Після окупації російськими військами мешканці Херсона як і всієї Херсонщини ще довго відкрито виходили на великі акції протесту та висловлювали свою незгоду.
ВВС News Україна досліджувала електоральні настрої Херсонщини та дійшла висновку, що ця область завжди була лідером українських демократичних та проєвропейських настроїв в усьому регіоні, а проросійські настрої там ніколи не мали значної підтримки.
У продовження цієї теми український історик і журналіст Роман Кабачій детально розібрав для ВВС News Україна історичні й культурні причини феномену такого рівня патріотизму тимчасово окупованої Херсонщини.
Історичний чинник
1778 рік донині вважається офіційною датою заснування Херсона. І хоч з нею, як і з іншими, що стосуються великих міст на півдні, “не все так однозначно”, саме цього року Російська імперія закріпилася у межиріччі Дніпра і Південного Бугу.
Через кілька років буде завойований Крим, заснована Таврійська губернія на лівому березі від Херсона, натомість Херсонщиною ж тривалий час вважатимуть неозорі степи на правому березі Причорномор’я, які охоплювали терени навколо теперішніх Кропивницького, Тирасполя, Одеси.
Саме такою була Херсонська губернія з центром у Херсоні.
Власне “на широкі херсонські степи” відправляє свого героя Миколу Джерю Іван Нечуй-Левицький з серця України – Черкащини. Невипадково: українців з найближчих губерній використовували як “підручний матеріал” до заселення краю. Формувалася Чорноморська Україна.
Українці не прибували на пусте “Дике поле”.
До приходу сюди імперії існувала мережа паланок (організаційних структур) та зимівників (хуторів, своєрідних фермерських господарств) Запорізьких Січей, дві з дев’яти яких перебували на початку XVIII століття на території нинішньої Херсонщини: Кам’янська на правому березі і Олешківська на лівому.
Попри те, що лівобережна частина входила до Таврійської губернії, Херсон як останнє велике місто на Дніпрі притягав до себе як господарський і культурний центр. Приміром, жив у Олешках, будучи в опалі за свої проукраїнські погляди, засновник краєзнавчого музею Віктор Гошкевич: на роботу в Херсон добирався через річку.
На лівому березі, у Чаплинці, заснованій турбаївськими повстанцями (виступили проти кріпацтва в кінці 18 століття – Ред.), народився драматург Микола Куліш, роки юності якого пов’язані вже з Херсоном.
Губернський статус Херсона, утримуваний усе ХІХ століття до 1917 року, ніс привілей культурного центру у порівнянні до промислового Миколаєва та торгівельної Одеси. На театральній сцені Херсона, поруч з Єлисаветградом, ставили свої постановки корифеї українського театру.
Через Правобережжя в Херсон заходили й літературні впливи. Осердям українського життя в місті стала так звана Стара Громада, що отримала в часи Української революції формальну назву “Українська хата”.
На чолі її стояв письменник Микола Чернявський, до якого навідувалися свого часу Михайло Коцюбинський, Володимир Винниченко та інші.
“Українська хата” організувала навесні 1917 року кілька тисячних мітингів на підтримку Центральної Ради. Тоді ж в місті започаткувалася громада Автокефальної церкви, яка проіснувала до 1924 року. Заснований хор за лекалами капели “Думка” Нестора Городовенка, яким керував Гнат Ситник.
Певний ментальний кордон, який творився поміж правим і лівим берегом нинішньої Херсонщини, відзначали уже в роки українізації представники більшовицької ЧК-ДПУ-НКВС.
Вони писали, що якщо у Каховці і Скадовську лунають заклики до відновлення монархії і “єдиної неділимої”, то в околицях Берислава і Херсона – вільної України та гетьманату.
Про це свідчать документи Державного архіву Херсонської області. Херсон тоді був центром Херсонської округи і уперше як територіальний центр “перебрався” на лівий берег у 1923-1930 роках.
1944 року виникла Херсонська область у її сучасних кордонах з територіальною перевагою на лівому березі.
Етнічний чинник
Якщо взяти для прикладу багатонаціональність промислового Донбасу, то вона розвивалася на основах промислової доцільності, “плавильного котла”. Південь же – спираючись на розвиток причорноморської торгівлі та індивідуального приватного земельного господарства, зокрема колоній.
Принцип заселення півдня представниками різних націй формував як національну терпимість, так і нову систему цінностей, в основі якої лежали ринково-економічні відносини та особиста свобода кожного. Український елемент в цьому процесі відіграв ключову роль.
Багатонаціональний характер Херсонщини можна було порівняти до Бессарабії. Проте, якщо остання остаточно увійшла до УРСР в 1944 році у своїй багатоманітності і такою вже залишилася, то Херсонщина на момент того року її практично втратила.
На території краю були польські, чеські, російські, молдавські, німецькі, єврейські села і шведська колонія у нинішньому селі Зміївка. Багато сіл носили тюркські (ногайські) назви від часів перебування в цих степах ногаїв, витіснених царатом в Крим.
У міжвоєнний період було два національних райони на правобережній частині – німецький з центром в Високопіллі (Кронау) та єврейський в Калініндорфі. У самому Херсоні на той час було основних три громади: українці і росіяни по 36% та євреї – 25%.
Усе це зникло внаслідок передвоєнних репресій окремих народів, депортації причорноморських німців вглиб СРСР влітку 1941 року, винищення нацистами євреїв.
У 1944 році проведено тотальну зміну топонімів, які могли натякати на будь-яке національне розмаїття – знищено тюркський колорит у назвах краю, вичищено німецькі і єврейські назви, навіть польські Янівки мусили стати Іванівками.
У містах набирала обертів русифікація, на селі ж навпаки домінуючий український елемент почав поглинати російський, польський, молдавський. Сталося це не без “допомоги” радянської політики перемішування народів та окремих груп. У 1944-1951 роках на Херсонщину прибули ешелони з українцями із Польщі, спершу лемками і холмщаками, а в 1951 році – з бойками.
Якщо перші встигли переважною більшістю втекти на Західну Україну, то другі осіли назавжди. Проте усі вони “відкривали очі” українським колгоспникам на можливість вільно висловлювати свої погляди, мати право до релігійних потреб тощо.
Один з переселенців – лемко Адам Фемяк відкрито виголошував, що “Коли б людям дали свободу, як про це говориться в Положенні про вибори, то жоден комуніст не був би обраний, оскільки вони всім остогидли. Комуністам, звичайно, рай, а решті – помирай”.
У наступні роки практика перевезення чи вербування до життя в степах жителів із західних і центральних областей УРСР продовжилася.
Проте не зникло одне: повага до іншості.
Господарчий чинник
Херсонський письменник Антон Санченко відзначав, що в регіоні існує “потужний фермерський рух і дух власності та захисту своєї землі”. Проте він не згадує про корені цього явища, яке так насправді стосується не всіх херсонських районів.
З одного боку, історія нам говорить про функціонування тут хуторів-зимівників, більшість їх існує на мапах в назвах теперішніх сіл. Коли більшовики згорнули НЕП і почали колективізацію, степовики нарікали: “От якби дать сюди Махна, то ми усі б чисто пішли в повстанчеські загони”. Мова тут радше про північніші регіони Херсонщини, зайняті вирощуванням зернових.
Натомість райони безпосередньо на північ від Херсона – Білозерка, Каховка, та на південь – Гола Пристань, Олешки, Скадовськ, Каланчак – базуються на інтенсивному землеробстві – овочівництві, виноградарстві, баштанництві.
Переселені в регіон Олешок холмщаки цього не хотіли розуміти ажніяк, відмовлялися від городів і вимагали “відселення із пісків”. Можливо і дарма.
За радянських часів ці форми господарства приносили селянам живі гроші – не лише від формальної поїздки на базар – у села приїздили заготівельники і збирали продукцію в крупних масштабах.
Це все призвело до того, що після розвалу колгоспної системи херсонські селяни не здали свої паї в новостворені форми колективної власності (паї досягали 8 га на людину), а стали господарювати самі.
Символом цієї “овочевої свободи” став оптовий ринок у Великих Копанях на Олешші.
Давно відома Чорнобаївка
Задовго до того, як Чорнобаївка стала відомою в Україні, на Херсонщині її знали за двома ознаками: очолюваний Дмитром Моторним колгосп-мільйонер (що дорівнювало слову заможність), і Чорнобаївський народний хор. Чорнобаївці показували, що соромитися свого українства не варто.
У 2004 році єдиною “помаранчевою діркою” серед округів областей півдня і сходу був округ 186, до складу якого входили Білозерський район, зокрема Чорнобаївка та Комсомольський район Херсона.
Віктор Ющенко переміг тоді також в інших приміських сільських районах – Гола Пристань, Скадовськ, Цюрупинськ (Олешки), але в рамках округів цього вже було не зауважити.
Коли ж в умовах вільного розвитку культури стало можливим говорити не тільки про народні хори, Україна довідалася, що Херсонщина відома як одна з батьківщин українського футуризму (брати Давид і Микола Бурлюки), що в Олешках проживала художниця-наївістка рівня Марії Примаченко – Поліна Райко.
Що театральна традиція від корифеїв і кількарічної діяльності в Херсоні Всеволода Меєрхольда переросла в один із відомих в Україні майданчиків театр-док, і щорічного фестивалю “Мельпомена Таврії”. В останні два роки (2020 і 2021) гучно прогримів у Херсоні ГогольФест.
“В останні роки культурний Херсон саме тим був цікавий, що почали з’являтися дуже різні альтернативи, коли людина могла знайти для себе події на будь-який смак, і не тільки подивитися, але й взяти участь, – говорить Олена Афанасьєва, директорка центру молодіжних ініціатив “Тотем”. – А як подивилася, які афіші зараз вішають по Херсону окупанти, то це відкидання на 20-30 років назад”.
Олена переконана, що зацікавленість культурними подіями, можливість їх вибору це уже ознака європейського цивілізаційного вибору.
Що далі
Чи повернуться херсонці, які виїхали, до рідного міста і області після визволення, чи радше легше буде говорити “я з Херсона”, ніж перебувати там?
Як вплине неповернення активної частини херсонців на електоральні уподобання регіону? Сергій Данилов із Центру близькосхідних досліджень, який роками займався суспільно-політичною ситуацією в південних районах Херсонщини, вважає ситуацію складною.
“Це залежить від того, чи буде куди повертатися – якщо зруйнована громада, як у селі Станіслав чи Олександрівка, її інфраструктура, то навряд. Повертатимуться точно до більших міст, як Херсон чи Скадовськ, натомість у Чаплинку чи Каланчак, то вже під питанням”, – розмірковує Данилов.
Афанасьєва нарікає, що з кожного десятка її знайомих по культурних ініціативах херсонців виїхало дев’ятеро: “Виїхали найбільш активні, закріпилися по резиденціях, влаштували дітей. І я боюся, що коли визволять Херсон, у культурному сенсі там буде Олешківська пустеля”.
Натомість щодо тих, хто залишився, Олена зазначає: “Є звісно колаборанти, а є й такі відірвані, як художник і учасник нашого проєкту, ми його подали анонімно і змінили йому голос. То коли він промовляє, мурахи йдуть по шкірі. Він сказав: “Коли говорять, що Херсон це Україна, то в ньому хтось із цієї України має залишатися. Я вирішив для себе, що буду тим, хто залишився”.
Цитати з історичних джерел, наведені у статті, походять із досліджень Романа Кабачія.
