11 листопада херсонці по всьому світу святкували довгоочікуване визволення Херсона. Вистраждана, з присмаком крові, але від того ще більш солодка перемога.
Заслугу ЗСУ оцінити важко, адже щосекунди ризикуючи життям солдати відвойовують кожний міліметр нашої землі. Однак визволення міста було б значно ускладнене без армії підпільників, людей, які живуть серед нас, звичайних громадян. Цими героями зараз виявляються сусіди, з якими щодня вітаємося, домогосподарки, підприємці, вчителі, пенсіонери – люди без військових навичок та досвіду роботи у надзвичайних ситуаціях. Ці люди нічим не відрізняються від нас, крім високих моральних якостей, які помітні лише близькому колу.
Нашій редакції вдалось поспілкуватись з одним із учасником активного підпільного руху. Він побажав залишитись неназваним, скромно применшуючи значення своїх героїчних вчинків.
З початком російської окупації майбутні підпільники зрозуміли, що не зможуть чекати ЗСУ склавши руки. Швидке захоплення міста, бездіяльність влади місцевої та і виконавчої змусило цих людей взяти на себе великий ризик. Їхня робота не передбачає вихідних та святкових відпусток. Кожного дня партизани повертались додому, не знаючи, чи доживуть до ранку.
Почати ж розповідь про херсонське підпілля, хотілося б зробити невеликий екскурс в історію. Але розповісти про радянських партизанів. Діяльність ОУН (прим. – Організація українських націоналістів) та легендарне прізвище Бандера у більшості асоціюються виключно з західною Україною, але це невірно. Боротьба ОУН на землях Херсонщини відбувалась не менш активно, навіть ще до офіційного створення Херсонської області (1944 р.).
Давайте розглянемо історію херсонського підпілля більше детально, починаючи з 20 століття.
ОУН: херсонський осередок
Чи знали Ви, шановний читачу, що діяльність партизан на півдні України розпочалась ще до Другої Світової війни? Саме тоді були створені таємні похідні групи ОУН, у складі яких налічувалося від трьох до п’яти тисяч осіб. Великих угруповань було три: «Північ», «Центр» і «Південь». Група «Північ» мала на меті досягти Києва, група «Центр» – Харкова, а група «Південь» – Одеси та Криму. Основне завдання їх полягало у створенні на місцях адміністративних органів української влади.
На Півдні українське підпілля було досить потужним. Підпільні організації існували в усіх обласних центрах та більшості районів і були доволі міцні, інколи вони мали в розпорядженні навіть власні друкарні.
У 1941році, вже після окупації німцямит і румунами Херсона розпочались масові арешти членів ОУН, у результаті чого чотирьох людей було страчено. Члени ОУН в Херсоні активно діяли під прикриттям загонів самооборони, дозволених окупаційною владою. Вони проводили збори з метою пропаганди програми ОУН, на які збиралося загалом до двох тисяч осіб. Прихильники націоналістів гуртувалися навколо командира самооборони на ім’я «Конрад». Вони мали зв’язок з іншою групою, що діяла в муніципальній адміністрації Херсона. Керував нею заступник мера на прізвисько Гриць.
За архівними даними в середині січня 1942 року обидві групи були заарештовані. Однак націоналісти-підпільники продовжували боротися проти німецьких загарбників у Херсоні та районних центрах. Тому окупанти почали переслідувати усіх підозрілих, і 12 серпня того ж року в Херсоні було заарештовано ще 8 запідозрених у приналежності до українського підпілля. А в листопаді в Херсоні і Миколаєві відбулися повторні арешти. Втім, в область прибули нові члени похідних груп. Підпільну сітку організував буковинець «Довбуш». Через Миколаїв і Херсон йшла лінія зв’язку з підпіллям у Маріуполі.
Бандера – керівник херсонських партизан
Рідний брат Степана Бандери «Богдан» (інші псевдо – «Богданчик», «Іван») керував молодіжною мережею Херсонської округи ОУН (Б). Головним завданням для «Богдана» стала пропаганда серед молоді ідей організації. Агітація серед юнаків та дівчат була для ОУН пріоритетною, адже за умов постійного гестапівського терору відчувалася стійка потреба в нових людях. Спочатку, після перевірки ідеологічних основ, зацікавленим давали читати щось з пропагандистської літератури, періодики або листівки, які регулярно постачалися із західної України. Потім новачкам доручали неважку роботу (перенести пакет, документи, когось зустріти). У фіналі кандидат на членство повинен був прийняти присягу на вірність ОУН.
Незважаючи на те, що радянська влада арештовувала, розстрілювала та висилала на Соловки усіх українських націоналістів, котрі вели підпільну роботу в Херсонській області, все ж в регіоні залишились люди, котрі не переставали боротись за незалежність України. За даними архіву КДБ у с. Рубанівка на Херсонщині (Великолепетиський район) ще навіть у лютому 1953 року було виявлено молодіжну групу ОУН у складі дев’яти осіб, яку очолював виходець з-під Галича Мар’ян Голотів. У молодих людей було вилучено два автомати, три пістолети, набої та підпільну літературу. Усіх їх засудили та вислали до таборів.
Тож, як бачимо, традиції українського підпілля на Херсонщині давні.
Березнева трагедія
На самому початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну 2022 року більшу частину українського Півдня російські війська захопили достатньо швидко: за пару тижнів в кінці лютого – на початку березня. За цей час з важкими боями впали Херсон, Бердянськ і Мелітополь. Велика частина проукраїнськи налаштованих місцевих мешканців в один момент опинилась в окупації. З мінімальними шансами для безпечного виїзду на підконтрольні Києву території.
1 березня стало трагедією для всього Херсона.
Після оточення росіяни почали заходити до міста з кількох напрямків. Один із маршрутів ворога був з боку міжнародного аеропорту та аеродрому «Чорнобаївка» через вулицю Нафтовиків.
З цього боку розташований Бузковий парк, там ворога зустріли бійці ТрО. Ці події були трагічно-героїчними. 40 херсонців розпочали бій з окупантами з майже голими руками. Вони мали автомати і “коктейлі Молотова”. Російські військові мали броньовану техніку.
Наступного дня з’явилося відео із Бузкового парку із жахливими кадрами загиблих українських бійців. Згодом відео намагалися видалити, проте в інтернеті все залишає свій слід.
Через два місяці, у травні, у Бузковому парку херсонці облаштували меморіал загиблим того дня бійцям Херсонської тероборони.
Останні самураї: наші дні
Період щотижневих патріотичних мітингів в містах Херсонщини і Запоріжжя доволі швидко минув. Російські військові зрозуміли, що пошук прихильності у місцевих можна ефективніше замінити на грубу силу. Почалися масові затримання і арешти активістів, журналістів, учасників АТО і громадських діячів.
Відколи російські війська окупували регіон у березні, сотні людей були затримані, багатьох піддавали катуванням. Про декого тижнями не було звістки. Інших знайшли мертвими або повернули родичам з російського ув’язнення у мішках для трупів.
Джерела в місті розповідали, що солдати, які патрулювали вулиці, зупиняли автобуси та перевірять усіх пасажирів. Найменший натяк на підтримку української влади, навіть повідомлення чи фотографія на телефоні, могли призвести до арешту.
У відповідь українське підпілля перейшло в режим партизанської боротьби. Зазвичай основними мішенями ставали ті, хто пішов на співпрацю з росіянами в Херсонській і Запорізькій областях.
Партизани дізнавались координати знаходження окупантів та передавали в українські спецслужби, постійно «крутились» поряд з ворогом, намагаючись дізнатись корисну інформацію. Крім того, підривали колаборантів у власних авто.
Герой нашої статті, який брав безпосередню участь у партизанській діяльності, побажав залишитись неназваним. До війни ця людина була повністю зосереджена на власній науковій роботі та вихованні трьох синів, його безсумнівно можна було назвати зразковим сім’янином. Після березневої трагедії у Бузковому парку, внаслідок відсутності військової адміністрації в місті та розуміння того, що покладатись можна виключно на себе, наш герой пішов у партизани. Він працював не один, натомість була група людей, кожен з яких отримував окремо завдання від українських спецслужб. Більше того, підпільники не знали імен чи адреси інших партизан, тільки номери телефону.
Завдання були різними, від «замовлень на вбивство» колаборанта до передачі координат дислокації російських військових. Партизанам доводилось постійно перебувати поблизу окупантів, при цьому не викликаючи підозри. За словами партизана, він робив набагато більше, але розповісти про це не може. Після перемоги обіцяв розповісти набагато більше подробиць.
За вісім місяців окупації у Херсоні вбили кілька колаборантів, яких Москва призначила до окупаційної влади. Їхні портрети партизани друкували на листівках, які розклеювали по всьому місту поруч із обіцянками відплати за співпрацю з Кремлем. Така психологічна війна тривала протягом усього періоду окупації. Багато погроз з плакатів було виконано. Одних колаборантів застрелили, інших – підірвали разом із автомобілем. Окупаційний режим у Херсоні називав це «терактами».
ЗСУ увійшли в Херсон 11.11.2022. Саме цей день увійшов у історію як День визволення Херсона від російських окупантів. Того дня жителі Херсона вийшли на головну площу міста зустрічати українських воїнів, не стримуючи власних емоцій та сліз. Херсонці не зважали на відсутність електрики та водопостачання, адже тепер вони були вільними. Того дня жителі могли дозволити собі плакати не соромлячись цього.
Христина Яковенко, МОСТ
