Білозерка — маленький колишній райцентр у декількох десятках кілометрів від Херсона. Ця громада наразі знаходиться у червоній зоні, адже більша частина її населених пунктів буквально на передовій. Ворог щоденно обстрілює Дніпровське, Кізомис та, власне, і саму Білозерку, тож журналістам потрапити сюди вкрай важко, і про життя людей тут мало що відомо.
Кореспондент МОСТа побував у громаді, аби розповісти про непросте життя її мешканців.
Всіх, хто заїжджає в Білозерку, зустрічає памʼятник з нетиповою радянською САУ замість танку. На стволі самохідки розвиваються кольорові стрічки, які, за місцевою традицією, повʼязують хлопці, котрих призвали до війська. Наразі стрічок не дуже багато, хоча захищають Україну у лавах ЗСУ багато місцевих.
“Та була така традиція. Але зараз може не до неї, я знаю”, – каже дід Іван, що проходить повз.
Чоловік не боїться жити в селищі, каже, що не боявся і в окупації, бо він у себе вдома. З місцевими колаборантами та росіянами він особисто не стикався, пенсію в окупантів не брав. Про мʼякі, на його думку, вироки землякам, які пішли працювати на росіян, він знає від сусідів. Цю тему тут обговорюють майже так само часто, як і те, куди вчора прилетіло.
“Ну як це, вона тут росіян з хлібом-сіллю зустрічала, проводила дня них щось, якісь танці, а її випустили і вона ходить по Білозерці?” – питає він у мене за землячку Клавдію Бекряєву.
Жінка рік тому очолила “громадську приймальню” окупаційної адміністрації Білозерки. На цій посаді вона консультувала місцевих жителів щодо діяльності окупаційної адміністрації селища, була затримана після деокупації селища і засуджена за колабораціонізм. Суд на 10 років заборонив їй обіймати посади в органах влади або займатися наданням публічних послуг.
Цей вирок в селищі вважають максимально несправедливим. І це далеко не єдиний такий вирок.
Іван каже, що це ганьба, і йде по своїх справах.
У центрі Білозерки небагатолюдно, хоча приїхали ми зранку. Значне скупчення людей біля місцевого торговельного центру.
У середині червня росіяни обстріляли центр Білозерки, в тому числі і місцеву церкву. Там загинув 72-річний священник, жінка отримала поранення.
Будівля пошти поряд дивиться вибитими вікнами на Біле озеро, яке і дало назву селищу. У вікнах вищих поверхів вітер колихає поламані жалюзі.
Памʼятний знак на честь воїнів АТО, який розбили росіяни під час окупації, замінили новим. На честь артилеристів 63 бригади, які загинули на Херсонщині.
“Ми живемо у війні, – каже начальник місцевої військової адміністрації Ігор Острівний. – На жаль, багато людей забуває про це, але війна у нас продовжується майже кожного дня. Буквально позавчора було пʼятнадцять прильотів по Білозерці. Це у нас, мабуть, “рекорд” був. Тому небезпека у нас, на жаль, на сьогодні є кожного дня”.
Він перераховує населені пункти, які щодня ми бачимо у зведеннях Херсонської ОВА щодо обстрілів цивільної інфраструктури. І додає, що велика проблема — це відсутність світла у населених пунктах – практично після кожного обстрілу.
“А якщо люди залишаються без світла, значить, немає і води. І ця проблема у нас майже кожного дня. І цю проблему, за можливості, як тільки можемо, вирішуємо. Бо ще ж дуже великий у нас кадровий голод. Не повертаються, на жаль, до нас наші мешканці і молоді спеціалісти, зі зрозумілих причин, бо у кожного діти, і у кожного свої причини”, – додає він.
Молоді на вулицях дійсно майже не видно. Поки спілкувалися з керівництвом громади, вулиці, і до того майже пустинні, стають зовсім безлюдними. Інколи по центральній вулиці їде автомобіль у бік Кізомиса та Дніпровського. З тої сторони чутно гул вибухів. Десь або знову прилітало, або наші “виходи”.
А це означає, що от-от може надійти інформація про те, що в якомусь із сіл громади зникли світло і вода. Бригади Херсонобленерго дуже часто не виїжджають на такі аварії. Пояснюють це тим, що вже загинуло декілька працівників аварійних бригад, і ризикувати життям бажаючих небагато.
“Спочатку ми самі намагалися відновлювати, зараз є така домовленість, що вони дають матеріал, але робота наша. І от як це проходить. По-перше, треба з’ясувати, де цей порив. То, що ти можеш візуально побачити — ще нічого не означає. Треба продивитися всю лінію”, – ділиться досвідом заступник начальника ВА Олексій Журавленко.
За його словами, всі роботи виконують місцеві чоловіки, які створили таку собі бригаду.
Очільник громади каже, що з 25 довоєнних тисяч мешканців громади наразі залишилося біля 11 тисяч.
Економіка теж зруйнована — бюджет наповнюють виключно за рахунок дотацій з державного бюджету. Обстрілами пошкоджено або зруйновано майно КП Агрофірма “Білозерський”. Зруйновані, спалені або пошкоджені хворобами через брак догляду виноградники, сади, холодильники, винзавод.
Проїхати і побачити своїми очима масштаб руйнувань неможливо — військові завертають нашу машину.
Заступник начальника військової адміністрації Олексій Журавленко погоджується показати одну із шкіл. Перед воротами бачимо нерозірваний снаряд від “Град”а. Він стирчить просто з асфальту і це, схоже, мало кого турбує, його навіть не огородили.
У порожню школу прилетіло не так давно. Снаряди пробили стелю в районі актового залу, спричинили пожежу. Відновлювати цю частину будівлі буде важко.
Приблизно така ж ситуація і з іншими школами громади. Вони повністю або частково знищені.
Не дивлячись на таку депресивність, у громаді намагаються жити далі. За словами її очільників, дуже допомагають колеги з усієї України.
“У нас після підриву ГЕС було не дуже масштабне затоплення, постраждало 78 господарств, але кожен випадок — це горе. Відгукнулись громади, приїхали волонтери і запропонували свою допомогу — харчові набори і всяке різне. Ми відмовились, попросили якщо є можливість, 10, 20, – 100 тисяч, хто скільки може, скидати на благодійний рахунок, і ми краще людям зробимо. І нам накидали коштів у районі трьох мільйонів. З місцевих бюджетів по всій країні”, – згадує Журавленко.
І на ці гроші в Білозерці провели тендер на закупівлю побутової техніки.
“По кількості підтоплених ми закупили 78 пральних машин, холодильників, газових плит. По холодильниках і плитах ми вже вийшли на підписання договору. По пральних машинах – там тендерні війни між постачальниками. Чекаємо”, – ділиться він.
Обережно питаю про проблему колаборантів. Олексій Журавленко спочатку мовчить, а потім зізнається: “Ви знаєте, ми самі в шоці. Коли ми сюди зайшли в грудні, ми поїхали знайомитися по селах, і одна така поїздка була в Надеждівку. Підійшов батько Сан Санича Іщенка, старости місцевого, і каже «Як так? Ті люди, що здавали мого сина, вони зараз ходять по селу…”
Старосту села двічі викрадали росіяни, катували до півсмерті. Після другого викрадення він ледь вижив, довго лікувався.
Батько старости стверджує, що знає, хто його здавав, і ці люди досі ходять по селу.
“Ми їх навіть ловимо за руку і бачимо, що до них приходять з російських номерів повідомлення типу «Потєрпітє, ми вас вивєзєм» і все таке. Поліція каже, мовляв, я не можу його вивезти за сарай і розстріляти. Моя справа – це зареєструвати заяву в реєстрі досудових. А далі ж розподіляє СБУ”, – каже Олексій.
Він цілком припускає можливість самосуду. У сусідніх громадах, додає він, вже були випадки викрадення і побиття людей, які співпрацювали, а в Надеждівці навесні горів дім людини, яка “бігала з триколорами”.
“Людям це болить, тому що, як казав Ігор Миколайович, війна у нас тут”, – сумно додає він.
Наостанок вирішую оглянути пустинні вулиці нижче центру, але вже без керівництва громади. Сюди прилітає частіше – це відразу кидається у вічі. Магазини тут зачинені та зустрічають вибитими вікнами, дахи будинків через один розбиті.
Човновий причал на березі озера зруйновано авіабомбою.
Повертаючися до машини, заходимо в маленьку пекарню. Булочки свіжі та смачні, але черги за ними немає. Власник каже, що печуть зараз зовсім мало продукції — попит невеликий.
Поки спілкуємося, до пожежного гідранта підлітає екіпаж ДСНС. Вони швидко набирають воду, аби рушити у бік полів за селищем, де щось горить. Туди постійно оглядаються втомлені пожежні.
“Кожного дня таке. Ми вже звикли, що щось вибухає та горить”, – спокійно каже власник пекарні та йде на вулицю.
