Попри те, що в складі Сил оборони України кількість жінок обчислюється десятками тисяч, багатьма все одно це сприймається як виклик. Чи жіноча це справа – боронити свою землю, що є найважчим на війні і що мотивує найбільше, ми розпитали у двох херсонок – Ірини та Катерини.
Катерина, інспектор-кінолог з пошуку вибухових речовин і зброї Національної поліції України. 4 роки життя зі своїх 28 Катерина присвятила роботі в поліції. Незважаючи на те, що вона сержант, дівчина обіймає офіцерську посаду, що свідчить про її високий фаховий рівень та відповідальне ставлення до служби. Тендітна дівчина щодня працює з дорослою німецькою вівчаркою, знаходячи з нею «спільну мову», попри те, що вона не перший інструктор, яка тренує Айзу. У короткій перерві між виконанням своїх обов’язків Катерина знайшла кілька хвилин, аби відповісти на наші питання.
Після деокупації Херсона багато роботи? Які задачі виконує Ваш підрозділ?
Роботи багато. Ми чергуємо на блок-постах, де разом із собакою перевіряємо транспорт, шукаємо зброю та вибухівку, яку можуть перевозити. У подальшому нас планують залучати на розмінування.
Як звуть Вашого чотирилапого?
Це Айза. На службі вона не перший рік і ще до повномасштабного вторгнення бувала в АТО.
Як давно Ви служите? Що мотивує?
4 роки тому я прийшла в свій кінологічний підрозділ. Вибір було легко зробити, бо мені подобається працювати з собаками. У службовій діяльності поєдналися любов до тварин та бажання допомагати.
Чи довелося відчути на собі гендерну нерівність у підрозділі?
Ні, з цим жодних проблем ніколи не виникало. У нашому підрозділі 12 осіб, з них три жінки. Ми з повагою ставимося один до одного, а в роботі, яку виконуємо, ми рівні.
У вас небезпечна служба.
Так, небезпечна. Проте ми суворо дотримуємося інструкцій, завжди у засобах захисту, усе робимо чітко за вказівкою старшого групи вибухотехників.
Як сім’я поставилася до вашого вибору?
Добре. Я перша в родині в погонах. Рідні переймаються, проте не сильно. Я працюю у себе вдома, у звільненому Херсоні.
Ірина, головна сержантка, медикиня батальйону з охорони громадського порядку Національної гвардії України. Жінка у війську вже 14 років, побувала у трьох ротаціях на Сході в 2017-2018 роках. Зустріла повномасштабне вторгнення в складі свого підрозділу. Мріє про закінчення війни і перемогу. Ми зустріли її на одному з блок-постів на в’їзді до звільненого Херсона.
Як рідні ставляться до Вашої служби, особливо після 24 лютого минулого року?
У мене є старенька мама. Звісно, вона переживає. Проте коли почалося повномасштабне вторгнення, вона мені сказала: «Доню, тобі буде так краще?» – Я відповіла: «Так». – «Тоді у мене душа спокійна». І відпустила.
Як Ваше життя змінилося відтоді?
Я такого не уявляла і навіть думки не допускала. Звісно, життя змінилося кардинально: по-перше, змінилися мої думки, моє ставлення до багатьох речей. Багато від чого я просто відмовилася. По-друге, з’явилися нові цінності: тепер у пріоритеті не матеріальне, а духовне.
У чому полягають Ваші обов’язки?
Я надаю допомогу пораненим: зупинка кровотечі, перев’язка, надання іншої першої допомоги перед ушпиталенням. Окрім того, слідкую за станом здоров’я військовослужбовців нашого підрозділу. Моя робота – це не лише перша домедична допомога в екстремальних умовах, існує і рутина, без якої не можна обійтися.
Який випадок за час Вашої служби запам’ятався найбільше?
Довелося рятувати хлопців після прильоту С-300, це найбільше запам’яталося. У ту ніч я знаходилася з хлопцями у пункті постійної дислокації. Російські окупанти нанесли вогневе ураження. Не роздумуючи, приступила до виконання своїх обов’язків та зробила все від мене залежне для порятунку побратимів.
Нести службу поруч з чоловіками – наскільки це складно?
Я пристосувалася. У деяких побутових моментах важкувато, але все можна облаштувати. Навіть в армії жінка все одно залишається жінкою. Нам так само треба нафарбувати губи, відчувати себе красивою і жіночною. Приємно, коли чоловіки намагаються захистити і допомогти. Проте, чесно кажучи, від життя чоловіків життя жінок на війні мало чим відрізняється. Ми разом несемо службу, живемо в тих самих умовах. А головне – у нас усіх одна мрія: бути вільними, звільнити країну від ворога.
Що мотивує боротися?
Мотивує мета – захистити Україну і зробити все можливе для того, щоб у нас панував мир і затишок. Щоб наша країна – сильна, могутня, смілива – була вільна. Я херсонка, люблю своє місто. Я тут народилася і все зроблю, щоб воно було вільним і мирним.
