Cьогодні минає три роки зі дня смерті Катерини Гандзюк – херсонської активістки, яка займалась волонтерством та викривала корупцію в рідному регіоні, через що нажила багато ворогів. Наприкінці липня 2018 року її облили сірчаною кислотою – за життя вона боролася 96 днів.
Увесь цей час поруч з нею був її батько – Віктор Гандзюк. Як лікар він розумів, що шанси вижити у доньки мінімальні, але до останнього вірив, що вона зможе.
Журналістка Христина Коціра зустрілась з батьком Катерини у Херсоні. Чоловік розповів про останні дні активістки, її дитинство та погляди, а також три роки життя без неї.
Листопад 2018 року
У кімнаті темно. На дивані лежить чоловік. У нього немає сил, щоб встати увімкнути світло, розстелити ліжко. Дивиться в стелю, прислухається.
Зараз вона зайде, клацне вимикачем, скаже: «Тату, привіт. Ти чого в темряві?» В його голові вона ще абсолютно реальна. Він ще чує її голос. Розмовляє з нею і отримує відповіді на свої запитання. Вона ще тут, із ним. Хоча насправді в порожній квартирі він – сам як палець.
А здається, ніби лежить поруч з маленькою дівчинкою. Так само темно: світло вимкнули по всьому місту. Звична історія для початку 90-х.
– Тату, давай розповідати історії. – Тулиться до нього і просить.
– Давай.
Вони по черзі вигадують. Аж поки доньці не стає нудно.
– А давай співати!
І ось уже в квартирі на околиці Херсона лунають народні пісні. А в конкурсі, хто їх знає більше, виграє, звісно ж, Катя.
– Тату, а заспівай коломийок!
І він починає пригадувати співанки з часів, коли вони, студенти Тернопільського медичного інституту, співали коломийки у колгоспі на буряках. А тепер він співає їх Каті. Хтозна, чи ще в котрійсь із сотень херсонських квартир лунають такі співи.
Листопад 2021 року
На подвір’я типової херсонської дев’ятиповерхівки в районі Таврійський-4, крадуться сутінки. Опале листя тоне в калюжах, викликає співчуття. У другий день листопада мокро, а повітря таке густе, що, здається, можна набрати в пригорщі. Втомлений Віктор Гандзюк повертається додому після чергового робочого дня у набитому хворими «ковідному» відділенні, яким він керує. Втім, від життя він стомлений ще більше. Бо, здається йому, рівно три роки своїм життям він більше не керує: з часу, як пішла його Катя.
– В пам’яті я чомусь втратив її живий образ. Коли я хочу її згадати, згадую фотографії. Це боляче. Фотографічні образи перебили її живу. Раніше я чув голос, інтонації згадував. Чув у пам’яті. А зараз цього нема, на жаль, – нарікає Віктор Михайлович.
Щодня він іде дорогою, що стала останньою для його доньки. Минає місце, де вранці 31 липня на неї вилили літр сірчаної кислоти. І нині, якщо погода суха, на старому порепаному асфальті чітко видно темну пляму від убивчої рідини. Та якби ж то вона пошкодила лише асфальт!
Липень 2018 року
В останні тижні перед нападом біля їхнього дому крутилися підозрілі. Віктор Гандзюк помітив двох незнайомців, що прямо на лавці нарізали ковбасу, обідали. Він здивувався: на безхатьків не схожі. Майже усіх знав в обличчя, бо Катя регулярно привозила вуличних бідолаг до нього в лікарню, бо ж «Тату, людям допомагати треба». Ці були іншими. Хто такі й чого тут вештаються?
Через кілька днів з’явився ще один молодик. Шкутильгав туди-сюди. Гандзюк – хірург відділення гнійної хірургії – відразу зрозумів, що чоловік на протезі.
Незнайомці, що терлися біля їхнього дому, схвилювали не лише пана Віктора. Сусіди вирішили, що зайди «пасуть» чиюсь квартиру, і викликали поліцейських. Закінчилося простою перевіркою документів.
Вранці 27 липня Віктор Гандзюк вийшов з під’їзду. Біля сміттєвих баків знову зауважив незнайомця, вже з баклашкою. Хотів його сфотографувати, але не став, поїхав на роботу.
– В п’ятницю прийшли вже з кислотою. Але Каті не було – поїхала в Київ. Потім в понеділок знову прийшли обливати. Але Катя з дому вийшла із Сергієм [чоловіком Каті], і вони передумали. А вже у вівторок, з третьої спроби, вони це зробили. Вони не боялися тут крутитися, вони не шифрувалися, – тобто в них були гарантії, що їх ніхто не зачепить.
«За мною – вулиця»
За кілька тижнів до цього Катя якось сказала татові: «Наступною буду я». На активістів нападали по всій країні. Але вона все ж сподівалася, що з нею будуть обережнішими. «Не сміють, за мною – вулиця, буде резонанс». Тато з чоловіком її берегли. Забирали з роботи. Не залишали самою в темний час доби. Утім, залягати на дно Катя не збиралася – продовжувала викривати місцевих «князьків» у корупційних схемах, писала, яким чином херсонська поліція покриває їхні злочини. У фейсбуці була гострою і часто не добирала слів. На прохання тата бути обачнішою не реагувала.
– Я їй казав: можеш різко писати, але намагайся не ображати людську гідність. Можеш сказати, що Іванов-Петров поганий, нащо матом його крити?
Вона відповідала: «Тату, ти нічого не розумієш». В цьому був її цимес. Не було в неї сірого. Тільки біле й чорне.
У вівторок 31 липня Віктор Гандзюк поїхав на роботу. Донька ще збиралася вдома. Для них усіх це мав бути звичайний день: у нього була запланована операція, у зятя Сергія – свої справи, в Каті – буденна робота в міськраді. Коли до операції лишалося хвилин десять, пролунав дзвінок.
– Подзвонив завідувач опіковим відділенням і дуже коротко сказав: «Вам треба приїхати. Катя у нас. До 40% опіку сірчаною кислотою. Дуже важка». Я ще його спитав: «Як очі?». Я не подумав, що літр вилили, думав, що бризнули в обличчя. Поїхав одразу, ще не розумів важкості, подався в опікове відділення, а вона була в реанімації. Коли я побачив її, це було страхіття якесь. Наступного дня ми полетіли з нею в Київ.
Катя була права, коли казала, що за нею – вулиця. А ті, котрі думали, що напад на Гандзюк стане ще одним рядком у довгому списку атак на активістів, помилилися.
Квартира-музей імені Каті
Розповісти про Катерину Гандзюк може навіть звичайний холодильник у її квартирі. Ціла його сторона в магнітах з різних країн. У такому порядку, як колись розклала Катя. Вона любила подорожувати і з кожної мандрівки привозила сувенір. Пан Віктор тягнеться до червоного магніта з Туреччини:
– Оце перший, котрий Катя привезла. Вона їздила турецьку мову вивчати. А оце, – показує на нижні ряди, – на жаль, останній. З Маріуполя. Катя якраз навчилася їздити за кермом, і то була її перша поїздка на машині.
Катине ліжко застелене кольоровим покривалом ручної роботи. На нижній полиці книжкової етажерки туляться товсті словники. Вона розмовляла англійською, німецькою та турецькою, і вже почала вивчати арабську.
На підлозі рівненько складені туфлі та босоніжки. Наче господиня сьогодні вибрала іншу пару, а ці взує завтра чи післязавтра. Все застигло в моменті, коли Катя вранці вийшла з кімнати, плануючи повернутися ввечері. Лише кактус з того дня зріс удвічі. І годинник на стіні попри все відмірює час.
– Перший рік я ходив, розмовляв з нею. Подарунки купував. А потім ми усвідомлюємо, що її нема. Кінцево усвідомлюємо. І це змінюється неймовірною тупістю. Я раніше прийду, порозмовляю з нею – і мені легшає. А зараз я приходжу – мовчу, мовчу і мовчу.
Віктор Гандзюк бере паузу. Перепрошує, що йому важко говорити. Навпроти дивану, на якому ми сидимо, Катін портрет з величезними очима, які наче спостерігають за всім у кімнаті.
– Катя була стержнем. Без неї все розпалося, стало ніяким, пустим, непотрібним.
Старі фотографії
Він хотів сина. А коли народилася дівчинка, мріяв назвати її Мариною. От тільки дружина вирішила, що донька буде Катею. Кілька тижнів вони сперечалися про ім’я і кликали немовля «дівчинкою», а потім прийшли друзі в гості, і всі в один голос заявили, що дівчинка – Катя. Віктор Михайлович більше не сперечався.
Доньку, цілковито татову доцю, любив до нестями. Вони були друзями та однодумцями. Об’їздили всю Україну. Відвідали всі замки на Тернопільщині, де Катя залишалася на канікули в бабусі та дідуся. Купалися в морі, ходили в гори, спускалися в печери.
– Приїхали якось до батьків. Катя каже: «Давай, на околицю села поїдемо, подивимося, що там». Поїхали на околицю, а звідти в Хотин, а з Хотина – в Чернівці на каву. А мали їхати на околицю села… Повернулися пізно ввечері.
Всі їхні пригоди Віктор Михайлович знімав на фотокамеру. Сьогодні виймає з шафи стоси альбомів із чорно-білими та кольоровими знімками. Сотні відзнятих моментів у часи, коли не було телефонів і люди фотографувалися вкрай рідко. А він тоді зумів зафіксувати кожну подію Катиного життя. Ось вона з дідусем, який навчив її бандерівських пісень і розповідав про підпільну боротьбу на Галичині. З цього й формувався її проукраїнський стержень.
Ось численні новорічні фото за різні роки. Катя під ялинкою – маленька «Червона шапочка». На наступній сторінці вже трохи старша – мишка. Далі – підліток – «Снігова королева». З довгим волоссям і з короткою стрижкою. З котами, собаками, зайцями. На велосипеді. В селі в кукурудзі у спідниці, зробленій з бурякових листків. З пістолетом в руках у ролі героїні кримінального фільму.
На зворотному боці всіх фотографій простим олівцем написана дата. Як архів, щоб не забути, коли відбувалася подія.
– Я оці всі альбоми знімав, підписував. Мріяв: сяду з внуками, відкрию альбом, буду розказувати, яка мама була, який дідусь був, а зараз я кажу собі – я вмру, це хтось буде палити, або на смітник викинуть… Страшно лишитися. Страшно виростити дитину, бути з нею близьким. Ми останні роки дуже зблизилися. Від неї така турбота йшла. Я її любив безтямно. І все – нема нічого. Доживання віку. Для чого? Все втратив.
96 днів війни з пеклом
1 серпня 2018-го Катерину Гандзюк вертольотом доправили до Києва. Поки донька боролася за життя на операційному столі, у Вікторі Михайловичі боровся професіонал з батьком. Як лікар він розумів: шанси в пацієнтки мізерні, з такими опіками не виживають. А як батько до останнього вірив: донька зможе. І на її відверті запитання – «Тату, я помру?» – щоразу відповідав заперечно. Підбадьорював. Вони будували плани, вибирали країну для подорожі. Він мусив обманювати, коли вона зауважувала: «Тату, мені ж не кращає», – придумував аргументи, що їй таки ліпше.
– Вона після наркозів питала: «Де тато?» А муки були страшні. Ми піднімалися по сходах, там прольотик, двері і реанімація. Інколи я ще не заходив у відділення, а вже чув її крики: «Боляче! Боляче! Боляче!» Вночі важко, фактично не спала.
Всі чотирнадцять операцій він сидів під операційною. Всі три місяці був поряд. Радів, коли доньку вдавалося посадити, і вона сама пальцями набирала на клавіатурі текст. Катя ще змогла записати відеозвернення. Нагадала про інших активістів, на котрих напали, і ніхто не поніс покарання. Порівнювала справедливість та правосуддя в Україні зі своїм зовнішнім виглядом.
Початок кінця
За два тижні до смерті лікар-Гандзюк більше не мав сил переконувати батька, що його донька виживе.
– Вона почала вмирати з 17 жовтня. Ми з Сергієм її посадили – вона посиніла, втратила свідомість. І з цього дня по крупинці ставало гірше: то ноги набрякли, то кров перестала звертатися. А я казав їй десять разів на день: «Катю, все буде добре». Я багато зараз думаю, і мені здається, що останні кілька днів вона вже й сама розуміла, що помре.
У п’ятницю 2 листопада, за два дні до смерті, вони залишилися вдвох. Багато розмовляли. Катя ніби відчувала, що таких днів у них більше не буде, і готувала батька до життя без неї.
– Вона намалювала мені програму в кілька пунктів, як вона бачить моє життя далі. Як бути з роботою, як із життям, як з мамою. По пунктах. Вона розуміла, що вона вже не буде в Херсоні. Я це називаю Заповіт Каті. Кільканадцять пунктів написала.
Кінець
У неділю, після 96 днів важкої боротьби, Катине серце перестало битися. А з ним померла й частина його серця. Після похорону Віктор Гандзюк лежав на дивані і дивився в стелю. Цілими днями лише їв та лежав. Не міг працювати. Не хотів нікого бачити. Депресія накрила з головою.
З дивану Віктор Гандзюк вставав, щоб поїхати на цвинтар. Там годинами сидів біля могили. І говорив, говорив, говорив зі своєю Катею.
– Коли вибирали нового президента, я сидів біля неї. Якби збоку хтось побачив, сказав би, що я не в порядку, але я сидів там. Вже стемніло, я сидів з планшетом: чекав коли оголосять попередні результати виборів. Я читав їй ті екзит-поли. Мені здавалося, що це їй важливо. Вибори були її стихією. Зараз би я цього вже не робив…
А потім у фейсбуці писав Каті листи. Про те, що її могилу засипало снігом і вони з Сергієм поставили для неї ялинку. Що весна настала. Що вона наснилася йому, і він торкнувся її теплої руки, а потім, на жаль, прокинувся. Лікар знову боровся з батьком. Лікар не вірив, що вона чує та бачить. А батько попри все сподівався.
Фото: Віктор Гандзюк via Facebook
– Відчуття провини є. Хоч мені здається, що я був непоганим татом. Відчуття провини мене переслідує. Що я дуже багато не зробив для неї, не доказав, не домовив. Тому я це зараз роблю. Хоч і розумію, що немає потойбічного світу. Немає нічого. Хотілось би вірити в нього. Але я – біолог, лікар. Зараз себе трохи виню, що, може, треба було її зупинити. Але я бачив, що їй це подобається. Я пишався нею, гордився. І що з того?
«Хто замовив Катю Гандзюк?»
Всіх підозрілих, котрих Віктор Михайлович помітив біля їхнього під’їзду в липні 2018-го, він побачить на лаві підсудних.
– На судах спершу було дуже важко. Потім звик. Я не побачив жодного розкаяння. Ні в кого. Вони – просто звірі.
Виконавці нападу – колишні АТОвці, декому з них, як з’ясується, Катя допомагала як волонтер. Володимир Васянович, який вистежував її і якого Віктор Гандзюк помітив біля дому за кілька днів до нападу, скаже в суді, що на злочин пішов через гроші. Віктор Михайлович спитає його, чи знав він, що йде вбивати його доньку на протезах, на котрі Катя збирала кошти. Васянович не знав.
Загалом п’ятеро виконавців нападу отримають від організаторів $5 тисяч, а від суду – від трьох до шести з половиною років в’язниці. Так мало – через нібито готовність допомогти слідству встановити замовників.
Але із замовниками нападу на Катерину Гандзюк справа виявиться складнішою. Їхні прізвища назве сама Катя. Інформацію про них їй злиють друзі з правоохоронних органів ще до того, як слідчі почнуть замітати сліди.
Владислава Мангера, колишнього голову Херсонської облради та його радника і кримінального авторитета Олексія Левіна на прізвисько «Москал», яких підозрюють в організації нападу, врешті почнуть судити. Судять дотепер.
Любов, що не минає
Ми стоїмо на пероні. Я – журналістка, що приїхала поговорити про його доньку. Він – батько. Віктор Гандзюк не дозволив мені їхати на вокзал на таксі. Посадив у машину, привіз на Херсонський вокзал і провів до потяга. Я весь день стримувалася, щоб не заплакати. Та більше не можу. Хочу обняти цього чоловіка і підібрати потрібні слова. Хоч і розумію, що в жодному словнику, в жодній мові світу таких слів нема.
– Вікторе Михайловичу, я так хочу вас підтримати, але не знаю як. Катя була щасливою. Може, це має полегшувати ваше життя? Що вона прожила мало, але щасливо, – невміло складаю думки докупи.
Він обіймає мене. Як доньку. На прощання.
– Вам стане легше, якщо організаторів посадять? – питаю перед тим, як зайти в свій вагон.
– Я не знаю. Катю все одно не повернути. Але стане легше бодай від того, що справедливість є. А Катя завжди боролася за справедливість.
Мій потяг рушає. І мені більше не треба себе стримувати. Я плачу. Я думаю про чоловіка, який зараз зайде в порожню квартиру, де колись жило багато щастя.
Завтра після роботи Віктор Гандзюк поїде на могилу доньки. Так робить щодня всі ці три роки. Хоч і каже, що не вірить у потойбіччя, та в глибині душі йому здається, що Катя на нього чекає.
Фото – Дмитро Павлов