Розкажіть про реконструкцію Потьомкінського скверу. Як ви стикнулися з жорсткою реальністю?
Я вже, скажем так, подорослішав після Київради і Глухова, після бізнесу. В мене така організаційна хватка більш цупка, і я прийшов працювати на результат. Стояло питання і про Потьомкінський сквер, і про Шевченківський парк, і про Херсонську фортецю. Я ж почав рухати це питання. Ну і стикнувся вже з такою реальною бюрократією, яка просто це все тормозила.
Причому, навіть не стільки бюрократією, скільки небажанням усе це розрулювати і рухати. І за перший рік я думав почати Шевченківський парк і зробити Потьомкінський та Покровський сквери. Це елементарно, якщо, проєкт є. Але те, що зробили хоча б Потьомкінський, це з області фантастики.
Якби я займався своїм бізнесом так, як я займався реконструкцією цього парку, то вже був би давно доларовим мільйонером. Мені приходилось подовгу сидіти в кабінеті, наприклад, начальника департаменту ЖКГ і з ним там проходити по пунктах. Він каже: “Цей документ не буду підписувати”. “Чого ти не будеш?”. “Там – юридичні питання”. “Давай юриста сюди”. Якби я не займався цими переписуваннями, якби сидів у себе в кабінеті і викликав виконавців, роками воно тягнутися б, бо це – довгий процес.
Я привіз з собою з Києва юриста, змушений був привезти.
Постійно я стикався от з такими ситуаціями. Мені не було там з ким рухати конструктивний процес. Вже по Потьомкінському скверу була певна позиція. Мене викликала Лугова, був там начальник архбудконтролю, Циганок (Сергій Циганок – тоді – заступник Херсонського міського голови з гуманітарних питань, – МОСТ). Вони мене “бомбили”: “Що ти меру “навішав”, що ви зробите Потьомкінський сквер?! Що ти придумав!?”.
Вони думали, що це в мене якісь фантазії, що це нереально зробити. І вони прямо “бомбили”, і це в якійсь мірі впливало на всіх підлеглих з точки зору скепсису того, що це нереально зробити. Ну, крім того, був такий фактор: там ще “фонтан Сальдо” стояв. Мені казали: “От там все, Сальдо тобі заблокує, там його фонтан, він ставив”.
Зазначу, тоді Сальдо інакше сприймали. Він був депутатом. Я зустрівся з ним і кажу: “Так і так, будемо реконструювати парк”. Питаю, куди перевезти фонтан. Сальдо сказав, що він – за дипломатичне вирішення питань, і ми той фонтан кудись перевезли, я не знаю куди. Я однією зустріччю це питання вирішив, і ми рухались у величезному темпі.
– Як так сталось, що через ту реконструкцію місто залишилось у боргах?
Знаю, що там фігурувала цифра – 13 мільйонів гривень. Я не займався фінансовими питаннями та організацією тендеру. Це було більше у компетенції Колихаєва. Да, там я займався фонтаном, тому що це була найскладніша робота. Розробники цих фонтанів не вірили, що ми встигнемо і зробимо нормально, бо у них – свій підрядник і все інше. А як сосни садили, лавочки ставили, я вже туди не ліз. Там міняли проєкт. Я б так не робив.
– Результат виглядає жахливо.
Так. Але те, що ми його зробили, це – плюс, це єдине, по суті, що було зроблено в місті з великого рахунку. З таких великих проектів більше нічого немає. Є якісь майданчики спортивні, ну, це ж – під копірку. Там вже рука набита.
– Там фактично знищили англійський парк.
Проєкт спочатку не передбачав робіт на алеях. Але у Колихаєва є така риса. Він в ручному режимі приймав естетичні рішення. Я вже туди не влазив, я розумів, що йому ніхто не міг пояснити.
– Перейдемо до медицини. МОСТ багато писав про історію з пологовими будинками. Вас примушували чи ви самі хотіли їх віддати?
Мене не примушували, мене хотіли примусити. Це лобіювали херсонські медики – Юрій та Олексій Германи – батько і син. Мене вже викликали на нараду. Сказали: “Будемо об’єднувати там пологові будинки три в один на базі першого пологового будинку”. Дали мені вказівку займатися цим.
Я почав це питання вивчати. І мені перший пологовий будинок на той час не подобався в такому плані. Остапчук цей (Юрій Остапчук – колишній головний лікар перинатального центру імені Клименко, – МОСТ), що став колаборантом, він в принципі як фахівець непоганий, його всі хвалили. Але як організатор він слабенький. Я зайшов, а там, у пологовому будинку, ще старі операційні, плитка на стінах, може, ще радянська. Палати такі собі кволенькі. І це – пологовий будинок.
Перше, що я зрозумів тоді: вони (міська влада і лобісти, – МОСТ) все одно будуть тиснути, щоб провести це об’єднання. Я був проти цього. Це не було якесь раціональне рішення. Просто було бажання. Я кажу, що так рішення не приймається. Я прийшов сюди не займатися дилетантством і чиїсь забаганки виконувати.
– Саме об’єднання воно як таке, можливо, напрошувалось?
Я погодився, що потрібно об’єднувати. Але сказав, що на базі першого пологового будинку це робити недоцільно, тому що це – центр міста, там нема стоянок, будівля стара, вона потребує ремонту.
В лікарні імені Лучанського пологовий будинок стояв наполовину порожній, будівля новіша, вона більш пристосована для пологового будинку, вона – на території багатопрофільної лікарні, там – реанімація є та все, що потрібно. Там – купа місця для стоянки, купа зелені, це не центр міста. Я кажу: “Давайте робити там”. Я поїхав в Мінрегіонбуд домовлятися, щоб внести проєкт на реконструкцію.
Тут же ж стояло питання: “Давайте об’єднуємо і посадимо Германа головним лікарем”. Що це за об’єднання? Заради чого? Щоб посадити когось головним лікарем?
– Ви були проти?
Так. І себе досить непорядно, до речі, поводив Герман–молодший (Олексій Герман – співзасновник ТОВ Медикгруп, що володіє приватною клінікою Taurt Medical, – МОСТ) – такий був самовпевнений, хотів бути монополістом у сфері первинної меддопомоги. Це – загроза для міста. Якщо буде монополія, ми на ці процеси не зможемо впливати. Тобто вони як схочуть, так і будуть працювати.
– Це, звісно, корупційна складова.
Була спроба створити монополію. І це викликало спротив населення, відповідну інформаційну кампанію. І мені було простіше протистояти. Я кажу: “Бачите! Я ж вам казав”. Говорю: “Давайте зупинимося на лікарні імені Лучанського”. На цьому і зійшлися. А далі – війна. Та я все одно планував з осені 2022 року звільнятися.
– Коли усвідомили, що треба йти?
Мені з самого початку було некомфортно. Я просто попав в таке середовище – достатньо специфічне. Перша нарада, і всі щодо мене: “Хі-хі-ха-ха! Заступник з парків!”. І там же ж контингент, ви ж самі знаєте: заступники, радники… Достатньо специфічний контингент. Вони всі над мною посміювались. Мовляв, такий простий якийсь хлопчик прийшов, незрозуміло хто, зараз ми з ним розберемося.
– Хто посміювався?
Всі, окрім Рукавішникової і Пепеля (на той час заступники Херсонського міського голови, – МОСТ). Казали: “Ти що? Ти хто взагалі такий?! Прийшов шашкою розмахувати! “. Звісно, я відповідав у такому ж дусі. На таких взаємовідносинах ми і розійшлися. З Пепелем порозумілись, а спочатку я трохи на його підлеглих “наїхав”.
– А про середовище що можете сказати?
Питання в тому, що воно – старе все. Не було змін, які декларували. Місто не розвивалося. Чому? Тому що місто використовувалось в інтересах окремих груп, які поділили його на сфери за інтересами. І їх ця стагнація абсолютно влаштовувала. І я сподівався на зміни.
Інші ж вирішили, що краще очолить той безлад, ніж боротися з ним. Це найбільше пригнічувало. Я і так, чесно кажучи, довго терпів.
– Але не звільнялися?
Не звільнявся, тому що рішення працювати у міській владі було важким для мене. Я не для того пішов з бізнесу, щоб два місяці “потусуватися” у міськраді і все. Хотілося реалізувати свої напрацювання. І не хотілося радувати людей, які чекали, що я швидко піду.
Я хотів парк доробити, щоб у мене хоч якийсь був результат, щоб дітям сказати: “Ось цей парк батько будував”.
– Як починалася війна для вас, розкажіть.
Я особисто як заступник міського голови до війни був готовий. Незадовго до того мене делегували на збори Асоціації міст України. Там Кличко головував. Зібрали мерів з різних міст, і я від Херсона був. На цих зборах виступала представниця американського посольства. І я у її виступі чітко “між рядків” прочитав: війна буде. І після цієї наради я підійшов до неї і кажу: “Я з Херсона, так і так, прикордонне місто там”. Ну, і значить, ви нам повинні допомогти. Вона каже: “Окей, давайте через USAID зв’язуйтеся, ми розглянемо можливість вам допомогти”. Список погодили, коли я ще був у Києві. Але завезти допомогу в місто, на жаль, не встигли.
Я повернувся з Херсона і доповідаю: “Так і так, значить, багато показників, що буде війна”. У відповідь: “Хі-хі-ха-ха”. Я кажу: “Підпорядкуйте мені, будь ласка, цивільний захист і мобілізаційну роботу”.
А війна почалась так. Телефонує мені юрист у 6:00. До речі, ми з ним вже з вечора розмовляли: як там, що, куди, паролі, явки… Звечора я заправив два автомобілі. В мене дружина з дітьми були в Херсоні.
В шість годин я вже був у міській раді. Вже всі були у шоковому стані. Перші прильоти. Чорнобаївка. Всі розуміли, що війна почалась. Колихаєв з’явився десь в районі дев’ятої–десятої години ранку. Мене це прямо збісило, ну, тому що війна.
А депутати збиралися. І тут Сальдо прибіг, ще хтось прибіг.
Спочатку Колихаєв не хотів йти до депутатів. Лугова його витягувала, це вона мені потім сама розповідала. Стою, слухаю і такий текст там: “вот, там русские идут, значит щас они зайдут – Херсон возьмут, следующий Николаев, потом Одесса”. Я такий думаю: “Це що за підхід? Ми будемо захищати своє місто, свою Батьківщину?”.
Я чекав, що зараз наш полководець накаже організовуватися, автомати роздавати, хто, куди, що… А тут – бац! Я думаю: “Ого, навоювались там”.
– А як депутати реагували?
Більшість там слухняних, вони в раді свої питання вирішують. І далі пішли вирішувати свої питання. В основному зібралися ті, хто бойові.
В міській раді зібралася зразу групка регіоналів на чолі з Єгором Устиновим, який вже з пістолетом прийшов.
– Ви бачили в Устинова пістолет?
Так.
Ви розумієте, для мене війна, перші дні, особливо в Херсоні з 24 лютого по середину березня – це як прожитих 10 життів. Якось я намагався підрахувати кількість телефонних дзвінків у день. Я дійшов майже до 200. Близько 20 дзвінків в годину було.
Щодо регіоналів. Зібралася ця групка: Устинов, Стельмашенко, Ротова, Мкртчян… Останній якось осторонь тримався. Олена Мазур там теж крутилась.
І в мене було стійке відчуття, що вони на щось чекають. Це мої відчуття. Може, чекали, що зайдуть росіяни, і ОПЗЖ займуть свої місця. Я маю на увазі, що план у росіян був такий. Спочатку в Херсон ніхто не збирався з військом заходити. Вони мали пройти маршем в Київ, пройтися по Хрещатику, зробити переворот і піти, залишити тут своїх ставлеників. І було враження, що ті депутати – ймовірні місцеві ставленики. Я тоді ще цього сценарію не знав, ну, та було на це дуже схоже.
– Якщо вони були ставлениками, то після окупації Херсона пішли б першими працювати на росіян, а ніхто з них ніхто не пішов, окрім Ротової.
Одна справа – взяти участь у перевороті і лишитися українцями, інша – бути неприхованими зрадниками. Це – зовсім інше. Та й воно ж пішло не за сценарієм, і їм дали відбій.
– Ну добре, зібралась ця група. Що далі?
Така була атмосфера в міській раді, що під вечір я вже не розумів, хто за кого. Був такий сирбор… Якось забігає хтось в приймальню, коли я там сидів, і каже: “Там танки на Антонівському мосту, нема чим заправити”. А я питаю: “Чиї танки? Наші”. Бо підозрював усіх.
Наступний день війни почався для мене з спілкуванням з журналістами каналу 1+1. Колихаєв тоді інтерв’ю практично не давав. Я давав інтерв’ю на 1+1, і вони по Вайберу мені дзвонили і засвітили мій номер. Просто взяли і номер виставили: там я розмовляю і мій номер знизу підписаний. І мені ж почали “бомбити”.
І телефонують з російського номера з матюками: “Все, жди, мы сейчас едем к тебе в кабинет, там, бляха, жди, сейчас тебе порешим”. Росіяни телефонували. І я відключив телефон, йду до Колихаєва, усе йому розповідаю. Питаю: “Що будемо робити?” Він каже: “Чекати”.
От я спускаюся вниз, у нас там була секретна служба для роботи з таємними документами. Питаю: “У вас є контакт з СБУ, з контррозвідкою?” Телефоную їм, кажу: “Хлопці, я такий-то, такий-то”, кажу: “Тут твориться якась херня. Давайте воювати”.
– У міську раду ви ходили ще?
Не то, що ходив. Я зробив окремий штаб в підвалі, от, і ми займались управлінням містом. Фактично в ручному режимі почали управляти.
– Хто туди входив?
Декілька депутатів і ті всі, хто приходили, допомагали. Вадим Данік допомагав – депутат від “Слуги народу”. Постійно він там був в процесі. Постійно сидів там юрист. Були з економіки декілька чоловік, було декілька підприємців. Деркач – депутат обласної ради. Він активно допомагав.
– Давайте повернемося до того моменту, коли з кабінету Колихаєва влада перемістилась в підвал. Що робив в цей час Колихаєв і ці люди, які сиділи в приймальні?
Вони просто сиділи. А питань було багато. Іноземні студенти вимагали, щоб їх вивезли, телефонували з посольств. Не було запасів палива… Хаос був загалом.
Я ще до війни читав про досвід Югославії, яка теж пережила війну. Там була цікава така аналітика саме про блокування міст, про життя міста в блокаді. І сама найбільша проблема – мародерство, коли один одного починали вбивати. Коли закінчується їжа, коли закінчуються ліки і алкоголь, починається мародерство аж до того, що вже сусіди там починають один в одного стріляти. І я основною задачею для себе поставив не допустити цього в місті. А цього можна було не допустити, коли будуть, наприклад, продукти.
А вийшло так, що в перший день чимало власників складів, магазинів закрили усе і виїхали. І я кожного дня, якщо пам’ятаєте, на YouTube виходив і казав: “Власники складів, ось – номер телефону, всі звертаємося. Даю вам дві години, відкрити склади. Інакше всі вони переходять у власність міської ради”. Тобто я брав на себе цю відповідальність.
І оцим процесом ми були зайняті весь час.
– Давайте перемістимося все ж таки в приймальню. В приймальні сидить купа народу і вони нічого не робили?
Я не знаю, чим вони там детально займалися. Знаю, чим займався я. Моя задача була не допустити мародерства, щоб магазини всі працювали, були продукти. Ми цього по суті добилися.
Ми почали склади відкривати. Я сам їздив по магазинах, по складах. Друга задача – щоб було пальне. Одразу ж утворилися черги на заправках. Я знав, скільки на кожній заправці є пального і якого. Аналізував, коли воно закінчиться. А закінчиться пальне – не працюватимуть екстрені служби, ну все повністю стане. Тому все заправляли.
– Чому людей у ті перші дні не закликали виїжджати з Херсона? Хоча б розмови про це були?
Взагалі розмов про це не було. Я більше зосередився на інших питаннях: боротьбі з мародерством, забезпечення пальним.
– Ілля Карамаліков десь у цій історії з вами контактував?
Ні, я з ним практично не контактував, раз чи два перетиналися в міській раді. Ну, вони чимось там займалися. Деякі депутати були дуже активними. Наприклад, Оксана Погомій, Оксана Матусевич (продовження у ч.2).