Херсонець Андрій Андрющенко до повномасштабної війни працював менеджером з продажів. Після перекваліфікувався у “художника”, написи якого на херсонських стінах доводили всій країни – що Херсон – це Україна.
МОСТ поспілкувався з ним про рух опору, полон та “гуманітарку” .
Як для тебе почалась війна?
Я розумів, що вона от-от почнеться. Я на той час був керуючим невеликого офісу компанії з продажів. Ходив десь за тиждень до початку війни, до початку вторгнення казав всім працівникам, як евакуюватися, закупати паливо, батарейки, консервацію тощо. Мені казали, що я накручую, що нічого не буде. В день, коли почалась війна, пізно вночі 23-го лютого, захотілося подивитися Youtube. І перше відео, яке я відкрив, був фільм ВВС про Україну. Мене здивувало, чому я відкрив, бо в прев’ю було видно, що там Медведчук. Думаю: що Медведчук може розказати про Україну? Відкрив, слухав – ну, єресь, як завжди.
Витримав 15 хвилин його розказні, перемкнув й одразу натрапив на прямий ефір Путіна, де він каже, що починає повномасштабне вторгнення, цю “спеціальну воєнну операцію”. І за декілька годин почалися вибухи. Перший день був складний. Не знав, куди подітися, що робити. У військомат бігти – там черги. У ТРО бігти – там черги. Знайомі кажуть, буде Муніципальна варта створюватись, давай туди підемо. Ми ще не розуміли, які в неї функції, що воно таке взагалі – це вже на третій день було.
А де ця варта була?
Кажуть, приходь на “Шаде”, будемо збиратися – активні хлопці, будемо думати, що робити. Тоді в місто заїхала тільки одна машина (ред. – російських військових), щось вони в центрі покаталися. Я ще їх не бачив. Знали, що вони на мосту й під мостом у нас стоять. Пішли ми в “Шаде”, нас там зібрався повний парк. Кожен з чимось прийшов – хтось з пістолетом, хтось із гвинтівкою, хтось із голими руками, дівчата з шокерами поприходили (навіть таке було). Щось собі нафантазували: що будемо зараз Рух опору влаштовувати. Погнули арматуру, позагострювали її, назварювали “колючок”, порозкидали – думали, ну, все, вони не проїдуть. Зараз я розумію, що це були якісь такі дитячі, але щирі поклики протидіяти окупанту. Але після того, як вони 28-го лютого проїхали по Шуменському – ми вже розуміли, що всі оті наші “колючки” ні до чого.
І що було в цей період? Створилась Муніципальна варта, Карамаліков її очолив…
Він був її єдиний лідер. Він фактично її очолював.
А ви всі об’єднались за мікрорайонами? В цій варті працівників не було?
Так, об’єдналися за мікрорайонами. Працівників не було. Всі розуміли, що є комунальне підприємство. Хоча тоді за юридичну сторону ніхто не думав. Перші дні ми просто прийшли.
Цей матеріал було створено завдякі щирій підтримці читачів видання, які профінансували поїздку членів нашої команди на Херсонщину. Якщо ви бажаєте нас підтримати, просимо долучатися
Тобто, фактично, це була самооборона?
Так. Загалом поняття, що ми якось будемо відноситись до Муніципальної варти, виникло десь за тиждень після того, як ми зібралися. Спочатку, можна сказати, що це було якесь народне віче – просто чоловіки собі зібралися й сиділи думали, що робити. Перші дні їздили ночами- десь дві-три ночі – їздили озброєні хлопці. Відловлювали п’яниць -ТРОшники були такі, що напивалися. Але не стріляли, розуміли, що треба уникнути якихось провокацій. У двох забрали зброю. Багато було таких ситуацій, що насправді показують не дуже гарну нашу спроможність тоді зустрічати ворога. Потім нам вже виділили окрему людину, яка могла відповідати за наш район – це Лучко Юлік. І ми вже почали переформатовуватися, якось налаштовувати патрулювання району.
Патрулювали тільки вдень?
Спочатку це було і вночі. Основні об’єкти по ХБК – лікарня Лучанського. Ми повстановлювали собі застосунок Zello замість рацій. Розбилися на квадрати, на п’ятірки – якусь комунікацію собі налаштували. І ходили там патрулювали майже цілодобово. Дуже довго, поки не встановили комендантську годину, це допомагало не попадатися – тому що ми в прямому ефірі завжди бачили, де є ворог. Ми бачили, де блок-пости ставлять, де вони рухаються, що відбувається. Посадили людину на телефон. Перший тиждень то я був – потім зрозумів, що я не справляюсь й посадили ще одну людину до мене. Була в нас така ніби “гаряча лінія”, куди люди зверталися з приводу мародерства, дуже багато було сімейного насилля. Поліції в місті не було, тому ми намагалися ці функції виконувати.
Виховували мародерів?
Ну, мародери – це превентивно: зупинили, до дерева прив’язали. Якщо напади на людей – могли трішки побити, помутузити. А що далі з ними робити? В нас не було ні місця, де тримати людей, нічого. Потім ще й комендантську годину ввели й залишати людину на вулиці, навіть, якщо вона нашкодила, щоб її орки прибили, не хотілося.
Всі ці ситуації доводилось якось вирішувати. Юридично це робити ми ніякого права не мали. І тоді Чорнозуб (директор КП Муніципальна варта, – ред) сказав: “Там ніби є якась ліцензія на охорону в КП “Муніципальна варта”, давайте запишемо, розширимо штат і приймемо офіційно людей на роботу”.
Це вже росіяни були в Херсоні?
Так. Вони ще жодного разу до нас не заїжджали. І ми подали списки – десь 17 людей офіційно працевлаштовані. Інші залишалися на правах волонтерів. Тоді нам “Сільпо” начебто як добровільно відкрили двері. Я свідком цієї ситуації не був, тому точно нічого не знаю. Карамаліков казав, що вони поділилися продуктами, але я не був свідком й не можу сказати як йшли переговори.
Тобто, Муніципальна варта” виносила продукти з “Сільпо” й роздавала їх?
Ми спочатку формували у штабах пакети, потім люди дзвонили, говорили про потреби й ми роздавали. Роздавали й по ОСББ, роздавали й індивідуально, й тим, хто маломобільний ми доставляли. Там не було можливості робити це більш-менш професійно. Тому це виглядало так: голодний? Ось тобі цукерка, ось тобі квашена капуста, ось тобі трішки печива – ось так гамузом все було. Але ж ми думали, що це правильно. Розуміли, що це так чи інакше було б викрадено або мародерами нашими, або російськими окупантами, тому було таке рішення, що ми це роздавали, розносили.
А що росіяни в цей час?
Після першого їхнього візиту в “Шаде” вони приїхали, зняли й виставили відео, що ми – штаб націоналістів, що в нас тут автомати, що в нас тут зброя – насправді то муляжі були. Трішки помутузили декількох хлопців. Хлопці відлежалися, але ми розуміли, що грати в “Зірницю” з ними ніяк не можна, що нас уже контролюють. Вночі ми вже не могли патрулювати. Ні на яку співпрацю з ними не йшли, але морально готувалися до того, що вони прийдуть і скажуть: “А давайте разом з вами поліцію робити”. Розуміли, що це буде. Й ті 17 хлопців, які офіційно влаштувалися, чітко розуміли, що наші документи, інформація про нас до них потрапить. Ми собі думали, що отримаємо пару разів від них, відмовимось і все буде добре. Отримати “по морді” довелось не один раз й навіть не пару. Так ми проіснували до того дня, як зняли прапор над міською радою.
Це кінець квітня? На той момент Карамаліков виїхав й був затриманий?
Я не пам’ятаю. Мабуть вже виїхав.
Як ти особисто оцінюєш цю справу?
Він точно зробив один такий жест, який можна розцінювати як зраду: коли він відвіз і віддав хлопця-військового російським окупантам. Тобто, він його прихистив, в себе вдома прийняв, він його не віддав під народний самосуд. З точки зору безпеки міста, то може й правильно було – вони могли за нього мститися, багато б сіли. Але юридично це була зрада.
А якщо ваша група б затримала цього дезертира, що б ви зробили?
Я б зробив так само. Чому? Тому що постраждалих буде набагато більше. І могли би забрати те одне життя – передати його було б нікому. Самотужки з ним щось зробити – це було б не найкращим виходом, тому що за це потім би помстилися, постраждалих би було набаго більше. Тобто, це звичайна громадянська позиція. Звичайно, ми казали, що так не можна, але ми розуміли, що вони бахнуть ще раз з танку як тоді на Таврійському і скажуть: “Це вам ще одне попередження”. Тому , я думаю, що я вчинив би так само.
Зняли прапор з міської ради. Що далі?
В той же день – це був такий офіційний жест для нас, що все. Але і до того жодного контакту з міської владою в нас не було. Ілля Карамаліков надавав ідеї, як можна співпрацювати між собою, але більше ніякого координування, ніяких функцій з містом нас не пов’язувало.
Після того як виїхав Карамаліков у нас жодного діалогу вже не було.
Але ви ж бачили, що є режим окупації, є росіяни й тут діє українська міська рада, виконком. Чиновники ходять на роботу. Вас це не дивувало?
Офіційних контактів у нас не було. Як громадянину, мені було трішки цікаво, наскільки зараз це ще не є росіяни або вже не є росіяни. Чи це ще справжні українці чи це вже таке – мімікрія? Це дуже цікавило, звичайно, але точну відповідь на той момент було дати неможливо. Все ж таки, були надії. Ще й зараз є надія, що пан Колихаєв є патріотом, почесним громадянином, нормальною людиною. Це – надія, стверджувати нічого не можна. Це я вже для себе розумію. Але на той час в нас були надії й не було жодних функцій, які би пов’язували нас з міською радою. Тому ті самі патрулювання ми ніяк з ними не координували. Єдина координація, яка ще була на початку, це офіційне працевлаштування, щоб якусь зарплату отримували хлопці. Ну, і все.
Давай все-таки повернемось: розігнали міську раду, зняли прапор. Що далі ви робили?
Ми для себе зрозуміли, що далі працювати ми вже не можемо. Тому що офіційно Україну примусили піти з міста. Розігнали міську раду. І Муніципальна варта, наше об’єднання, розсипалась. Але там залишились хлопці, які просто волонтерили між собою – це вже не було під егідою якогось об’єднання. Ніяка не ГО, просто друзі, які комусь десь допомагають. Не більше не менше. І саме тоді, в найближчі дні, народився той рух опору, яким я потім займався. Це стрічки, які я розвішував.
Це написи, які ми писали. Перші фотозвіти зі стрічок, які були розвішені в сквері біля ДКТ, біля пам’ятника Шевченка ми спочатку поширили на сторінці Юрія Соболевського. Він там набрав багато лайків. І ми побачили, що це можна висвітлювати, це можна показувати. Це може бути таким працездатним рушієм, щоб показати, що в Херсоні є не тільки колаборанти.
А хто це – ми? Це твої друзі чи хто був?
Це був я та декілька моїх друзів. Це були два-три хлопця, залишки з Муніципальної варти, які змогли знайти в собі сили піти на такий ризик. Тому що перші вилазки ми ще недосвідчено робили. Ми розуміли, що міг прийти ФСБшник і нам всім кришка, але, на щастя, такого не відбулося. Просто так, друзі, знайомі. Ми розвішували стрічки. Стрічки закінчилися – ми пішли малювати. Перші малюнки – прапорці – з’явилися в тому ж парку: на стовпчиках, на огорожі проїжджої частини. Перші спроби просто замальовували прапорами. Ніяких тез чи написів у нас не було.
Андрій “Художник” Андрющенко показує, як малював на херсонських стінах в окупованому Херсоні pic.twitter.com/ajKxWNjzBV
— МОСТ ХЕРСОН (@most_ks_ua) January 15, 2023
Ми собі методику придумали: малювали ввечері, ближче до заходу сонця, а потім одразу фоткали. Це також почало набирати таку популярність. І пан Соболевський почав підкидати меседжі, які на той момент були актуальні, обговорювалися, й ми почали малювати їх на стінах.
А як ви зв’язалися із Соболевським?
По-перше, ми були з ним знайомі. А, по-друге, в нас у Дніпровському районі на ХБК керував Лучко, який з ним тісно пов’язаний. І через Лучка Соболевський відправляв меседжі, а я – фотозвіти. Отак ми почали координуватися і, напевно, два рази на тиждень, я виходив працював. За декілька тижнів вже працювала система. Ще до закінчення комендантської години – рано-вранці виходив, коли на вулиці нікого не було.
Отак я малював, малював й жодного разу мене не спіймали. Або один, або максимум троє людей мені допомагало. Нас усього максимум троє було. Ми виходили малювали зранечку, а потім вже я фотографував і відправляв. Отака в нас була невеличка рушійна сила. А надалі що? Надалі більше сотні таких акцій – і я був затриманий.
Я так розумію, що затримання відбулося вже влітку? Чи не було думки до того виїхати?
Думки такої не було, тому що я собі чітко розумів, що вже відійшла поліція, відійшли наші Збройні Сили, але якщо вже народ покине свою територію – то це вже все. Ми самі остаточно погоджуємось здати свої домівки. Це була перша така ідея. Друга ідея – я не розумів, куди їхати, навіщо. Але чітко розумів, що ось-ось, завтра, 3-4 тижні – і до нас прийдуть наші, нам треба бути тут, нам треба буде допомагати, діставати інформацію, щось робити, не покладаючи рук, тому так і залишались. На надії, можна сказати.
А якось передавав ти інформацію про пересування військових?
Звичайно. Зі мною постійно в контакті були представники розвідки. Також – я не знаю, чому саме вони – юридичні консультанти з одеського ТРО. Вони на мене вийшли й їм постійно надавалися дані. Раніше, в минулому житті, я займався нічними клубами, був ведучим, арт-директором, тому в мене велике коло знайомств. Зокрема, й по селищах навколо міста. Тому була можливість комусь подзвонити, щось дізнатися. Особливо поки був зв’язок український всюди – це було елементарно. Тому дуже потужно ми передавали інформацію, багато.
Затримання. Як це сталось?
Стоїмо на барі. Щось порядок наводимо. Залетіло 8 озброєних людей, у формі, всіх на підлогу кинули. Прямо за бар. Телефони позабирали. “Хто Андрющенко?”, – каже. “Я”. Мене одразу в окрему кімнату завели, почали бити: “Кому ти давав координати?”. Я розумію, що це не для мене, це в них стабільні запитання такі були для всіх. Під’єднати телефон – до такої штуки як сканер, чехольчик такий був – побачили всі фотографії, звіти, все, що було. Завели мене за кут, поставили лобом до стіни й так повільно ламали. Меблі об мене ламали, били: “Кажи, де лежить”. Це було 4-го липня. На якісь питання відповідаєш, на якісь – “морозишся”, чогось не знаєш.
В будь-якому варіанті б’ють. Добряче забили, дуже сильно. Перше враження – всі шоковані. Чув я, що хлопців тут теж б’ють. Я розумів, що вже поїду, знав, що є таке місце. Але поїхали спочатку дивитись по двох квартирах. На одній квартирі було зовсім пусто – я вже виїхав з неї, раніше жив за тою адресою. А на іншій квартирі знайшли бронежилети, амуніцію, документи Муніципальної варти, патрони, підривач саморобний – я його так і не встиг використати – а вони його знайшли.
В мене багато комп’ютерної техніки, то ними діставався будь-який дротик: “О, ти с помощью етого Хаймарс наводіш!”. І там вже знущалися: вуха різали, зв’язували, казали, що зараз зґвалтують. І так декілька годин.
Це були військові?
Так, військові. Але на той момент, коли мене вже на квартиру привезли, знайшли амуніцію, вони викликали, я так розумію, вже ФСБшників. Це вже були хлопці в цивільному, в масках.
Що було далі – після обшуку?
Після обшуку кажуть: “Всьо, поєхалі. Сєйчас ти нам все расскажєш”. Приїхали туди, як я потім дізнався, в ІТТ, прийшов їхній, я так розумію, старший. Він їх всіх вигнав, розігнав і каже: “Тєбя што, білі? Ай-яй-яй, мальчікі, што ви надєлалі? Ви што, не відітє: ето ж нормальний пацан? Я с тобой сєйчас поговорю, і ми тєбя отпустім. Ти мнє только всьо расскажи”. Дістає листок: “Начньом бліц-опрос. Вот етого чєловєка знаєш?”. І показує фотографії мені Вані Старостенка, Микити Тютюнника. І цілий список імен в нього. Я кажу, що знаю. Він питає, де вони, а звідки я знаю?. Кажу, що вони футболісти, вболівальники, “ультрас”.
“А что ті єщьо знаєш?”.
Кажу, що нічого, бо бачились давно, років 5 тому: ще коли я працював у клубах, а вони туди бігали.
“А, ну тогда, в прінципє, разговор закрит. Забірайте єго”. І мене забирають.
А хто був в цьому списку?
– Там було багато імен та прізвищ. Але коли я побачив два-три, серед них Старостенка, то бліц-опитування закрилося, далі наділи маску й почалось побиття. Мутузили дуже довго, задавали багато питань, казали, що єдина можливість вийти звідси – це прям зараз, негайно, йти й показувати, де лежить багато вибухівки, багато зброї, де в підвалі ДРГшники сидять. Ти ж з Муніципальної варти, у вас там все було, у вас під “Шаде” бункер з танками, вдома в кожного шафи набиті тротилом. А якщо не можеш такого показати, якщо кажеш, що такого немає – тоді отримуй знову. Били – забивали. Вже вечоріло. То вони кажуть, що переночуєш тут, а завтра продовжимо.
Прийшов якийсь дядько та й каже: “Дайтє мне єго на детектор лжи”. Під’єднали детектор брехні й людина, яка проводила опитування, каже: “ Він в такому стані, що нічого з ним не зробиш зараз. Стан здоров’я такий, що всі датчики самостійно зашкалюють. Нормально не працюють. Давайте на завтра”.
Це на першому поверсі?
– Ні, на третьому. Потім мене кинули в камеру: “Завтра ти нам все розкажеш. А якщо і правда ти нічого не знаєш, то ми тебе відпустимо”. Прийшло завтра. Повели на детектор брехні. Багато питань. Основні стосувалися – я так розумію, що це знову були стандартні для всіх питання – починаючи з “державного перевороту” в 14-му році, Помаранчевої революції – чи підтримував. А “Правий сектор”? Чи вступав? Тощо.
Саме щодо того чи є в мене збоя й де зберігаю вибухівку – там лише декілька питань, а всі інші – чи знаєш, хто підривав, наприклад.
Потім кажуть: “Ну всьо, нам с тобой всьо понятно. Іді в камєру і собірай вєщі”. Я йду до камери збирати речі, повне нерозуміння ситуації. Через дві хвилини заходять хлопці, кажуть, що подивилися на мої результати допиту, й знають, що я не все їм розповів. Пішли, кажуть. І я “познайомився” з током. Ток на геніталії – й поїхали. Десь години дві “неймовірних вражень” – просто “неймовірних” – нічого не зміг сказати, тому що нічого не знав. От насправді: з того, що тоді питали, я зовсім нічого не знав.
Навіть, якби я хотів сказати – ну не було в мене того тротилу. Ну, не знаю я, де ті чи інші ДРГшники сидять. Ніколи я з цим пов’язаний не був. Але ж це нікого не цікавило. Закинуло знов у камеру: “ну, давай, до завтра”. І так це продовжувалось днів 20 щодня. Потім вже були перерви, тому що з’явилися нові хлопці, які могли володіти інформацією, на їхнє свідчення відволікалися й менше катували мене.
Катували військові?
Ні, катували вже не військові. Катували саме “слідчі”, ФСБшники. Тюремники катували, я так розумію, з якоюсь періодичністю. Той основний з їхньої “пенітенціарної служби”, який нас охороняв, він також з якоюсь періодичністю допомагав ФСБшникам вибивати з когось інформацію. То їсти не давали, то спати не давали всій камері – наприклад, поки він щось не розкаже, вся камера не спить. Але вони ще таке робили після допитів, які їм не подобались – не були “результативними”.
Могли взяти вночі, щоб щось сказав – і бити всю ніч. Я під такі допити потрапив, коли цілу ніч тобі розказують, що “от в Муніципальній варті був такий-то такий-то. Він нам все розказав і ми його вже відпустили. Тепер ти нам розкажи. А, не знаєш? Ну, все”.
А з Муніципальної варти всіх заарештували?
Ні. Багато хлопців виїхали. Декілька наших хлопців зараз успішно служать. Деяких просто не зловили.
Я сьогодні був в новій катівні, яку знайшли в поліції. Там в підвалі лежить ціла гора форми цієї Муніципальної варти. Цікаво, чому вона там?
Не знаю. Справа в тому, що нам нікому форму не видавали.
Чи змушували до якоїсь співпраці? Або підписати якісь документи?
Пропонували ще в перші дні, коли казали, що от розкажи – й ми відпустимо. Коли розуміли, що мені насправді немає що розказати, розуміли, що я просто не буду для них корисним – тоді все. Останній раз запропонували співпрацю вже коли відпускали, у вересні. Кажуть, давай, ми тебе заберемо, пропонували їхати з ними, виїжджати. Новий слідчий мені золоті гори обіцяв. Я сказав, що ні, бо в мене тут родина. Оце і все.
Вийшов ти. Що далі?
Вийшов. Не віддали мені ні ключі, ні гаманець, ні документи, ні телефон – нічого не віддали. Не міг потрапити в квартиру. По пам’яті пробував матері телефонувати, а вона виїхала. То зустрів я знайому дівчинку, з якою стосунки в нас були – вона мене просто не впізнала. Настільки я був побитий, настільки погано виглядав – там же ж ніякої гігієни, ніякого догляду за собою.
І вона мене не впізнає, вона думала, що то якийсь бомж. Вже коли я нагадав їй декілька фактів, то вона хлопцям подзвонила, вони мене зустріли, прийняли. Скоро повернулася мати – в неї були ключі запасні від квартири. В тій квартирі був повний безлад. Знайомі щось допомогли порозкладувати, але там досі були плями крові.
Й через декілька днів я зробив нову акцію, з ще більшою злобою. Написи поробив на смітниках “Орки”, “Место для русских”. Але, правда, вже якось актуальність пропала, і “Жовта стрічка” з’явилася, і я розумів, що якщо вони мене ще раз спіймають, то вже, напевно, не відпустять. І Соболевський це розумів, тому я вже менше в цьому напрямку рухався. Після деокупації міста приїхав Зарубін з жінкою, вони почали відкривати гуманітарні центри – і я туди долучився.
Щодо деокупації. Ви розуміли, що буде звільнення міста чи ні?
Я особисто розумів, але не був впевнений. Ми боялися. Стан був такий, що ми боялися провокацій. А ті хлопці з ЗСУ, з якими я спілкувався – не знаю, навмисно чи ні – не давали жодної точної відповіді. Я розумів, що мені не хочуть повідомляти. Мене це ще більше дратувало, й, одночасно, ще більше вводило в оману.
Я питав у хлопців: “Ну що, святкуємо? Все, втримались?”.
“На днях, очікуйте”, – от такий діалог відбувався. Не знаю чому, але від своїх хлопців я не зміг отримати підтвердження, аж поки не зустрів їх тут, в місті.
Які в тебе зараз плани?
Найближчі плани – допомоги оцьому закладу (показує на нашивку Херсонська міська військова адміністрація) й трішечки прийти в себе. Вони запропонували зараз працювати з ними.
Тобто, ти будеш чиновником?
Наразі я вже займаю посаду головного спеціаліста сектору надання соціальних послуг. Ця позиція зараз мене ні до чого не зобов’язує, тобто, це якось так зараз виглядає: ми тебе оформимо, надалі ти чим займаєшся, тим і займаєшся, але вже будеш якусь зарплатню отримувати. Це 6700. Я отримував набагато більше раніше, але щоб хоч якісь повноваження я мав. Наразі ці повноваження до одного місця. Дуже багато питань в нас, які не можуть бути нормально вирішені з нашою діючою владою. Але, можливо, в подальшому щось налагодиться, не знаю. Але на зараз основною моєю роботою є координація гуманітарних центрів. Встановлені програми, що організувати нормальну видачу. Влаштовуємо адресні доставки.
Я чую постійну критику щодо роздачі гуманітарки, щодо існування якоїсь дивної ради.
Комісія є. Я людина, яка з цим тісно пов’язана. Щодня в цьому. Я можу пояснити. Оця критика, що роздувається в месенджерах, соцмережах – я її зовсім не розумію. Вона якась дійсно надумана. Або люди зовсім не розуміють як це відбувається. Я згоден: в багатьох питаннях те, що відбувається, не є ідеальною картиною гуманітарної допомоги.
Але видача іде. Постачання ідуть. Нам допомагають міжнародні партнери. Так, є випадки, що дійсно щось завалялось на складах, але які в нас там зараз умови? От я, як керівник гуманітарного центру, можу розказати, чому ми це не отримуємо. Тому що є комісія, яка повинна оцінити згідно наших заявок. наприклад, ми кажемо, що нам, в гуманітарний центр потрібно хоча б 300 ковдр, щоб роздати. Вони збираються, оцінюють спроможність складу задовольнити наш запит. Комісія це обговорює й вирішує: чи нам потрібні ці 300 ковдр чи іншому центру, чи може, на лікарні передати.
А хто призначив цих людей?
Цю комісію зібрали, я так розумію, радники пані Лугової. Там є координатор гуманітарних центрів. Там є Олександра Коваленко – одна з тих людей, мені здається, що трішечки з правильним напрямком мислення. Ще одна пані, яка нещодавно була звільнена – Поперечнюк – от з нею було добре працювати. Ще кілька людей, який розуміють це питання.
І от вони всі разом розглядають наші запити й тому чи іншому погоджують. Те, що начебто щось валяється на складах – наразі там немає нічого з того, що швидко псується, й є нагальна потреба швидко роздати. Але якщо почнеться просто масове виділення кожному волонтеру – це буде розкрадання.
В нас дуже велика звітність. І комп’ютерна також: я зараз по ноутбуку бачу, в якому центрі, якій людині, за яким номером телефону, ідентифікаційним кодом, номером паспорту, підписом видають, коли вона це отримувала останній раз. Зараз ми цю систему налагоджуємо. Для того, щоб не було “каруселі”: що тут взяли, тут взяли, тут взяли – пішли на ринок і продали. Тобто, щоб не було безладу, щоб все було більш-менш систематично. Щоб постійно видавали хоча б харчовий раціон. Щоб ми могли допомагати іншим пунктам видачі.
А ця істерія, що є в медіа, може бути політичною?
Я не можу стверджувати. Але мені так здається, що пані Лугова – дуже поганий іміджмейкер. І те, що вона робить – є дуже негативно.
Давай будемо чесними: вона почала передвиборчу кампанію.
Всі це розуміють. І те, що ця кампанія зараз рухається, призведе її до “отрицательного наступления” максимум. Але процеси з питань видачі гуманітарної допомоги йдуть. Завжди хотілось би краще.
Мені цікаво: чи допоможе роздача гуманітарки сподобатись людям?
Ні, не допоможе ніяк на виборах.
Я правильно розумію: якщо це не допоможе, то всі ці люди, які зараз чубляться навколо гуманітарки, просто роблять срач, який ніколи не принесе ніяких дівідентів?
Навіть якщо це все величезне, добре пропрацьоване політичне замовлення – в що я не дуже вірю, бо, мені здається, що це звичайне народне “зрадолюбство” – користі я в цьому не бачу. І пані Луговій в цьому питанні, якщо вона буде, так би мовити, дуже емоційно на це реагувати- це принесе ще більше ганьби. Якщо вона буде намагатися реагувати на критику саме з приводу гуманітарки. Там ще дуже багато питань. Мені здається, що голова МВА зобов’язаний спочатку для себе виділити питання, якими потрібно займатися в першу чергу. І, напевно, то не є видача гуманітарної допомоги.
Сергій Нікітенко
