Травень 2022 року. Окупований Херсон. Із води на набережній Річкового порту дістають моторошну знахідку: тіло чоловіка зі слідами катувань. До ніг була прив’язана гиря. За кілька тижнів встановлюють особу загиблого. Ним виявляється 47-річний підполковник поліції у відставці, командир херсонської роти ТрО Віталій Лапчук. Російські окупанти захопили його в полон ще наприкінці березня. З того часу минуло майже 4 роки — про цей воєнний злочин уже чимало написано і відзнято. Але МОСТу стали відомі нові подробиці справи Віталія Лапчука і пов’язані із нею події.
Альона Лапчук — вдова закатованого підполковника. У кримінальному провадженні за фактом вчинення воєнних злочинів (ч. 1,2 ст 438 ККУ) вона має статус потерпілої. Досудове розслідування щодо вбивства Віталія Лапчука правоохоронцями досі не коментувалося. Але деякі його моменти відкрилися завдяки ухвалі суду за адміністративним позовом Альони Лапчук. Із 2023 року жінка у судовому порядку намагається довести, що її чоловік Віталій Лапчук був мобілізований до херсонської військової частини одразу після повномасштабного вторгнення РФ. Вона вбачає причинно-наслідковий зв’язок між діяльністю Віталія як представника херсонської бригади ТрО та жорстоким злочином, жертвою якого він став.
“Для нашої родини це принципово, справа честі — довести, що Віталій не просто так бігав з автоматом у місті, коли наступав ворог. Він виконував завдання, поставлені командуванням декількох підрозділів ЗСУ. Робив усе, аби разом із побратимами стримати пересування російських військ і не пустити їх у Херсон. І коли місто все ж захопили окупанти, бо сили були нерівні, Віталій почав стежити за ворожими військами. Співпрацював із силами української розвідки. І саме через це росіяни його вбили”, — говорить Альона Лапчук.
Повномасштабне вторгнення Віталій Лапчук зустрів за 600 кілометрів від Херсона. Ранком 24 лютого 2022 року відставний підполковник поліції, колишній заступник начальника Херсонського факультету Одеського університету внутрішніх справ вже доїжджав до Охтирки. На Сумщині він мав прийняли керівну посаду у системі Держкомрезерву. Далі був дзвінок із дому. Дружина, збентежена вибухами в районі Херсонського аеропорту, запитувала, що робити і куди бігти. Чоловік заспокоював — “без паніки, все буде добре” і вже поспішав туди, де в диму і вогні потерпала його Херсонщина. Дитинство і молодість Віталій провів на лівому березі, у селі Мала Лепетиха (населений пункт вже майже 4 роки в окупації, — МОСТ). Туди свого часу зі Львівщини переїхала його родина. Альона Лапчук говорить, що як кадровий офіцер (Віталій Лапчук закінчив військовий виш і служив свого часу у лавах української армії, — МОСТ) її чоловік відчував обов’язок перед Батьківщиною у найтяжчий для неї час. І тому поїхав у Херсон, який на той час вже залишили українські силовики.
Жінка пригадує, що Віталій був вдома вже після обіду 24 лютого. Ледь дочекавшись ранку, він відправився у район Антонівського мосту, де на той час вже відбулися криваві бої.
“Знаєте, Віталій був завжди виважений, а це як ошаленів, йому потрібно було їхати кудись, у самісінький епіцентр подій. Я не знаходила собі місця, час від часу телефонувала йому: ти ж дивися там, обережно! Він мені надсилав фотографії, від яких ставало ще більш моторошно. Пошматовані тіла. Дві гармати і танк із загиблим молодим хлопцем, це був український військовий. З Антонівського мосту Віталій повернувся якийсь замкнутий, в очах стояли сльози”, — розповідає Альона Лапчук.
Фото зроблені Віталієм Лапчуком 25.02.2022 на Антонівському мосту
Також за словами жінки, Віталій Лапчук намагався переконати владу Херсонщини в тому, що необхідно терміново підірвати частину Антонівського мосту, аби зупинити просування ворожих військ до Херсона. Але достукатися йому не вдалося.
“Він говорив, що треба підірвати один проліт Антонівського мосту, цього буде достатньо, щоб по ньому не змогла пройти російська бронетехніка. З цією ідеєю намагався додзвонитися до тодішнього голови Херсонської ОДА Геннадія Лагути, з яким був давно знайомий (за офіційною версією слідства, у вересні 2023 року колишній очільник Херсонщини Геннадій Лагута вчинив самогубство, — МОСТ). Потім Віталій поїхав до “білого дому” (будівля Херсонської ОДА, — МОСТ), але там, окрім охорони, вже нікого не було. Також телефонував комусь у Київ, а йому відповіли: “Не лізь туди. Забирай свою сім’ю і їдь до Кропивницького, туди російські війська не дійдуть”. Я просила чоловіка — давай їхати з міста. А він мені: “Ні, ми ще поборемось”, — пригадує Альона Лапчук.
За словами жінки, у перші дні повномасштабного вторгнення Віталій пішов у Херсонський військкомат. Там він познайомився з Денисом Мироновим — кадровим військовим із Дніпра. Потім Миронов подзвонив Лапчуку зі словами: “Збирайся, я знайшов ТрО”. Віталій взяв рюкзак, зібраний раніше, і поїхав. А ввечері того ж дня, як запевняє Альона, вийшов до неї через відеозв’язок. Одягнений був у “піксель” і сказав, що перебуває на території обласної школи-інтернату.
Як відомо, 24 лютого міський військкомат у Херсоні, куди активно йшли добровольці, виявився зачинений. Тож мобілізації звідти не було. Натомість з коментаря у ЗМІ колишнього командира 124 херсонської бригади ТрО Дмитра Іщенка “Українській правді” березні 2023 року випливає, що у день повномасштабного вторгнення його підрозділ складався з шести батальйонів до сорока осіб у кожному. Зверху надійшла команда почати доукомплектування. Сам наказ про мобілізацію було підписано близько 14:00, до цього часу офіцери підрозділів ТрО обдзвонювали резервістів, щоб прибули для мобілізації. Приймали їх у Наддніпрянському, де буквально у січні 2022-го виділили приміщення для базування херсонської тероборони. Це місце за об’їзною дорогою. Відомо, що 24 лютого в Наддніпрянському до лав херсонської бригади ТрО було мобілізовано близько 500 добровольців. Цього ж дня щонайменше 130 тероборонівців відбули у район Антонівського мосту. Вони отримали завдання прикрити 59-ту бригаду під час переходу з лівого берега на правий. Позиції поблизу мосту бійці ТрО тримали щонайменше до 20-ї години, давши змогу врятуватися від оточення колоні бойової бригади, вивезти поранених та вбитих, і ще — проїхати на правий берег цивільним автівкам. Також відомо, що з 26 лютого базою херсонської ТрО стала територія обласної школи-інтернату (вул. Пугачова, 101). Це підтверджується і попередніми словами Альони Лапчук. Також жінка має на руках акт службової перевірки, яку військова частина проводила після обурення родичів загиблих у Бузковому парку та обласному ліцеї бійців бригади ТрО. У документі зазначено, що 26 лютого в Херсоні серед інших мобілізували Віталія Лапчука та Дениса Миронова. Зокрема, було сформовано 194 батальйон ТрО, бійцям видали зброю. Один із офіцерів військової частини, якій підпорядковувалась бригада тероборони, письмово для суду підтвердив, що 27 лютого 2022 року на загальному шикуванні 194 батальйону 124 бригади ТрО особовому складу повідомили, що командиром 3-ї роти даного батальйону призначено Віталія Лапчука.
Базою територіальної оборони обласна школа-інтернат була недовго. 1 березня бійці вирушили на оборону міста, до якого вже підступали російські війська. За матеріалами, які включені до рішення Одеського окружного адміністративного суду від 23 травня 2024 року (позов Альони Лапчук, — МОСТ), 1-ша та 2-га роти отримали наказ від тодішнього командира військової частини Дмитра Кузьменка їхати на позиції біля обласного ліцею та у Бузовий парк, що в Шуменському мікрорайоні. 3-тю роту під командуванням Віталія Лапчука, за свідченнями Кузьменка у суді, залишили на території школи-інтернату, у стані боєготовності.
Події розгорталися стрімко. Ворог зайшов з боку Комишан бронетехнікою. Помітивши двох чоловіків, які з коктейлями Молотова побігли на перший БТР, окупанти вкрили бійців ТрО перехресним вогнем із двох автоматичних гармат. Бій тривав недовго — перевага була у бронетехніки. За офіційною інформацією, у Бузковому парку та біля обласного ліцею загинули 24 тероборонівці. Їх називають херсонськими “Героями Крут”. У 2024 році після численних скарг родичів полеглих, завдяки втручанню Херсонської ОВА, більшість із загиблих було визнано учасниками бойових дій.
Частині бійців ТрО вдалося самотужки виїхати з окупованого Херсона. Решта залишалися в місті, але переховуватися довго не вийшло. Чимало захисників потрапили “на підвал” і піддавалися тортурам. Деякі з катівень так і не повернулися. Серед них — командир 3 роти Віталій Лапчук та його заступник Денис Миронов.
За свідченнями колишнього комбата херсонської військової частини Дмитра Кузьменка у суді, після 1 березня Віталій Лапчук “перейшов на підпільне положення”. З того моменту він разом з Денисом Мироновим збирав та передавав інформацію з пересування особового складу та техніки російських окупаційних військ. Також вони збирали зброю та боєприпаси. Як вже не раз у медіа повідомляли бійці херсонської ТрО, у Бузковому парку, на місцях вуличних боїв могла залишатися зброя оборонців, які загинули. Її, а ще автомати з гранатами зі школи-інтернату, і вивозили Віталій разом із Денисом на своєму “Jeep Patriot”.
“Кожного ранку Віталій сідав у машину і кудись летів. Я говорила: небезпечно, вже окупанти у місті, блокпости всюди, тебе ж “здадуть” і вони тебе вб’ють. А він мені: “Вб’ють — поховаєш”. Вони закуповували хліб, під низ складали зброю і так поступово вивозили. Чоловік говорив, що відповідає за цей арсенал, а я тоді навіть не знала, що він — командир роти. І цю всю зброю Віталій привіз до моєї матері у підвал, на той час ми жили в неї. Пам’ятаю, там стояла “Муха” (ручна реактивна протитанкова граната (РПГ-18), — МОСТ), вона була у стані боєготовності, на запобіжнику. Потім останні 10 днів Віталій вже зброю не привозив — закінчився бензин. Мій бізнес, АЗС неподалік Херсона, окупанти розграбували”, — пригадує Альона Лапчук.
Недільним ранком 27 березня до будинку, де мешкала родина Лапчуків, приїхав Денис Миронов. Опів на восьму Віталій зі своїм другом виїхали, куди — Альона не знала. А вже через годину їй стало зле: боліла голова і спина, підкошувалися ноги. Жінка говорить, відчула неладне. Тоді почала безперервно дзвонити чоловіку — гудки йшли, але він не відповідав. А згодом номер став поза зоною доступу. Вже пообіді до будинку під’їхати три УАЗи, на кожному було фарбою нанесено літеру “Z”. Увімкнувся телефон Віталія і він подзвонив. У слухавці жінка почула: “Альона, відкрий двері, вони тільки заберуть зброю”. Жінка пригадує, що вигляд Віталія її шокував.
“Розбите обличчя, розсічена брова, заклеєна пластирем, а з-під неї лилася кров. У ній була вся куртка. Руки були зчесані, видно, що він намагався захищатися. Думаю, Віталій погодився їм видати зброю за те, щоб мене з сином не чіпали. І він одному з окупантів постійно повторював: “Ти дав слово честі, що родина не постраждає”. Їх було дев’ятеро — молодь, не старше 30-ти. Тільки двоє з них не знімали балаклави. Добре були екіпіровані, у наколінниках. На формі у більшості з них були шеврони з російським триколором, а в трьох — замість білої смужки була чорна. Як виявилося — то прапор так званої “ДНР”. Ці були маленькі на зріст, решта — високі і кремезні, ніби на підбір. І що цікаво, у них була камера, кожен крок знімався. Куди пішло це відео, невідомо. Думаю, спочатку планувалося затримання Віталія зробити показним, мовляв, він “терорист”, але щось пішло не так”, — розповідає жінка.
“Гості” швидко перевернули догори дригом все в будинку. Заявлений “обшук” більше нагадував пограбування з розбоєм. За словами Альони Лапчук, “вежливые люди” підгрібали все, що їм подобалося — від грошей, прикрас та парфумів до одягу і навіть шкарпеток. Забрали і техніку: два запасних мобільних і навіть старі телефони, які не вмикалися, нетбук молодшого сина подружжя, який давно мешкає у Польщі, ноутбуки — старшого сина Альони, домашній і її робочий. Але це все було як між ділом, шукали окупанти зброю.
“5 гранат і 3 автомати лежали на другому поверсі. Ще чотири десятки автоматів, три ящики з гранатами, набоями і “Муха” зберігалися в підвалі. Коли вони все це виносили, я була впевнена, що нас на місці всіх розстріляють. Вдома окрім мене були старший син і моя мама. Там, у підвалі, окупанти розбили Віталію голову. В районі вилиці навіть криваві смужки залишилися, і я подумала — це, мабуть, від прикладу. Було чутно, як Віталій закричав. Виводили його вже під руки, бо самотужки йти не міг. Коли садили в машину, він стогнав”, — розповідає жінка.
Також окупанти хотіли забрати літню матір Альони, яка була у нічній сорочці. На той момент вона хворіла на ковід і сильно кашляла. У руках тримала Біблію. Зупинили їх тільки слова доньки жінки: “Дороги вона не перенесе і у вашій машині буде мрець. Воно вам треба?”. Окрім Віталія, росіяни забрали його дружину і її старшого сина Андрія. Чоловіків посадили у “зетку”, руки їм зав’язали пластиковими хомутами. Альону посадили у білий позашляховик родини. Усім трьом одягли на голови пакети. Але саме для жінки чорного не знайшлося, їй дали пакет із кухні, там був білий малюнок з Ейфелевою вежею і в цьому місці він просвічувався. Завдяки цьому Альона дещо бачила, зокрема, те, що їх привезли у будівлю колишнього обласного управління поліції — вул. Лютеранська, 4. На сигнал відчинилися ворота і машини заїхали у двір по бруківці. Альона говорить, коли її вивели з авто, через прозору частину пакету бачила, що у дворі стояли десь 5 чоловіків, теж із пакетами на голові. Серед них ймовірно був Денис Миронов. Тобто, окупанти в цей день влаштували облаву на потрібних їм людей. Далі з машини вивели Віталія та Андрія.
Жінка пригадує, що її завели в один із кабінетів. Вона постійно перебувала з пакетом на голові, який зняли тільки на хвилинку, щоб зробити відбитки пальців. У цей момент Альона краще роздивилася кабінет і обличчя тих, хто там був. Вона впевнена, врятувало її те, що не змогла розблокувати власний телефон. Через стрес її руки були мокрі і опція відбитків пальців не спрацьовувала. Згодом у кабінет завели сина Альони. Туди зайшов окупант у зеленому камуфляжі із нашивкою “Вежливые люди” на рукаві. Поводив себе як начальник. Була вже глибока ніч, але він надумав вигнати жінку: “А почему она здесь сидит? Уходите домой!”. Але без свого чоловіка Альона йти відмовлялася. Тоді їй сказали: “Завтра сюда приедет военная полиция, тебе будет еще хуже”. На що жінка відповіла: “Гірше бути вже не може”.
“Віталій був десь в іншому кабінеті. Мені здалося, що звідти донеслося: “Мы должны установить всю цепочку”. На що Віталій відповів: “Повинен — то й встановлюй”. Далі прозвучало — “Спустимся вниз”. Потім мені здалося, що хтось комусь передав гумову палицю. Я почула: “Отработай так, чтобы обосрался”. Потім до нашого кабінету прийшли двоє, взяли під руки мого сина: “Цей скаже”. А в моїй голові одразу промайнуло: “Тож Віталій вже нічого не скаже, вони з ним щось зробили?…”. Я вчепилася у сина і сказала: “Він нікуди не піде”. Знову почала плакати. На фоні стресу мене почало нудити. А потім раптом я закричала: “Ви мені чоловіка вбили! А тепер за сина взялися. Я нікуди не піду, вбивайте вже нас усіх! Ви будете за це відповідати у Гаазі”. Оця істерика трохи вибила їх з колії і вони вирішили нас вивезти. Коли мене з сином вели до машини, в окупанта з нашивкою “Вежливые люди” я запитала про Віталія. Мені відповіли: “Він терорист, його будуть судити за російським законами”. Я запитала: “А яка ціна питання?”. Відповідь була: “Это что тебе базар? Ты можешь его только поменять”, — пригадує жінка.
Далі жінку з сином завезли під міст, як їхати у Таврійський мікрорайон. І сказали: “Считайте до ста, а потом идите, куда хотите”. Альона пригадує, додому йшли обережно, вузькими вуличками, не привертаючи увагу. Побачивши ворожу техніку, ховалися за кущами, щоб не розстріляли. Опів на п’яту дійшли — не до будинку мами, а до себе. І побачили, що стався “приліт”. У будинок влучив снаряд. Він пробив дах, другий поверх, сходи, впав у підвал, але не розірвався. В оселі вже починалася пожежа — тлів килим.
“Я впевнена — стріляли адресно, знаючи, куди. На нашій вулиці це був єдиний розбитий будинок. Тоді в Херсоні ще працювали ДСНС-ники. Я їх викликала наступного дня і вони забрали цей боєприпас. А вже після визволення Херсона ми випадково виявили паливний відсік від цієї ракети. У комісії, що прибула фіксувати руйнування будинку, запитали: “А що це у вас за труба?” Кажу — не знаю. А то була частина ракети. Тієї ж ночі, 28 березня, з міномета був обстріляний будинок моєї матері — через вулицю від нашої оселі. Всі ворота були в дірках, як решето. На першому поверсі були розбиті вікна. Добре, що мама була у підвалі”, — розповіла Альона.
Вже наступного дня родина Лапчуків звернулася до українських правоохоронців. Заяву про те, що Віталія в полон забрали російські окупанти, написав його син Дмитро, який навчався за кордоном. Адже дружина викраденого в умовах окупації звертатися до поліції та СБУ не могла. Після всього пережитого мати з сином боялися залишатися за адресами, про які знали окупанти. Бентежило Альону й те, що їй не повернули телефон. Розблокувавши його і знайшовши там щось проукраїнське, пов’язане з ЗСУ, окупанти “могли повторить”. Жінка попросила друзів купити їй новий телефон і одразу змінила паролі для соцмереж. 29 березня вона написала пост у Фейсбуці про те, що Віталія забрали окупанти. Його побачила подруга і передзвонила. Розповіла, що днями отримала дивне повідомлення із номера Віталія: “Подзвоню тебе позже, с Аленой проблемы”.
“Я зайшла в історію переписки з Віталієм, бачу — абонент у мережі. І пишу йому: “Це ти?”. А мені у відповідь: “+Все сложно”. Я зрозуміла, що це не Віталій. Бо плюсик у нас означало “все добре”, а не “все складно”. Зрозумівши, що це ФСБ-шник, я навмисно написала: “Віталік, тримайся, головне здоров’я. Я стукаю у всі двері. Ми написали у міжнародні організації, ти вже в обміні”. Після цього цей номер більше не вмикався”, — розповідає жінка.
7 квітня жінка з сином та мамою на другій машині родини змогли вирватися з окупованого Херсона (білий позашляховик відібрали окупанти). Дорога до Миколаєва була довгою і важкою. Затори, об’їзд грунтовками. Їхали понад 10 годин. Альона пам’ятає як ще здалеку побачила військового з до болю знайомою символікою. На його рукаві були жовта і блакитна смужки. На блокпосту дітям давали цукерки. Люди не стримували сліз. А потім був російський обстріл і довелося втікати. Андрію посікло уламками машину.
На вільну територію Альона Лапчук їхала з тривожними думками — у першу чергу через те, що невідомою залишалася доля її чоловіка. Ще перебуваючи в окупації, жінка шукала Віталія, як могла. Вона писала міському голові Ігорю Колихаєву, який залишався в Херсоні. Він запитав, де і як забрали чоловіка, і порадив “заповнити документи”. Більше відповіді не було. А коли молодший син Віталія у переписці через месенджер з міським головою запитав, куди можна звернутися, окрім заповнення анкети про затримання людини, його профіль заблокували.
Також Альона Лапчук відправила повідомлення у Фейсбук-меседжер окупаційному губернатору Володимиру Сальдо, але те залишалося непрочитаним. Жінка також розповіла, що її друзі зверталися до нині мертвого заступника окупаційного губернатора Кирила Стремоусова. Той сказав: “Она его никогда не найдет”. Після постів про затримання Віталія росіянами у сомережах жінку почали діставати шахраї. Писали, мовляв, її чоловік перебуває у СіЗО в Севастополі. Вимагали 10 тисяч доларів. Ніякі кошти нікому не перераховувалися.
“А тим часом Віталій мені снився: “Альона, я у воді. Я мокрий. Мені холодно”. Ми з мамою не могли зрозуміти: до чого тут вода? А, як виявилося, він був у річці”, — пригадує Альона.
22 травня із Дніпра у Херсоні дістали мертвого чоловіка зі зв’язаними руками і гирею на ногах. Місцеві Телеграм-канали, спираючись на свідків, написали, що на тілі є сліди катувань, зокрема, проломлено череп. Альона говорить, що читала ту інформацію, але вирішила, що це не її чоловік, бо у коментарях хтось писав, що впізнає у загиблому свого родича. 9 червня у месенджер Альоні написала патологоанатом з Херсона із проханням зв’язатися. Жінка одразу зрозуміла навіщо. Зголом вона дізналася: підтверджено, що у воді виявили тіло Віталія Лапчука — у кишені загиблого було водійське посвідчення. За два дні жінці вдалося організувати поховання свого чоловіка в окупованому Херсоні. Його на себе взяли рідні та друзі родини. Довідку із заключенням СМЕ з окупованого міста Альоні передали автобусом. У ній було зазначено, що смерть Віталія Лапчука настала 20.04.2022, а її причина невідома. “Як так – невідома, якщо на тілі були сліди тортур, що було видно на фото з моргу? І де Віталій міг перебувати понад три тижні перед цим?”, — запитання Альона адресувала патологоанатому у меседжері.
“Фахівець зі СМЕ мені відповіла: “Я в окупованому Херсоні, у мене двоє дітей і я ціную своє життя”, — говорить Альона Лапчук.
У даті та причині смерті Віталія Лапчука сумнівалися і правоохоронці. Вже після деокупації Херсона, у серпні 2023 року, слідчий у кримінальному провадженні призначив ексгумацію тіла Віталія. Альона не приховує — була проти, щоб тривожили місце останнього спокою її чоловіка, який стільки пережив. Разом із тим, вона купила нову труну для перепоховання Віталія після завершення судово-медичної експертири. Результати ексгумації їй не відомі, адже через свій важкий емоційний стан жінка сама попросила слідчого не турбувати її жахливими подробицями справи. У рішенні суду від 23 травня 2024 року за фактом позовної заяви вдови Віталія Лапчука зазначено все ті ж дані: помер 20.04.2022, причина смерті невідома. Час від часу слідчі надсилають Альоні Лапчук фотографії російських військових, які в період окупації Херсона перебували у будівлі ГУНП в Херсонській області. Як відомо, її було захоплено 2 березня 2022 року. На тих світлинах жінка поки нікого не впізнала. Чи є конкретні підозрювані у кримінальному провадженні за фактом затримання та вбивстава її чоловіка, Альоні Лапчук невідомо. Досудове розслідування проводить підрозділ, діяльність якого засекречена.
За даними, які проходять у матеріалах суду за адмінпозовом жінки, командир 3 роти ТрО Віталій Лапчук та його заступник Денис Миронов зникли 27 березня, після того, як поїхали на човнову станцію в Херсоні, де була заплавка катерів. Як згодом з’ясувалося, обидва стали жертвами воєнного злочину. Захопленого в полон Дениса Миронова окупанти теж закатували. Із Херсона його перевезли до окупованого Криму. Там він перебував у тяжкому стані — зі зламаними ребрами. Коли ж йому нарешті вирішили надати медичну допомогу, вже було пізно. 23 травня 2022 року він помер. Денису було 42 роки. 6 червня того ж року його дружину Ксенію Миронову визнано потерпілою у кримінальному провадженні за фактом вчинення воєнного злочину.
Наразі Альона Лапчук продовжує судитися з херсонською військовою частиною. Прагне домогтися, що її чоловіка було мобілізовано і він проходив службу у батальйоні, якому на той час підпорядковувалася 124 бригада ТрО. У позовній заяві вона просить суд зобов’язати військову частину надати всі документи на підтвердження мобілізації Віталія Лапчука, а також перебування його у складі даного підрозділу. Суд у першій інстанції вона програла. Одеський окружний адміністративний суд відмовив їй щодо позовної заяви. Натомість рівно через рік, 25 травня 2025 року, П’ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів ухвалив рішення про те, що два військових підрозділи зобов’язані надати цьому ж суду низку документів, пов’язаних із проходженням служби Віталія Лапчука.
Ухвала вже набрала законної сили і оскарженню не підлягає. Це рішення жінка вважає маленькою перемогою і готова проходити нелегкий шлях у доведенні своєї правди.