Глибока ніч, холод, що пробирає до кісток і невщухлий звук “Цукорка”, як лагідно назвали винахідники детектор дронів. В суцільній темряві, без звʼязку і під прицільним поглядом ворожих очей ми заїхали до Широкої Балки, Станіславської громади. Це селище на березі лиману знаходиться в “червоній зоні” – зоні бойових дій. Село, що розкинулося на високому березі Дніпровського лиману, з осені 2022 року передова. Зовсім поруч відомі на всю країну “Станіславські гори”, на іншій стороні, за темним і холодним лиманом – росіяни. Звідти вони обстрілюють села громади та запускають дрони, атакуючи ними все, що рухається.
Перед тим, як заїхати до села, хвилин 20 ми чекаємо серед поля. Евакуація із зони бойових дій – не буденність, і не надто безпечна операція. Вона потребує ретельної підготовки. І хоча вже існує своєрідне правило: чим гірші погодні умови – тим більша ймовірність відсутності дронів, на сьогодні, як показує практика, це вже не є гарантією успіху та безпеки.
Хоча, в той день дійсно був досить сильний вітер, й іншим волонтерам вдалося вивезти людей зі Станіслава і Антонівки. На жаль, нам так не пощастило. Практично всю дорогу, над нами постійно щось висіло.
Щось, що несе смерть на маленьких пластикових гвинтах китайського дрону. Саме неприємне, що через камеру цього дрона на тебе дивиться якийсь росіянин.
За вказівками старости, в Широкій Балці ми мали бути саме об одинадцятій годині ночі. На нас чекала подружня пара в одній точці, й жінка 1946 року народження в іншій точці села. Подзвонити та сказати людям “виходьте”, можливості не було. В Широкій Балці немає світла та звʼязку через постійні обстріли. Карти завантажені завчасно, темрява додавала складнощів орієнтування.
Втім, по розбитій дорозі, та серед примарних будинків, що дивляться на тебе пустотою розбитих вікон і дахів, ми дісталися першої локації. Як виявилося, вона знаходиться буквально за кілька десятків метрів від води.
За десять хвилин після заїзду в село, ми зупинилися перед будинком Наталі та Віталія. Подружня пара переїхала сюди із Кізомиса, рятуючись від обстрілів, що нищили те село у 2023 році. Зараз же їм довелося виїхати повторно, тому що війна точиться буквально на їх новому подвірʼї.
Шум мотора перебиває шум пропелерів російських мавіків та fpv, які курсують десь зовсім поруч. Нам залишається сподіватися, що вони нас не бачать. Посеред нічної тиші одразу починається гамір. Подружжя метушливо збирає речі, які мали б бути зібраними, закривати двері, хвіртку й швидко сідає у наш броньований бус.
Хочеться вичитувати їх за таку безпечність, але зараз це точно ні до чого. Хочеться розповідати всім, хто планує виїхати із зони бойових дій з поміччю волонтерів – якщо ви прийняли рішення евакуюватися, підготуйтеся до цього завчасно. Кожна секунда є важливою. Тому зібрані речі, перекритий газ, відімкнена електрика, якої в принципі вже давно немає – мають бути зроблені завчасно.
-Тут же обстріл був, ось, о сьомій вечора, кілька годин тому. Ой, таке робилося. 8 прильотів було, – каже Віталій.
Він одразу розповідає, що в Широкій Балці лишається близько 380 людей, молоді майже немає. Щодня відбуваються дронові атаки чи артилерійські обстріли. Трохи поділився інформацією і про Кізомис.
-Там вже більше немає людей. Понад 1000 будинків зруйновано. Коли ми виїжджали в серпні 2023 року вже було багато руйнувань від авіабомб. Було за раз – 18 загиблих.
-Як вам допомогти? – перериває наш діалог волонтер, говорячи до бабусі.
У цю хвилину ми вже знаходились на другій локації, біля будинку Лідії Іванівни. Вона чекала нас з речами в хаті з вибитими вікнами. Така маленька, ще й маломобільна, але виконала всі вказівки старости та волонтерів правильно.
-Поможіть мені залізти, не спішіть, візьміть милицю – каже вона до хлопця, що кинувся на допомогу й бабуся сідає в салон.
-Закривай двері, – дає він команду водієві, що весь цей час моніторив небо й ми швидко рушаємо.
Тепер пильність водія спрямована лише на дорогу. За словами старости, начебто останнім часом дистанційного мінування пелюстками не було, але все одно треба пильнувати й дивитися на землю. Аналізатор дронів ніби замовчав, але, як кажуть хлопці, він не завжди точно показує присутність ворожих БпЛА. Бувало, що умовна тиша, приносила реальний скид. Добре, що автівка броньована.
Вже здригаючись лише від руху по нерівній дорозі спілкуємося з евакуйованими. В їх очах читається страх та невпевненість перед найближчим майбутнім. Про те, що вони пережили та бачили на власні очі, можна тільки здогадуватись. Хоча багато чого вдалося і почути.
-Діти бросили все тут, уїхали звідси. Мою хату розбило. Я ж була в Одесі з ними, а повернулась, щоб оформити витяг на пошкоджене майно. Сам витяг треба робити в Білозерці. Отак в серпні як приїхала, так і лишилась в цій розбитій хаті, бо не могла більше виїхати, – каже Лідія Іванівна.
-Як же ви жили в таких умовах, дрони, ні світла, ні звʼязку, ні швидку викликати, нічого?
-Так, лікарство кончилось, в аптеку не сходить, то дякуючи сусідці трохи трималася, – каже бабуся.
-Ага, в червоній зоні швидка не їзде, якщо викликати, – додає Віталій й ділиться своєю історією. Десь за місяць до цього, о третій годині ночі, йому стало зле через високий тиск. Дружина намагалася викликати швидку, але відповідь була невтішною. Врятував Віталія староста села, який оперативно приїхав та надав допомогу. – Ми дзвонимо в швидку, ті відповідають, не поїдемо, викликайте поліцію. Дзвонимо в 102, ті кажуть вибачте, не приїдемо, викликайте волонтерів. Ну хорошо, що поліція подзвонила старості села, то він через 15 хвилин приїхав і зробив мені два уколи. Дякую йому велике, що приїхав, – з вдячністю говорить Віталій.
Фактично це чоловіка і врятувало, бо, як він каже, на той момент вже прощався із життям. Староста тоді їм пояснив, що наступного разу може не встигнути й радив евакуюватись. На що подружжя погодилося.
Через обстріли Широка Балка зараз без звʼязку, немає світла. Щодня, за словами людей, відбувається по 6-7 скидів саме на цивільних.
-От у нас 5 метрів і сусідський сарай – скид був 4 дні назад, – розповідає Віталій.
-У мене поруч з хатою скид був. Добре, що була в літній кухні, а не в хаті, – додає Лідія Іванівна. Вона тоді дуже злякалася.
-Вони (росіяни – МОСТ) ж бачать, що ви цивільні?
-Конечно, бачать, і спеціально атакують…
За розмовами, не зрозуміли, як швидко опинилися в лікарні. Лідія Іванівна потребувала медичної допомоги. Бабуся дуже переживала, що вона виїхала з-під обстрілів, з місця, де завжди вдавалося виживати, попри таку небезпеку. Лікарня ж, здавалась їй більш небезпечним місцем. Чимось таким, що є новим, а від того – не зрозумілим. В самій лікарні вона одразу розплакалася. Дуже дякувала усім і сльози не переставали литись по її обличчю. Вже наступного дня її забрали рідні.
Півтори години після старту рятувальної операції. Дісталися прихистку. Наталю та Віталія зустрів працівник модульного пункту для переселенців. Хоч вони і працюють до шостої вечора, але ось так, серед ночі, розуміючи, що приїдуть люди – завжди готові прийняти та допомогти. Відчувається, що цьому подружжю дуже хотілося розповісти про все, що вони пережили, поділитися, розказати про всі обстріли і жахи війни. Вони дійшли до якогось такого морального виснаження, коли пручатись і стійко залишатись на місці не було сил. Тому рішення про евакуацію врешті, було прийняте. Втішає, що в прихистку є світло, їжа, простір для життя та можливість бути у відносній безпеці.
Цей прихисток став можливим завдяки волонтерам, які за шаленого ризику, вивезли людей. Рятувальна операція завершена. На щастя, цього разу вдалося все. Але в цій історії залишаються у тіні двоє – ті, хто здійснив порятунок. Їхні імена поки не названі, але саме завдяки їм Наталя, Віталій і Лідія Іванівна сьогодні в безпеці.
Один з них Євген Пятак – координатор херсонського напрямку “Global Empowerment Mission Ukraine” (GEM, – МОСТ), інший, водій – Іван.
Вдвох вони працюють на Херсонщині: розвозять гуманітарні вантажі та допомагають з евакуацією людей. Євген та Іван не місцеві. Працюють в області від перших місяців після деокупації правобережжя.
-Волонтерити я почав з перших днів повномасштабного вторгнення. У мене на Київщині був невеличкий бізнес. Мав магазин, який було знищено авіабомбою. Все, що залишилося з харчових продуктів – розвіз в лікарні та військовим, – згадує Євген.
Потім йому запропонували долучитися до команди GEM. На вибір дали Запорізьку область і Херсонщину. Але оскільки з дитинства знав, що таке край кавунів і двох морів – вибір був очевидним.
Фактично, вже понад два роки волонтери GEM працюють в Херсонській області. Вони виїжджають в різні громади. Були в Бериславі та майже всіх населених пунктах цього району. В той день, коли відбулася евакуація з Широкої Балки, Євген та Іван возили допомогу в Софіївку, тієї ж Станіславської громади. Дуже часто хлопці бувають в Херсоні та Садовому.
Звісно, реалії цих населених пунктів не виключають моменти, коли команда потрапляла під обстріли.
-Якось так трапилося, що два водії, які починали зі мною працювати, в перший же день потрапляли під обстріл, своєрідне бойове хрещення, – каже Євген.
Були і скиди, і пробиті колеса, і рух до Херсону на одному диску, і прильоти мін під час роздачі допомоги людям, так само як і наслідки для здоровʼя – акубаротравми (контузії).
Але волонтери не зупиняються та продовжують свою роботу. На питання про мотивацію, Євген каже: “Моя мотивація – це такі моменти, коли вдається завезти допомогу людям, вдається вивезти їх, оці сльози, ця вдячність. Є ті, які просто нагрібають допомогу, а є люди, яким привозиш воду, а по очах видно, що це для них дуже важливо, і вони тривалий час були без найнеобхіднішого”.
Кожна така операція з евакуації цивільних – це ціла пригода. Треба врахувати багато факторів: чи заміноване узбережжя і під’їзні шляхи, чи висять дрони, чи будуть обстріли. Кожне вивезення – це шалений ризик як для волонтерів, так і для тих, кого рятують. Але попри все – робота триває. Щодня хтось отримує шанс на порятунок.