Що роблять херсонці, коли по місту летять російські ракети, бомби, снаряди дрони? По-різному буває. Ось пенсіонер Олексій Борщенко вирішив зробити із свого двору арт-об’єкт
Центр композиції – величезний футбольний м’яч. Усе інше – менші м’ячі, спортивні кубки, дуже багато різних іграшок, декоративні рослини.
Це – двір звичайного херсонського багатоквартирного будинку – з наслідками російських обстрілів та дронових атак. На стінах – пошкодження від уламків, у деяких вікнах замість скла – OSB-плити. Деякі балконі захищені сітками від FPV-дронів. І тільки прибудинкова територія – не така, як зазвичай в Херсоні.
Двори деяких сусідніх будинків хоч і не оформлені з такою різноманітністю, але також ретельно доглянуті і красиві. Таке враження, що мешканці, бачачи незвичайний двір, намагаються, щоб і біля їх будинків було красиво.
Такий двір – ініціатива і результат дворічної роботи однієї людини – 71-річного Олексія Борщенка. Він – колишній футболіст і тренер, людина, не просто відома у місцевій спортивній спільноті, а така, що його можна назвати легендарним херсонським спортсменом.
Розпочав кар’єру в аматорському футболі. З 1979 по 1986 роки грав у різних командах, у тому числі – в херсонському «Кристалі» – у 1981-1985 роках. Провів у складі команди 182 матчі та забив 45 голів. Потім працював тренером. У 2007 році разом з братом Володимиром, теж – футбольний тренером, створив жіночу команду «Южанка», яка існувала до 2010 року і виступала у Вищій лізі Чемпіонату України з футболу серед жінок.
«Тут повинен бути мир»
Два роки тому Олексій Борщенко вирішив прикрасити двір свого будинку деякими з спортивних нагород, які зберігаються у нього вдома. Поступово біля вікон своєї квартири зробив невеличкий арт-об’єкт: прикрасив територію спортивними трофеями, декоративними рослинами, зробив з тротуарної плитки доріжки, щоб можна було усе це доглядати.
З часом прикрашена територія розширювалася, при чому, і за ініціативи сусідів Олексія та мешканців будинків, розташованих поряд.
«Діти, – розповідає Олексій Борщенко, – почали приносити мені машинки, у яких вони вже не граються, бо подорослішали. Пропонують: «А поставте машинку десь тут, щоб красиво було». Також принесли багато іграшкових ведмедиків, і я зробив автомобільний і медвежий куточки».
Чоловік каже, що вирішив зробити острівець миру посеред війни, посеред херсонського жахіття: «Десь – війна, а тут повинен бути мир. Бо якщо тут миру не буде, і війна не закінчиться. Я – людина віруюча, і вважаю, що Бог нас бачить, що розуміє, чого ми хочемо, і дасть нам це».
Олексій Борщенко назвав створений ним у дворі простір «Бо» – на честь молодшої з трьох його доньок – Вікторії – української гандболістки, майстрині спорту, гравчині збірної України з гандболу та гандбольного клубу «Бенфіка» (Португалія, Лісабон).
«У команді, – каже Олексій, – її називають, як мене свого часу в «Кристалі» – Бо. Вікторія завершує ігрову кар’єру (їй вже – 39 років), переходить на тренерську роботу. Вона присилає мені мерч «Бенфіки» – футболки, наприклад. Я їх тут дітям дарую. Колись допомагав проводити дитячі футбольні змагання».
Не зважаючи на хвороби
Олексій Борщенко каже, що прикрашання дворику – те, що додає йому сил і допомагає боротися з хворобами, бо вік дається взнаки.
«Постійно, – говорить чоловік, – треба щось поправити, треба поливати рослини. Щоб усе полити, доводиться близько 40 ходок у квартиру за водою робити. Коли виходжу у двір і приступаю до поточних справ, звідкись з’являються енергія, сили. Коли усе закінчую, навалюються усі мої проблеми зі здоров’ям, і я йду додому, падаю на диван і відпочиваю у компанії свого котика, який теж немолодий: йому вже 15 років. Ще кошеням його подарували Вікторії на одному з чемпіонатів світу, а вона – мені».
Ще один кіт – вуличний, який став для цього двору своїм, – постійно чергує на арт-об’єкті, можна сказати, охороняє його. Коли Олексій зробив там невеличкий ставок і випустив туди рибок, кіт вирішив, що то – його гонорар, і… Тепер, чоловік думає, що робити, бо порожній ставочок виглядає не так красиво, як з рибками. Але користі від кота все ж більше, ніж прикрощів.
«Він тут – авторитет, – каже Олексій. – Його навіть вуличні собаки не чіпають, бо поважають».
Ентузіасту допомагають доньки. Одна з них, яка зараз живе в Дрогобичі і має бізнес з продажу рослин, висилає батькові квіти для прикрашання території. Допомагають і сусіди. Хтось – ділом, хтось – принаймні тим, що підтримує чистоту та порядок.
«Ось, – розповідає Олексій, – зробив я доріжку, щоб люди могли проїхати на велосипеді чи з дитячою колясочкою. Світло зробив, де сміттярка у нас, щоб там був порядок. Прошу людей: не кидайте сміття на землю, закривайте контейнери, щоб нічого звідти вітром не розносило. Час від часу влаштовуємо спільні прибирання території»
Чоловік каже, що частину рослин, які отримує від доньки, роздає людям, щоб було красиво і біля сусідніх будинків.
«Я бачу, – говорить Олексій Борщенко, – як змінюються на краще двори будинків поруч. І це дуже радує. Зараз в Херсоні така ситуація, що мешканці нечасто ходять кудись, більшу частину часу люди проводять вдома, і єдина можливість погуляти – у своєму дворі. Тому двори мають бути красивими».
Прикрашений чоловіком дворик –місце, куди мешканці будинку виходять не тільки попрацювати і розім’ятися, а й відпочити, послухати українські пісні, поговорити за чаєм та кавою про теперішнє життя, згадати юні та молоді роки. Двір став для мешканців будинку, особливо – для немолодих людей, громадським простором.
До речі, самому Олексію є про що згадати. Були у житті успішні ігрова та тренерська кар’єри. У херсонському «Кристалі» визнавався кращім нападаючим. Грав та тренував в Україні і в Польщі.
З сумом згадує про жіночу команду «Южанка»: «У 2010-му команда припинила своє існування, бо ми не могли знайти спонсорів, і влада не хотіла нас підтримувати при тому, що гарно виступали, достойно представляли Херсон. Команда грала у Вищій лізі. У сезоні, коли були змушені знятися з Чемпіонату України, займали четверте місце у турнірній таблиці».
Втім, згадує Олексій Борщенко про «Южанку» і з приємністю. Каже, що досі збереглися теплі стосунки з колишніми гравчинями, які телефонують йому з різних міст України і з-за кордону.
Мрія про лелек
«Арт-об’єкт» у дворі не тільки дбайливо доглядається і у разі потреби ремонтується (зараз треба відновлювати м’яч, у який нетверезий перехожий жбурнув пляшку), а й постійно вдосконалюється.
«Планую, – каже Олексій, – зробити нижнє підсвічування, щоб усе тут красивіше виглядало. А ще хочу встановити на дереві фігурки лелек. Я ж родом зі Львівщини, з міста Самбір. У нас лелеки, їх гнізда – неодмінна частина краєвиду. Хочу, щоб тут у мене було таке нагадування про малу батьківщину».
Але такі фігурки – задоволення недешеве. Чоловік говорить, що навіть не сподівається на сторонню допомогу: «Відкладатиму потроху з пенсій, і таким чином наберу».
Такі двори, як цей – свідчення того, що обстріли і дронові атаки не вбили жагу херсонців до життя. Кожен з мешканців міста воює з росіянами, роблячи це по-своєму. Олексій Борщенко бориться, створивши у своєму дворі такий простір і надихаючи людей теж прикрашати світ навколо себе.