Хоча до ворога тут лічені кілометри, у населених пунктах на півночі Херсонської області саджають городи, допомагають ЗСУ та мріють про мир.
(Київ – Мала Шестерня – Федорівка – Київ)
Унітаз, валянки, жіноча сумка і пакети для продуктових наборів із написами Армія Росії. Усе це валяється обабіч дороги між селами Мала Шестерня і Князівка на півночі Херсонської області, – у тому місці, де місцеві селяни ще у лютому зробили блокпост для ЗСУ.У березні цей об’єкт захопили росіяни і зносили сюди усе, включно з речами, вкраденими у прилеглих селах. Проте вже в кінці першого місяця весни українські військові розбили блокпост, а потім і звільнили усе навкруги – включно з полями, дорогою та декількома населеними пунктами.
«Тепер вони [окупанти] уже за Князівкою», – пояснює Оксана Козиренко, офіцер цивільно-військового співробітництва оперативного командування Південь. І показує рукою в той бік, де за 3 км розташовані позиції ворога.
Цивільних у цих місцях лишається небагато – бо шанси потрапити під ворожий вогонь тут дуже великі. На додачу, ще й світла досі нема.
Гріє сонце, на полях квітне ріпак, і десь далеко лунають звуки обстрілів.
«О, тєльняшка!, – каже Козиренко, знайшовши біля розтрощеного блокпосту залишки одягу російських військових. – Усе, що тут від них залишилося».
Вона відкидає смугасту ганчірку і ми рухаємось далі – у Малу Шестерню, аби поговорити із місцевими.
На сільському будинку культури, що стоїть із розбитими вікнами, висить український прапор. Супроводжуючі НВ військові просять поки не заходити у село, а побути біля цієї будівлі, – ворожий артобстріл посилюється: під нього як раз потрапила Князівка, що недалеко звідси.Вибухи лунають все дужче і дужче, і військові розвертають нашу «екскурсію», – стає небезпечно і треба їхати подалі, у тил.
У цей же день, 6 травня, ЗСУ евакуювали все цивільне населення Князівки.
По дорозі до іншого села, бачимо трьох місцевих чоловіків, що стоять біля старого червоного Жигулі і майже посеред дороги ріжуть бензопилою дерева.
«Це дрова на бліндаж хлопцям, бо кажуть, що на 9 травня тут буде жорстко», – пояснює один з них, 46-річний Юрій Литвин, який до війни працював далекобійником у Польщі.«Ось Олександр Васильович перший, а це Олександр Васильович другий», – презентує своїх товаришів Литвин.
Виявляється, що саме ця трійця свого часу збудувала той самий блокпост біля Малої Шестерні.
«Приїхав Камаз із піском. Олександри Васильовичі і ще чоловік 40 із села зібралися, розвантажили його, – 15 т піску. Блоки привезли, укріпили, прийшли наші хлопці [українські військові] і почали працювати», – згадує Литвин.
Разом з товаришами він розповідає, що росіянам вдалось захопити блокпост. Потім їх вибили, – і, забравши своїх поранених і вбитих, вороги відійшли на південь.
Але трохи далі трупи загиблих російських військових і досі валяються просто неба.
«37 мертвих лежить у посадці, їх ніхто не забрав. Це у напрямку від Новогригорівського [одне з місцевих сіл] до [все ще окупованого] Високопілля», – каже один із Олександрів Васильовичів. Він не рекомендує їхати у той бік, адже там «дуже гаряче».
Селяни впевнені: росіяни вже не повернуться сюди. Але щоб цього точно не сталося, допомагають українській армії чим можуть.
Їдемо трохи далі по тій самій дорозі, – і опиняємось у маленькому селі Федорівка, яке також короткий час побувало під російською окупацією та у березні було звільнено. Тут спокійніше, ніж у Малій Шестерні, – сюди навіть почали повертатися місцеві, яких і до війни було небагато – 60 чоловік.
У одному з дворів НВ зустрів цілу родину. Господар представився – Андрій Теснюк, та перелічив усіх своїх: дружина – Зоя, донька – Фаїна, син – Сергій.
Зоя нещодавно повернулася із Польщі, де провела з дітьми більше місяця. «Завдяки нашим воїнам, що нас захищають, живемо спокійно», – пояснює голова родини, хоча саме у цей час десь із-за обрію чуються вибухи.Не звертаючи уваги на ці звуки, Теснюк каже: «Вони [російські військові] тварі. Ніколи їм не пробачу, що вони з дітьми роблять. Я нашим воїнам казав: їх у полон брати не можна, хай гинуть».
На одному з сусідніх подвір’їв НВ знайомиться з пенсіонеркою Світланою. Та зі знанням справи коментує далекі постріли: «О, це Гради пішли».
XX
«Ми до цього звикли, – пояснює літня мешканка Федорівки. – Коли город садила, пішли вибухи. Впала і на карачках далі саджу. Донька дзвонить і я їй кажу: якщо мене вб’ють орки, ви приїдете восени, будете копати город, плакати, їсти і мене згадувати». І запрошує у хату своєї доньки Наталі, яка разом з чоловіком саме на один день повернулась у село – перевірити будинок.
Наталя виїхала з Федорівки разом зі своїми чотирма дітьми після того, як росіяни зайшли у Високопілля, і з 13 березня перебувала у Хмельницькій області.
Наталчина хата добре облаштована: з ремонтом, новою побутовою технікою і хорошими меблями. Мабуть, саме тому її першою, разом з сусідньою, зайняли військові РФ.
Бабуся Світлана, дивлячись на хату, пригадує, що тоді телефонувала іншій дочці, яка служить у ВСУ: «Дзвоню і кажу доці: ґати Андрієву [сусідову] хату і нашу».
«Ви думаєте, я б хату свою берегла, коли їх [росіян] повний двір заїхало?», – підхоплює Наталя, одягнена у футболку із написом Доброго дня! Ми з України, і все у нас буде добре!
«Координати – не проблема. Хата – це наживне. Адже скільки вони українців перебили», – каже вона, оглядаючи будинок.
До знищення хати разом з ворогами справа не дійшла – окупанти доволі швидко відступили з Федорівки.
Росіяни розграбували будинок, повиносили усі дитячі речі і забрали навіть деякі подушки від нового дивану. «Ноутбуків нема, одежі чоловіка нема, посуду нема», – перераховує вкрадене Наталя.
Тут її погляд падає на якісь меблі і, звертаючись до свого чоловіка Руслана, жінка з радістю каже: «О, дивись! Є дві подушки із шести!».
Десь за межами селами здіймається дим від «прильоту» ворожої артилерії і військові повідомляють – час їхати до Кривого Рога, звідки НВ і прибув у ці місця.
Олександр, командир бригади ЗСУ, яка «працює» у цьому районі, пояснив: тут продовжуються активні бойові дії. Бо ворог все ще намагається повернути собі контроль над усією Херсонщиною.
«До обіду вони артилерією постріляли, пообідали і знову починають масовані удари до вечора, – розповідає комбриг. – І так щодня».За його словами, у цьому районі проти ВСУ діяла 11-та окрема бригада з Бурятії, а також мобілізовані із «ДНР». «Вони кілька разів спробували наступати, ми їхні атаки відбили, знищили живу силу, а також попалили бронетехніку», – згадує офіцер.
А потім розповідає, що селяни з усе ще окупованих місць по ночах тікають на нашу територію.
«Ми їх запитуємо: вам не страшно вночі виходити на наші блокпости? Адже військовий може не зрозуміти, хто ви? А вони відповідають: страшно там [під окупацією], а тут – ні», – додає комбриг.
За матерілами НВ