Продовження інтерв’ю з ексзаступником Херсонського міського голови Романом Головнею. Перша частина – тут.
– Невдовзі після початку російського повномасштабного вторгнення була дуже цікава ситуація з птахофабрикою, коли терміново забивали і продавали курей.
Це Чорнобаївська птахофабрика. Там утримувалося три мільйони голів птахів. Внаслідок обстрілу була пошкоджена лінія електропередачі. Птахофабрика працювала на дизельних генераторах. Палива залишалося на два дні. Потім через відсутність вентиляції почалася б масова загибель курей. Їх загальна вага – близько 6 тон. Ви розумієте масштаб катастрофи?
Домовилися з Євгеном Соболєвим (начальником херсонської Північної виправної колонії № 90, – МОСТ), який потім став колаборантом. Він сказав, що готовий возити на птахофабрику засуджених. Вони працювали там, підтримували роботу фабрики: заправляли генератор, збирали яйця. Частина яєць йшла на потреби колонії, частину роздавали малозабезпеченим херсонцям: щодня – десь по сто тисяч штук. Депутати у цьому брали участь. Оксана Матусевич, наприклад.
Потім на птахофабриці закінчився корм. Завезти його не було можливості. Вихід один – забивати курей. У цьому теж допомагали засуджені з колонії №90. Ми роздавали до 20 тисяч тушок щодня. Брали депутати, які потім роздавали містянам, працівники ДСНС…
Звісно, якість цих курей була… Ну на бульйон хіба що. Але в умовах дефіциту продуктів і це було добре.
– Кажуть, частину тих курей живими продавали на ринку.
Можливо. Я не міг усе охопити, усе перевірити. Зрозуміло, що там хтось “крутив” якийсь бізнес. Головним завданням було не допустити масової загибелі курей, екологічної катастрофи. Та й людям ми допомогли. Тим, у кого не було чого їсти на той час.
– А хто делегував вам усі ці повноваження? Колихаєв?
Ніхто. Просто взявся і займався. З Колихаєвим обмінювався повідомленнями у месенджері.
– А як на це реагував той же Хоменко, наприклад (Анатолій Хоменко – заступник Херсонського міського голови: з 28 січня до 17 березня 2022 року, коли раптово помер, – МОСТ)?
А Хоменка взагалі не було. Він з’явився, коли росіяни вже були у Херсоні: десь восьмого березня.
– Тобто в кінці лютого його не було взагалі?
Не було. Я його не бачив. Переписувався з Колихаєвим. Він вимагав планування та звітності. У мене ж на це просто не було часу. Тому що якби я усього цього не зробив, цього не робив би ніхто. Просто прийти і розповісти про ситуацію я міг. Заритися в документи – ні.
Я ще хотів роздати людям зброю. В Херсоні було два зброярських магазини. З одного з них, як мені відомо, встигли вивезти увесь товар на початку повномасштабного вторгнення. З власником іншого я спілкувався. Він казав, що у магазині було багато хорошої зброї. Я реально хотів. Не вийшло. Також була ідея будувати барикади.
Зазначу, що протягом усього цього часу мені росіяни телефонували мені і писали повідомлення: “Рома, хорош играться, скоро здесь будет спецназ ГРУ, тобой займутся”.
Була також ідея робити барикади з мішків з піском. Мішки тероборона взяли на підприємстві “Амалтея”. Згодом мені телефонує власник підприємства Сергій Рибачок, який потім став колаборантом (був під час окупації Херсона заступником голови створеної росіянами адміністрації міста, ховався під псевдонімом Семен Ушинський, – МОСТ). Просить оплатити мішки. Я йому сказав все, що про це думав.
Наприкінці лютого ми готувалися зустрічати росіян. У мене був автомат і чотири магазини з набоями. Ми тоді були романтиками, не розуміли реалій війни. А стикнувся я з ними, коли росіяни увійшли у місто і вдарили по Управлінню СБУ.
– Там бій був?
Ні. Вони просто стріляли. Я тоді жив на вулиці Лютеранській. Спав у кімнаті, вікна якої виходили саме на управління. Коли почув постріли, аж з ліжка злетів. Стріляли з гармати бойової машини десанту (БМД). Дружина з дітьми сховалися у підвалі.
Я планував “залягти на дно”, але мене почали “бомбити”, питати про списки, пальне, п’яте-десяте… У міськраді постійно перебував Володя Семенченко – мій юрист. Він і розповідав, що відбувалося на початку.
Коли росіяни вперше зайшли у міськраду, вони забрали Колихаєва, і десь на нижніх поверхах відбулася розмова. Мера не було близько двох годин. Повернувся він з переляканим обличчям. Зібрав усіх, хто там був, і каже: “Так, работаем, как работали, занимаемся городом, занимаемся людьми…” і усе таке інше. Після цього і мене почали діставати: “Де списки? Яка ситуація по борошну?”. Почали усім цим цікавитися.
Зазначу, я не хочу щось наговорювати на Колихаєва. Я просто не люблю лицемірства. Мені кажуть: “Ми – за людей”. Але є я цього не бачу. Я побачив, що коли росіяни вже були у Херсоні, був якийсь примус, якісь домовленості.
Мене почали “бомбити”, вимагати контакти людей, яким ми надавали допомогу: багатодітних сімей, прийомних сімей…
І я вирішив “залягти на дно”, вимкнути телефон. Та не вийшло це зробити. Все ж довелося ходити у міськраду, бо виникало дуже багато питань.
– Казали, що в міськраді постійно перебував якийсь ФСБшник з позивним Альфа. Ви його бачили?
Звісно. Бачив його на нарадах у Колихаєва. Я “морозився”, у небагатьох нарадах брав участь. Не хотів туди йти, бо росіяни сиділи постійно там: в кабінеті, в коридорі.
Усе це добре знають депутати Піддубний, Ткаченко (Дмитро Піддубний і Андрій Ткаченко – депутати Херсонської міськради від Партії Ігоря Колихаєва “Нам тут жити”, – МОСТ). Вони там постійно перебували у приймальні, навіть за руку віталися з росіянами. Я не ходив туди. Ще я буду окупантам руку подавати!
– Цей Альфа і з вами спілкувався?
Ні. Я ж кажу: тоді “на морозі” був. Пам’ятаю, була така ситуація. Проводилася нарада у Колихаєва в кабінеті, і відкриваються двері… А у Колихаєва був такий ритуал: усі, хто заходив, стукали. А тут просто відкриваються двері і заходить цей… Я не знаю, хто він – Альфа, Бета чи Гамма. Знаю, що їздив на RAV4 (автомобіль Toyota RAV4, – МОСТ). Каже: “Я присяду” і сів на край стола.
– Він був у балаклаві?
Ні. Коли він зайшов, я виступав. А я там був єдиний україномовний. І присутні одразу переключилися на інші питання. Не знаю, чому. Можливо, не хотіли, щоб я “псував картинку”. Можливо, так мене захищали.
А взагалі, росіянин бував там регулярно, багато про що питав. Але я з ним не спілкувався. У мене всередині все вирувало від самого усвідомлення, що тут – росіяни.
– Тобто, вони розмовляли з представниками керівництва міста сам на сам?
Ну це ж очевидно. На міськраді був прапор України, але на протилежному боці вулиці була Морська академія, на якій висів російський прапор, і там в окупантів був штаб. Я його фотографував з вікна кабінету Оксани Рукавішникової.
– Анатолій Хоменко вже теж там був?
Він включився в процес, почав займатися питаннями медицини, постачанням у місто ліків.Там і Герман з’явився, і Юрій Погрібний (екссекретар Херсонської міськради, – МОСТ). Усі хотіли займатися медициною. А там ситуація була – надскладна. Були потрібні препарати, від яких залежить життя людей. Зокрема, це препарати для гемодіалізу, знеболюючі та протидіабетичні засоби.
До речі, у цьому плані хочу згадати добрим словом Аллу Малицьку (тоді – головна лікарка Херсонської міської лікарні імені Карабелеша, зараз – заступниця Херсонського міського голови, – МОСТ). Вона організувала доставку і гуманітарної допомоги, і медикаментів. Зв’язки якійсь у неї були. Також допомагала в організації роботи лікарні імені Лучанського…
Проблем у медицині було дуже багато. Наприклад, морг був переповнений, не було медичного кисню. Нам дуже пощастило, що станом на початок російського повномасштабного вторгнення майже закінчилася історія з ковідом. Якби вона продовжувалася, боюся, що ми рахували б померлих десятками тисяч. І без того ми у тій ситуації, можна сказати, дивом витягли Херсон.
Щодо медичного кисню, то нас врятувала компанія з Миколаєва. Я тоді навіть розписку писав: якщо обласна адміністрація не заплатить 600 тисяч, які їм заборгували, то я заплачу. Адміністрація не заплатила, але з мене грошей компанія не вимагала.
Під час окупації я, перебуваючи в Херсоні, більшу частину часу працював, так би мовити, у підпіллі. Усі питання вирішував у телефонному режимі.
– Ваша родина залишалася в Херсоні?
Так. Це була дуже складна операція – вивезти її з окупації. Слава богу, усе вдалося. А мені в Херсон багато хто телефонував. У тому числі і Верещук (тоді — віцепрем’єр–міністерка — міністерка з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України, МОСТ). З нею спілкувалися про евакуацію дітей.
– Ви ж з нею й у Київраді працювали?
Ні. Ми були депутатами у різних каденціях. Просто їй хтось дав мій телефон. Йшлося про евакуацію вихованців дитячого будинку, яких переховували у церкві. Це – дуже відома історія. І історія була дуже дивна. Наші намагалися домовлятися з росіянами, розробили якийсь, на мій погляд, ідіотський маршрут. І врешті решт усе зійшлося на мені. Телефонує мені Верещук і каже, що зі мною зв’яжуться росіяни. Я категорично відмовився, бо тоді взагалі не “світився” в Херсоні, не виходив з квартири.
До речі, хто реально опікувався тими дітьми, так це Людмила Афанасьєва (керівниця Херсонського обласного благодійного фонду “Мій дім”, – МОСТ). Вона взагалі тоді і для цих, і для інших дітей дуже багато зробила.
А я намагався потроху відходити від усіх цих процесів. Потім Євген Соболєв попередив, що на мене хтось “накапав” ФСБшникам. До речі, він знав, що мені відомо про його тісне спілкування з росіянами.
Соболєв сказав, що бачив якісь папери на мене, мої фото під час Майдану. Сказав, що для мене готують підписку про невиїзд. І я тоді остаточно перейшов у підпільний режим, почав готуватися до виїзду.
Ми з дружиною змогли купити кілька паспортів. були в Херсоні люди, які не дорожили цими документами і погодилися їх продати. Зробив я собі фіктивний документ на інше прізвище. Зробив на це прізвище копії усіх своїх інших документів: диплому, наприклад.
– Це усе в Херсоні робили?
Так. А як інакше? Треба було якомога скоріше виїжджати, бо вікно можливостей дуже швидко закривалося. Ми виїхали 1 червня 2022 року. П’ять чи шість днів виїжджали. Ще та була епопея.
– А під час підпільного періоду – з квітня по червень 2022 року – Колихаєв звертався до вас?
У нього були до мене питання здебільшого по дітях, про це він мені щось писав. А більше я спілкувався з іншими співробітниками міськради. У цей період ми з Колихаєвим побачилися лише один раз. Це було у травні, він тоді гуляв містом у супроводі охоронця.
Колихаєв ще контактував зі мною, коли була ідея відремонтувати водовід на Миколаїв (пошкоджений росіянами під час бойових дій, – МОСТ). Але реально нічого ніхто не зробив.
А коли виїжджав, я взяв ще бабусю з двома сиротами. Тоді у херсонських пабліках багато людей просили про допомогу з виїздом. Я взяв жінку, яка сама виховувала двох онуків. І ми поїхали у напрямку Запоріжжя з тими “лівими” документами, про які я вже казав.
У Запоріжжі я побачив, як зустрічають переселенців. Я був просто в шоці. Люди, у тому числі й літні, сиділи просто на асфальті. Не було ніякої інфраструктури. Тоді я у Запоріжжі організував хаб для переселенців: ми їх забирали, везли в мотель, де вони могли перепочити. Тобто, зробили інфраструктуру, щоб їм було більш-менш комфортно.
А щодо самого виїзду, то усе було хаотично: хтось за гроші вивозив, хтось – на волонтерських засадах.
– До речі, хотілося б розібратися у цьому.
Я ж кажу, хаотично усе було. Та й я саме у цей процес не занурювався. Мене інше цікавило: допомогти людям евакуюватися. Скажу лише, що у всій цій історії точно була корупційна складова – сто відсотків.
Коли я тільки опинився у Запоріжжі, зрозумів, що мені не дадуть нічого зробити. Тому звернувся до Ірини Верещук, запропонував зустрітися. Ми зустрілися, і під час розмови вона мені каже, що я – перший з херсонських чиновників, який звернувся до неї з питаннями про евакуацію. А на той час керівники тієї ж обласної адміністрації вже перебували на неокупованій території.
Я попросив Верещук видати мені якийсь офіційний документ, на підставі якого я б працював з переселенцями і який надав би мені можливість нормально працювати, щоб не заважали.Вона це зробила і наказала заступникам, щоб сприяли мені.
І я почав систематизувати цей процес, бо усе було хаотично. Організували пункт, куди привозили гуманітарку. І я добився, щоб щодня на Херсон їхало мінімум три евакуаційні автобуси. Поза чергою. Бо місцями у черзі торгували – це правда.
Я ж коли виїжджав, думав, що оскільки у нас – війна, ми не маємо права на корупцію і все таке у цьому дусі. Зізнаюся, і психіка була вже дещо розхитана. Коли у Кривому Розі я зайшов у супермаркет, то на очах сльози з’явилися. Я ж нормального магазину не бачив три місяці.
Мені вдалося систематизувати роботу автобусів, вони почали їздити регулярно. Ми орендували великі приміщення. Туди привозили людей, там організували мотель. Зробили зону приїзду, забезпечили харчування, з людьми працював психолог, допомагали з рекомендаціями щодо подальших маршрутів. Люди могли перебувати у нас до трьох днів, відпочити і прийняти рішення, куди і як далі рухатися.
У мене вже був розписаний концепт, як зробити такі хаби для усіх областей, де є окуповані території. Бо чиновники з тих територій виїхали, сиділи по всій Україні, отримували зарплати і нічого не робили. Вони могли б займатися переселенцями. У USAID мені навіть попередньо погодили, що готові фінансувати такий проект.
Тоді Херсонську обласну військову адміністрацію вже очолив Ярослав Янушевич. Представники ОВА пафосно приїхали на відкриття нашого хабу.
– І назвали його обласним хабом.
Через що у мене і виник конфлікт з обласною адміністрацією.
– Їй не сподобалася така активність?
Не те що не сподобалася, а просто їх це напрягло, і тому доходило до конфліктів. Вони хотіли щось своє робити, з нуля. У приміщенні якогось дитсадка. Ще планували палатку поставити в Запоріжжі біля автовокзалу. Я кажу: “Так ось, вже є, я зробив”. Запропонував разом розвивати цю тему. А вони усі, так би мовити, вже “вишукувалися”: і Янушевич, і місцеві чиновники із Запоріжжя, і Верещук, і Козир (Сергій Козир – один з народних депутатів України, обраних на Херсонщині, – МОСТ), і обласна адміністрація. Ну і я там у цьому процесі був десь позаду. Так і тривало, так і працювали, поки не припинився проїзд через Запоріжжя, тобто через Василівку.
– Давайте все ж повернемося до ситуації у Херсоні. Ігор Колихаєв, на вашу думку, герой чи зрадник?
Для мене Ігор Колихаєв точно не герой, з приводу зрадник чи ні – я ж не суд. Позиція “за людей” – я вважаю її лицемірною. Я так розумію, Колихаєв взяв на себе зобовʼязання, що, мовляв, ми триматимемо місто, що буде все спокійно – для росіян це була дуже хороша ситуація.
У моєму розумінні герой – той, хто захищав свою Батьківщину. Є Конституція України, є законодавча база, яка зобов’язує будь-якого чоловіка захищати свою державу у разі війни, нападу.
Щодо тодішньої ситуації в Херсоні, то вона неоднозначна. Уявіть, що було б, якби місто занурилося у хаос: немає електрики, води… А росіяни ж тільки заїхали, їм потрібно показувати, які вони хороші. Вони почали щось там роздавати, шукати якихось військових пенсіонерів, свої “хороводи” водити на 9 травня.
– Та, з іншого боку, хаос у місті був би катастрофою для сотень тисяч людей.
Тому я не можу сказати, хто там зрадник чи не зрадник. Лише зазначу, що з точки зору Кримінального кодексу було багато дій, які викликають питання. Але хай усе вирішують правоохоронці, суди.
І невідомо, які причини того, що Колихаєва не затримували аж поки у Херсоні не побував Бородай (Олександр Бородай – депутат Держдуми РФ) і не виступив із заявою про те, що він був дуже неприємно здивований, які в Херсоні договорняки. І після цього – раз-два – і усе швидко змінилося. Хай у цьому розбираються відповідні служби. А я розповідаю про те, що я бачив, що відчував. Кажу прямо та відверто, як воно є. Не хочу нікому нашкодити, відігратися за щось.
– Коли ми спілкувалися у 2023 році, ви казали що точно підете в мери Херсона. З того часу щось змінилося?
Змінилося. Я дійсно хотів піти у мери Херсона, і не для того, щоб порішати щось для себе. Це була частина мого життєвого задуму з точки зору творення: зробити з Херсона місто-сад, місто, у якому хочеться жити. Я реально це бачив. І бачив, як це можливо зробити. Тут такі можливості – просто нереальні.
Але станом на зараз у мене цей концепт вже відпав.
– Тобто, Херсон не буде містом–садом?
Буде. Місто на це заслуговує. Тут – багато класних людей, які можуть це зробити, реалізувати і без мене. У Херсоні – прекрасні люди. Тільки еліта – гнила. Вона висмоктувала з міста усі соки, нічому не давала розвиватися. Вони присмокталися, як п’явки, і нікого не допускають. Вони понабирали землі та усього іншого. З них ані податків, ані ще чогось не візьмеш, не облікуєш нічого. Вони сидять у міськраді, щоб нікого більше туди не допустити. Я ж цим питанням займався. Я хотів облікувати все. Інакше не можна говорити про якісь інвестиції.
– А ви про це розмовляли з депутатами, наприклад? З Дмитрієвим (Андрій Дмитрієв – депутат Херсонської міськради від Партії Ігоря Колихаєва, – МОСТ), з Рожковим (депутат Херсонської міської ради від Партії Ігоря Колихаєва, – МОСТ) ?
Розмовляв. Як можна завести в Херсон інвесторів і пропонувати їм чесно платити податки та збори, якщо половину землі у місті подерибанили, вона належним чином не облікована, і ніхто з неї нічого не платить? Потрібно запустити нормальні економічні процеси, щоб місто працювало, щоб була нормальна грошова оцінка землі, щоб була прозора система податків і зборів.
– Чому ви зараз не хочете цього робити?
Я не сказав, що не хочу цього робити. Мене дуже сильно змінила війна. Я переглянув багато життєвих цінностей. Я багато чого упустив у своїй сім’ї, у своєму житті, реалізуючи особисті амбіції. Тому хочу якийсь час і сім’ї присвятити. Це – по-перше.
По-друге, сама війна розставляє свої пріоритети з точки зору самореалізації. Зараз я відчуваю внутрішньо, що вже переріс цей процес. Ви ж знаєте цей контингент. Я не хочу йти “бодатися” з ними, комусь доводити очевидне, знову вплутуватися у той політичний бомонд.
Але зазначу, у Херсоні дуже багато порядних людей. Є чимало класних людей у бізнесі, особливо – у середньому. Є чимало хороших науковців, які разом з тим – класні люди. Але усі вони не хочуть йти у владу. Я там вижив, бо у мене є гарт, є якийсь політичний досвід, я трішки розуміюся в темі і вмію тримати удар. А багато людей від цього відмовляються. Бояться, що та система просто їх зламає.
А мені – знову ставати на цю дистанцію, комусь щось там доводити? Ну який сенс? Думаю, що херсонці самі усе усвідомлять, і серед них є чимало достойних людей, які все ж таки відродять місто. Не треба опускати руки.
– Але ви ж опустили.
Я не опустив. Не занижуйте мою самооцінку. Я не опустив руки. Я переглянув свої пріоритети, я переглянув свої цілі.
– Тобто ви можете ще переглянути в іншу сторону?
Я прийняв рішення на 99 відсотків, тому один залишається. Ось так.
Я бачу, що багато процесів у місті не систематизовані і належним чином не організовані протягом тривалого часу – від деокупації. До маразму доходило. Я не міг в Херсоні габіони встановити. Мені соромно було перед посольством Швейцарії, вони не розуміли, що таке взагалі буває. Я домовився, що вони профінансують встановлення захисних споруд в місті. Біля лікарень, на зупинках, біля різних закладів, там, де люди скупчувалися. Наприклад, біля управління Нацполіції
І я два чи три місяці погоджував цей список, цей проект в міському управлінні цивільного захисту. Мені дорікали, що я переслідую якісь політичнй цілі. Я кажу: “До чого тут політика? Я просто прийшов, бо людям потрібен захист”.
Тоді дуже допомогло підприємство Ансерглоб. Воно надало пісок і взяло на себе доставку. Безкоштовно для бюджету міста.
Думаю, і антидронові сітки можна було б повісити за гуманітарні гроші. Купу речей так можна зробити. Треба реально нестандартні рішення приймати. І є люди для цього. Дуже багато прекрасних людей.
– Чимало таких людей виїхали з Херсона. Як їх повертати? Я з ким тільки не розмовляю про це. З бізнесменами, з іншими людьми. Багато людей кажуть, що вони в Херсон повертатися, скоріш за все, не будуть. За три роки на новому місці, за кордоном чи в Україні, вони вже обросли соціальним капіталом, новим бізнесом. Як їх звідти повертати в Херсон?
Тут немає стовідсотково вірного рецепту. у кожного – своя окрема історія. І кожен буде вирішувати сам для себе. Люди будуть повертатися тільки тоді, коли буде сенс. Економічний сенс. Має буде цікаво, має бути можливість жити і можливість щось робити, заробляти на життя. І це повинно стати прерогативою в місті.
Я б так робив. Зібрав список економічно активних херсонців і спитав би кожного: “Що тобі треба для того, щоб ти переїхав?”.
– Хто цим буде займатися?
Цим мають займатися ті, хто буде керувати містом. Це є однією із умов економічного розвитку. Місто повинно стати цікавим. Якщо там з’являться гроші, з’являться люди. З чого потрібно почати? Не забуваємо про туризм.
Після війни туристичними локаціями можуть стати місця, де були бої з росіянами. Якщо усе це нормально облаштувати, зробити якісь тематичні інсталяції тощо.
І в місті можна зробити багато цікавого, але для цього потрібні готелі, інфраструктура. Щоб теристи залишалися, а не приїхали на автобусі, покрутилися, біляша з’їли і – назад, в Одесу. Якщо, наприклад, приїде 10 тисяч туристів, і кожен витратить тут хоча б по 100 доларів, місто отримає мільйон доларів.
Комплексні рішення потрібні. Можливо, потрібна якась спеціальна економічна зона з податковими пільгами. Тут є ряд підприємств цікавих, які можуть розвиватися. Знову ж таки, є річковий і морський порт.
До речі, на Херсонщину заходили різні інвестори, і багато хто казав, що на них дивилися як на небажаних конкурентів. Наприклад, турки хотіли налагодити комбікормове виробництво, а їм не дали.
– Бо у Булюка свій завод був (Віталій Булюк – колишній перший заступник голови Херсонської облради, зараз – колаборант, заступник голови окупаційного уряду Херсонщини, – МОСТ).
Такі булюки усюди сидять і усе блокують. Згадайте, що я казав про еліту.
– Еліта очистилася. Дивіться, скільки всякого гною пішло. Так ким ми його замінимо, якщо навіть ви не хочете повертатися?
Я внутрішньо змінився, розумієте? Я прийняв певні рішення, дещо переглянув. Я пройшов війну, справжню війну, і не десь там в штабі. Я отримав поранення. Переоцінив певні моменти свого життя. І сьогодні моє рішення таке, яке я вам озвучую, як воно є. Кажу, один відсоток лишається.
І це моє інтерв’ю – не якийсь піар. Я просто для херсонців розповів, як воно є і було, з моєї точки зору. Так, суб’єктивно, як я це бачив, як я це робив.
До речі, дуже неправильно, з моєї точки зору, було з самого початку, з деокупації поставлено питання роботи в Херсоні. Місто повинно одразу перейти в режим виживання, в режим війни, все робити для війни. Не будувати якісь школи, ще щось, не думати про якісь питання розвитку.
– Здається, воно так і є. За винятком хіба що будування підземних шкіл.
Ні. Є багато речей, які робляться лише на четвертий рік війни, а їх можна було за перші півроку поробити. Наприклад, облаштувати місця для розміщення евакуйованих. Я їздив по різних областях. Наприклад, Рівненська область. Там у місті Дубно стоїть дитячий санаторій. Робіть ремонти за міжнародні кошти, зробіть там житло для людей. У Куяльнику є приміщення, де можна розміщувати людей.
Кажуть: “Виїжджайте!”. Куди? Я в шоці. Чотири роки минуло, і нічого не зроблено в цьому в напрямку. Куди і як людям їхати? Як їм рішення приймати? На що жити? Це ж купа питань. Отим треба було займатись. Про людей думати, про кожну людину.
І ми переймаємося, як повернути? Так ми чотири роки не билися за кожну людину, кожен був сам за себе. А потім закликаємо: “Повертайтеся, бо в місті немає бюджету! Бо треба, щоб хтось тут заробляв гроші. Бо ті ж субвенції будуть розраховуватися на душу населення. Повертайтесь!”.
А люди у нас, я ще раз кажу, прекрасні. В сьогоднішніх реаліях, які в Херсоні, є сотні людей, які роблять подвиги. Особливо жінки. Ті ж керівниці і співробітниці медзакладів, працівниці органів влади… Це просто святі жінки. Вони не виїжджають, працюють під обстрілами.
Я перед такими людьми схиляю голову. Це не чоловіки, які отримують зарплату під сотню тисяч і бронь є, і вони там якби щось десь рулять.
– Хороших людей багато, але ситуація в Херсоні – наче пороблено місту. Чому?
Так, пороблено. Справа в тому, що регіон достатньо специфічний був. Свого часу Крим мав негативний вплив. Думаю, саме через цей вплив Херсон важко виходив з 90-х. З Криму сюди перебралися ділки, які не пускали в область реальний бізнес.
Наведу вам один приклад. Колись до мене зайшов в кабінет такий колоритний дядько і розповідає, що не буде платити 900 тисяч, хоча є відповідне рішення суду. Я почав розбиратися з ним. Зараз ми, до речі, товаришуємо. Це – Віктор Постільников – власник заводу із збирання Audi в Херсоні (йдеться про підприємство “Віпос”, – МОСТ). Я був у шоці від його розповіді.
– Там Анатолій Хоменко якось був зв’язаний з цим.
Хоменко був, як кажуть у народі, “розводячий”. Наскільки мені відомо, у нього ж немає жодної нормально закінченої бізнес-історії. Я не чув принаймні про такі. І він разом з Булюком це все вбили, я так думаю, я впевнений.
І ви уявіть: в Херсоні збирають машини Audi! І таке підприємство вбили з подачі Булюка. Бо власник – принципова людина. Він сказав: “Ніяких відкатів не буде”.
Підприємець розповідав мені, що привіз нове обладнання, з виставки купив. Привіз з заводу людей. Вони сертифікували усе і зібрали близько 300 машин в Херсоні. Він навіть розробив своє авто. Ostcar називається. Він мені показував прототипи. Два у нього залишились. Ця машина схожа чимось на Lancer.
На ті часи це була революційна машина. Вони збиралися в Херсоні зробити лінію по випуску цих машин і постачати їх в Африку. Але втрутилися еліти. І просто якийсь Булюк усе це вбив. Бо він хотів, щоб йому заносили. А якою була роль Хоменка там? Яку він сторону займав? Чого не вирішив питання? Хоменку належала частина цього бізнесу, згодом Постільников її викупив. Хоменко був задоволений, і більше не мав до цього ніякого відношення, тим більш не допомагав. Така вона – екноміка.
– Дякую вам за інтерв’ю. Сподіваюся і вам сподобалося.
Так, мені сподобалося. Я трохи вже відійшов від свого поранення, одужую. Хотілося виговоритись. І хочу подякувати херсонцям, сказати, що з великою повагою, любов’ю до них ставлюся. Я закохався в місто. Воно завжди залишиться в моєму серці, і я завжди буду херсонцем.
Херсонці, я вас люблю, обіймаю. І я впевнений, що все буде добре.