Олексій Гнатковський – заслужений артист України. Актор 18 років віддав Івано-Франківському академічному обласному українському музично-драматичному театру ім. Івана Франка. Серед його яскравих ролей – Гамлет та Еней. Не дивно, що після такого успіху харизматичний і талановитий актор пішов у кінематограф. Зіграв у найдорожчій українській стрічці «Довбуш», у знаменитого режисера Олеся Саніна. Можливість поспілкуватися з Олексієм Гнатковським у кореспондента NewDay ua випала у Вінниці, після щойно відіграної актором моновистави.
– Спектакль «Про що мовчать чоловіки», з яким Ви сьогодні у Вінниці, грається на підтримку ЗСУ. Як саме допомагаєте армії?
– Коли розпочалася війна, ми з дружиною відвезли дітей до її батьків за 40 км від Івано-Франківська. Бо я знав, що до нас їдуть переселенці, звільняли їм місце. Пішли до церкви, запитали в отця, що треба, кому і чим можемо допомогти. А він говорить – треба хлопцям збирати на тепловізори. І якось так закрутилося, що ми зробили фонд. В Івано-Франківську мене всі добре знають, зрозуміло, що не підставна особа, не шахрай. Одразу купили кілька тепловізорів. Один продюсер із Латвії придбав авторські права вистави “На Бродвеї”. Ми її зробили. За кошти, що надходили до благодійного фонду, купили для фронту десь 200 тепловізорів, потім пішли оптичні приціли, машини… А зараз ми в Івано-Франківську зняли офіс, винайняли психотерапевтів. Там безкоштовно допомагають військовим, переселенцям, серед них є жертви згвалтувань, діти і т.д. Військових, до речі, я підтримую з 2014 року.
– Чудово. Давайте повернемося до мистецтва. В Україні війна, але театр залишається, несучи свою місію у всі часи. Нинішня вистава і комічна, і психологічна. Скажіть, як глядач її сприймає зараз, під час війни?
– Чесно кажучи, з повномасштабним вторгненням я замислився – як взагалі грати цю виставу? Грали в підвалі “Гамлета”, “Націю”, а це ж комедія. Але вона має очевидний психологічний ефект, тому що ще за часів пандемії люди дякували за цю виставу, бо багато пар не розлучилися. Ви пам’ятаєте коронавірусні часи, коли живуть всі разом, в одній хаті, у локдаун просто їде дах. Багато сімей розпалося, ну а ми когось врятували. Зараз же розуміємо, як важко всім через війну. Родич моєї дружини і досі в полоні. Оборонець Маріуполя, його взяли у перші дні. Якось прочитали, що він загинув і навіть нагороджений посмертно… Потім з’ясувалося, що це не так. Так от ти граєш комедію, а тобі самому взагалі несмішно. Але зігравши в Івано-Франківську пів року тому, я зрозумів, що це дуже важливо. Люди прийшли налякані. Навіть те, що ми сидимо поруч і бачимо один одного, розуміємо, що в нас спільні проблеми, вже є плюс. Потім був Тернопіль, Львів, зараз Вінниця. Це потрібно людям. З вистави вони виходять зовсім іншими. І з тих коштів, які ми заробляємо тут, частина йде для фронту. Як довго ми зможемо тягнути це фінансово, так і буде.
– Не можу не запитати про фільм “Довбуш”. Вже довго чекаємо на прем’єру найдорожчої стрічки в українському кінематографі. В інтернеті пишуть різні дати. То коли вийде фільм у прокат?
– Не можу сказати, коли саме. Це станеться після Перемоги. Так вирішили. Це дійсно найдорожче кіно в історії України. Стрічка відзнята, змонтована. Залишилася якась світлокорекція, це вже деталі. Прем’єра мала бути в травні, але з відомих причин не сталося. Можливо, вона буде в Північній Америці, спочатку світова прем’єра, а потім в Україні.
– Бачила трейлер. Стрічка зроблена за голлівудськими стандартами, чи не так?
– Насправді, я не знаю, що таке голлівудські стандарти. Просто це масштабне кіно. По-перше, з художньої точки зору – це Санін, безперечний знак якості. По-друге, ми всі розуміємо, що має бути й комерційна складова, без цього зараз ніяк.
– “Довбуш” – для Вас дебют у кіно, перша роль. Чому кінематограф, стало затісно в театрі?
– Театр люблю. Це моя територія. Але ж розумієте, що таке зніматися в Саніна. Від багатьох ролей у кіно я відмовлявся. Російськомовне для мене апріорі навіть не розглядається. Серіальні якісь проєкти низької якості – власні принципи більше для мене важливі, тому дозволяв собі не брати участь у тому, що не подобається.
– Ви граєте не самого опришківського ватажка Олексу Довбуша, а його брата Івана. Наскільки ця роль велика?
– Ну дивіться, назва фільму – “Довбуш”. Тобто, про якого саме Довбуша мова, незрозуміло. Іван Довбуш це також реальний персонаж, він брат Олекси. І кожен з них має свою правду, свій кодекс лицарства. І ми це побачимо.
– Вас читатиме аудиторія вимушено релокованого з окупованої території сайту NewDay ua. Багато наших читачів, вигнаних війною, переїхали з Херсонщини. Але немало залишаються вдома і уважно стежать за новинами. Щоб Ви сказали людям нескореного Півдня, які чекають на ЗСУ?
– Херсон – це місто, в якому мене захищали як бандерівця, від москалів(сміється). Коли на “Мельпомені Таврії” наша вистава “Нація” взяла гранпрі, ми всю ніч святкували в театрі. А на ранок із колегами у вишиванках йдемо до готелю і заскочили в магазинчик. І за нами зайшла компанія молодих людей, побачили вишиванки. Запитали, хто ми, звідки. Відповіли, що ми актори. А вони такі – ой, як класно! Пригостили нас пивом. Вже сидимо, спілкуємося на вулиці. І йдуть якісь там москалі, за акцентом це точно були не херсонці. І до нас такі – о, бандери! Як ці херсонці їм роздали…
– Так, наші можуть!
– Я просто був у захваті. Знаєте, що скажу херсонцям: от яка різниця у сприйнятті? Москалі завжди називали Правобережжя України малоросією. А ми, в Прикарпатті, коли були під Польщею чи Австроугорщиною, завжди говорили – Велика Україна. От порівняйте сприйняття – малороси і Велика Україна. Так от Херсон – це Велика Україна, це колиска України. І обов’язково ми переможемо. Дуже важко херсонцям, знаю. В мене багато друзів там, і нам усім болить, це велика біда. Але херсонське серце, воно таке велике, тепле, як сам Південь. От зараз говорю і сльози на очі навертаються. Тому що ми будемо всі разом. І як тоді, нас, “бандерівців”, захищали від москалів, так зараз вся Україна захищає Херсон. Тримаймося!
– Тримаємось. Щиро дякую за інтерв’ю!
Спілкувалася Марина Савченко