Село Правдине в Херсонській області Білозерської громади 9 місяців перебувало під окупацією армії РФ, пройшло через гуманітарну кризу та запеклі бої під час деокупації. Декілька разів українські військові намагалися штурмом вигнати звідти окупантів, але спроби були невдалими – доводилося відступати.
Під час одного з активних боїв Олег Білий, житель Правдиного, прихистив у своєму будинку пораненого українського військового. Історією неймовірного порятунку родина Олега поділилася із нами.
Дружина Олега, Софія, згадує: “Я прибігаю додому, а Олег затягнув [військового] Женьку. Я одразу побігла до Свєти і кажу, що батько затягнув пораненого українського військового”.
Боєць отримав уламкове поранення, закривши від прильоту собою самого Олега.
За допомогою жінка разом із своєю дочкою одразу побігли до місцевої медсестри.
“Вони сказали мені, що ранило мальчика, його потрібно перев’язати”, – пригадує медсестра, – а я кажу до них, що якщо український хлопчик, я піду, а якщо ні – то не піду”.
На жінку чекав український хлопчик – Женя. Він був поранений в руку.
“Поки перемотувала його, побесідувала з ним. Хлопчик мені розказав, що зараз йде наступ, можуть бити Хаймарсами, але боятися не потрібно. Поки я була з ним, його вже шукали к…пи”, – ділиться медсестра.
Залишати українського бійця в будинку було небезпечно, адже туди будь-якої хвилини з перевіркою могли навідатися окупанти.
Того вирішили сховати хлопця у льосі на подвір’ї – там йому поставили ліжко та матрац.
Дочка Білих, Софія, показує нам цей погріб – каже, хоч скільки кадири (“кадирівці”, – МОСТ) ходили по подвір’ї, вони й не помітили, що тут був цей льох.
Уже наступного дня Олег зустрів ще двох поранених українських бійців – коли пішов годувати собак по сусідству.
“Двоє солдатів були пораненими, і забігли в ту хатину, щоб сховатися. Вони покликали Олега, і він обережно підійшов, бо боявся, що там можуть бути колаборанти. Хлопці просили допомоги і просили взяти їх до свого побратима, бо вже знали, що Женю ранило, і він живе в людей”, – розповідає Софія.
Олег забрав із собою ще двох військових.
Протягом цілого місяця родина Білих ховала в себе українських солдат.
Періодично Олегу доводилося їздити до районного центру, щоб придбати ліки, їжу та одяг, а Софія в цей час залишалась вдома сама.
Згадує, що в один із таких днів до їхнього двору прийшли окупанти.
“В той день 18 чоловік чеченців, з бородами, з автоматами та бомбами зайшли у двір, я була біля кухні, вони почали кричати, чи є в мене чужі вдома. А в мене сердечко стучить швидко. Сказала їм, що я живу сама, тоді довелось говорити по-їхньому, щоб тіко пустили мене. Я втратила свідомість, злякалась так, що прощалась з життям, та весь час думала про своїх хлопчиків”, – каже Софія.
За густими квітами та виноградником російські військові не побачили льоху, де ховали українських бійців.
Втім, на початку жовтня росіяни повернулися до будинку Білих та наказали їм покинути власний будинок. Там вони збиралися поселитися самі. Родині дали кілька днів, щоб зібрати речі та виїхати з дому.
Вивезти з собою сім’ї треба було і тих, кого вони ховали.
Треба було вивезти хлопців до Білозерки.
Одного сховали в дивані й так провезли через всі 6 блокпостів. Для двох інших придумали легенду про згорілі документи.
“Ти мій син, в тебе троє діток, в армії не був, дружина виїхала до Польщі, ти поняв?”, – говорила Софія одному з військових. – Він всю дорогу сидів і повторяв-повторяв це”.
Операція вдалася.
Півтора місяці родина Білих переховувала військових в орендованій квартирі в Білозерці. Власниці помешкання Софія сказала, що це її сини.
У Білозерці всі разом вони й дочекалися звільнення.
Зараз двоє з хлопців повернулися на службу, на фронт пішов і Олег Білий.
Подружжя продовжує спілкуватися з усіма трьома врятованими військовослужбовцями.
Усі хлопці записані в телефоні Софії як сини.
