Розглядаючи вчора десяток металевих дротиків-флешет, якими росіяни вбивають мешканців Станіслава на Херсонщині, мимоволі подумав про ціну, яку платять українці за свою незалежність і те, що українські журналісти, в тому числі і я, недопрацьовують.
Пошук не видає у наших медіа матеріалів про застосування росіянами артснарядів, скоріше за все, 122 мм, кожен з яких споряджений 8 тисячами гострих голок.
Ще раз. Росіяни вбивають мешканців великої громади страшною зброєю, але про це не повідомляють місцеві медіа.
Вони про це просто не знають, адже до Станіслава та більшості звільнених громад Херсонщини вʼїзд журналістам або заборонений, або максимально ускладнений. Причому заборона діє навіть для тих, хто знімає цілком цивільні історії.
Очевидно, що військові заборонили працювати журналістам, виходячи з того, що це легше, ніж налагодити нормальну співпрацю. Я цілком розумію, що війна вимагає обмежень, якщо хочете, цензури, але разом з водою ми явно виплеснули і дитину.
В ОК “Південь” вже не раз пояснювали, що такий підхід — це якщо і обмеження, то не повне, і кожен журналіст може писати запити і просити дозволу на роботу з тією чи іншою темою. Нібито і не заборона, але, насправді, через бюрократичні складнощі українському журналісту, який не має фіксера, доведеться годинами листуватися із військовими. Додайте до цього час на дорогу до умовного Станіслава, пошук вікна у зайнятих місцевих очільників і вийде, що для короткого сюжету чи репортажу потрібно витратити часу в 2-3 рази більше, ніж зазвичай. Очевидно, що місцеві медіа, які щоденно працюють у громадах тієї ж Херсонщини, просто не мають стільки ресурсу, аби проходити такий складний шлях.
При цьому іноземні та національні медіа вже робили історії про флешети навесні 2022 року з Бучі, і їхати в Станіслав заради хвилинної історії про страшну російську зброю не будуть.
“Якісні медіа – одна з основ нашої демократії, нашої незалежності. Особливо гостро ми відчули це в умовах війни, коли люди в окупації опинилися під загрозою життя у вакуумі російської пропаганди. Ті журналісті і медіа, які залишилися вірні своїй місії, давали надію цим людям, чесно виконуючи свою роботу. Вони допомагали підтримувати зв’язок з реальністю. Після звільнення правобережжя Херсонщини ми з колегами почули десятки слів подяки за те, що їздимо у громади, що пишемо про їхнє життя, боротьбу, спротив та показуємо реальні історії реальних людей”, – написав мені відомий херсонський журналіст Іван Антипенко.
І це правильні слова, які, щоправда, розходяться із реальністю. Бо ми не можемо похвалитися тим, що чесно і незалежно висвітлюємо – ні, навіть не війну, а її відлуння. На висвітлення теми війни більшість журналістів і не сподіваються.
Я не кажу, що Іван каже неправду. Навпаки, йому як фрілансеру можна підбирати теми, як йому зручно, адже людина фізично не охопить всі напрями. Мені ж, як редактору відносно великого херсонського видання, чимдалі очевидно, що ми обмежуємо читача в отриманні важливої і зовсім не секретної інформації. І я досі не відповів собі на питання про нашу незалежність.
Ці думки підтверджує Ірина Староселець, кореспондентка Укрінформу у Херсонській області.
“Зараз, як ніколи, відчуваю себе незалежною у професійному плані. Якби не було цього відчуття, під час війни, я, певне б, знайшла собі роботу в іншій сфері. Але якщо казати на перспективу про журналістику, нам треба йти далі: я кажу про відміну звань «заслужених», прозорі бюджети ЗМІ, достойні зарплати журналістам”, – каже вонаі додає, що сприйняття незалежності у всіх різне.
“Коли я кажу про незалежність, мене бісить, що я залежна від того, що наша територія окупована і я змушена відходити від вікна, коли тривога, що я не можу жити там, де хочу, бо росіяни – зло”, – підсумовує вона.
Мій друг Іван вважає, що в широкому контексті нашої сучасності роль адекватної журналістики важко переоцінити.
“Десятки колег їдуть у гарячі точки, показують справжню війну з усією палітрою емоцій, показують людей, завдяки яким ми залишаємось незалежною державою”, – веде Іван свою думку, але десятки колег не їдуть в умовний Станіслав, аби показати ті кляті умовні флешети.
Можливо, це занадто прямий приклад і занадто радикальні висновки, тим паче, що цей текст на початку моєї роботи над ним мав бути мотивуючим. І про День Незалежності.
Натомість він про те, що наша Незалежність — це шлях, по якому нам доведеться йти довго. І краще нам йти по ньому разом.
Сергій Нікітенко, регіональний представник Інституту масової інформації у Херсонській області