За даними правоохоронців, під час окупації правобережжя Херсонщини російські силовики облаштували там щонайменше 12 катівень. Як повідомили в обласній прокуратурі, за час повномасштабного вторгнення в регіоні зафіксовано 1979 фактів викрадення або зникнення людей. Це очільники громад, депутати, колишні правоохоронці, учасники АТО, журналісти, громадські активісти, волонтери, просто люди, які виходили на протести проти окупантів. Наразі слідству відомо про звільнення 1002 громадян, а також про те, що 925 осіб і досі незаконно утримуються окупаційними силами. 49 викрадених людей загинули внаслідок катувань або через ненадання медичної допомоги. І це лише офіційні дані, реальна статистика може бути в рази страшнішою. У застінках окупантів побувала і херсонка Олена Тарасенко. Жінка розповіла, що їй довелося пережити “на підвалі” у колишньому слідчому ізоляторі поліції Херсонщини.
Синьо-жовтий прапор в окупованому місті
Олені Тарасенко — 47 років. Чимало херсонців, особливо старшого віку, знають її як водійку тролейбуса. Майже 30 років вона віддала МКП “Херсонелектротранс”. На своєму 3-му маршруті працювала і під час окупації Херсона.
Жінка пригадує, як під звуки канонад перевозила пасажирів у перші дні війни, коли тривали бої на підступах до Херсона. Тоді у місті розпочався хаос, люди розмітали продукти в магазинах і на ринках. На тролейбусах містяни прямували кудись, де можна роздобути вже дефіцитні ліки і якісь харчі. Частина людей змогли виїхати з Херсона, але велика кількість залишалися, в надії на те, що ЗСУ відіб’ють ворожий наступ і росіяни в обласний центр не зайдуть.
“Моя 81-річна мама сказала — зі своєї хати нікуди не поїду. А син, якому тоді було 17 років, заявив, що без бабусі нікуди не поїде. Ну а я — без нього куди? То довелося залишитися”, — пригадує Олена Тарасенко.
Після захоплення російськими військами Херсона тролейбуси якийсь час не працювали. За словами Олени, колектив комунального підприємства отримав команду від керівництва — поки на роботу не виходити. Але простій був недовгий. Жінка пам’ятає, що у тому ж березні 2022-го, коли містяни активно протестували проти окупантів, вона вже працювала на маршруті. Декілька разів підбирала мітингарів, яких переслідували озброєні вояки.
“Мітинги були не лише на площі Свободи та біля кінотеатру “Україна”, а й біля погруддя Тараса Шевченка, в районі Перекопської, хоч і не такі масові. І бувало, окупанти розганяють людей, а я, проїжджаючи поряд, зупиняюся просто посеред дороги, і забираю десь осіб 20-30. Так було неподалік будинку офіцерів. Я підібрала цілий натовп, а далі за 3-м маршрутом був поворот, тож ми швидко втекли від військових, які вже починали стріляти. Люди дякували мені”, — розповідає жінка.
Вже в перший місяць окупації росіяни почали затримувати херсонців, які чинили спротив непроханим гостям. Вони “брали’’ людей після мітингів, робили облави в будинках, маючи на руках списки патріотів. У місті один за одним зникали люди публічні, лідери думок, а згодом з’являлася інформація, що вони перебувають “на підвалі”. Мітинги російські солдати розганяли світло-шумовими гранатами, а також автоматними пострілами. Таким чином росіянам вдалося придушити видимий спротив херсонців, але це не означає, що люди підкорилися. У місті, яке не чекало на “руський мир”, де вже були трагічні події Бузкового парку, активно допомагали ЗСУ — донатами, а сміливіші передавали куди треба інформацію про скупчення ворожої техніки тощо. На той момент не меншою сміливістю було демонструвати український прапор. За таке легко забирали “на підвал”. Парадокс, але Олена Тарасенко аж п’ять місяців водила тролейбус із синьо-жовтим прапорцем у кабіні в окупованому місті. Жінка навіть фото з ним змогла зберегти — прямий доказ того, як саме херсонці сприймали смішне гасло небратів “Россия здесь навсегда”.
“Так, у мене на передній панелі висів український прапорець. І так було до середини липня. І взагалі ми з моєю кондукторкою назбирали на флешці української музики. І всі пасажири її слухали. А в травні ми з журналісткою Анжелою Слободян зняли сюжет про синьо-жовтий прапорець у моїй кабіні і він вийшов у телемарафоні (медійниця Анжела Слободян пройшла через російський полон, — МОСТ). Тоді в місті з кожним днем наростала напруга від окупації. А люди, зайшовши у тролейбус з українськими піснями, говорили, що відпочивають тут душею”, — пригадує Олена.
Шлях на волю можливий
За словами Олени Тарасенко, вже в липні у Херсоні пішли розмови, що окупанти забиратимуть українську молодь в армію. Тоді у сина вона запитала: “Ну що, підеш у маму з бабусею стріляти? Чи таки спробуємо виїхати?”. Відповідь була очевидна — сина треба вивозити. Жінка почала шукати, яким чином можливо вибратися з окупованого Херсона. Говорить, вже тоді, якщо не маєш зв’язків із певними волонтерами, на безкоштовну евакуацію треба було чекати близько трьох місяців. Ще й з грошима були проблеми, банкомати вже не працювали і готівку в гривнях взяти було ніде. Але пошуки вивели Олену на волонтерів із спільноти “Херсон/евакуація/ безкоштовно”. На той момент, як відомо, у місті відчувався брак водіїв.
“Для мене це був трохи стрес, бо я ж все життя працювала на тролейбусі, а це ж все-таки механічна коробка передач. Готуючись до цієї поїздки, я найняла у ДОСАФі інструктора, тест-драйв містом був на легковику. Ну а вже 12 серпня я прибула в Каховку, там пересіла у двоповерховий автобус і вивезла з окупованої Херсонщини 50 людей. Через Василівку — у Запоріжжя. А потім ще здійснювала евакуацію з самого Херсона, на невеликих автобусах. Все це були безкоштовні рейси. Запитуєте, чи не хотілося взяти й не повернутися назад в окупацію із вільного Запоріжжя? Ну, це вже якийсь драйв прямо був”, — розповідає жінка.
Вже другим рейсом Олена Тарасенко вивезла з окупації свого сина. Третім — планувала забрати свою матір, але літня жінка на тяжку дорогу не наважилася.
Приблизно 10 вересня евакуаційна команда кількома автобусами повернулася із Запоріжжя в Херсон. А наступну ходку вже зробити не змогли. Окупанти сказали, що на підконтрольну територію не випустять, бо за кермом — не власники транспорту. Так і передали: “Не рипайтеся, бо вас просто у Василівці (Запорізька область, — МОСТ) закриють, а автобуси заберуть”. Олена пригадує, як вона і ще декілька водіїв чекали, коли на них зроблять техпаспорти. Сподівалися, що знову будуть вивозити херсонців на підконтрольну Україні територію. Але не судилося…
Полон у шапці із тризубом
Олена чітко пам’ятає цей вечір. Як сусідка принесла список із переліком ліків, які треба було купити у Запоріжжі, коли з’явиться така нагода. Завдяки евакуаційним рейсам Олена підтримувала багатьох знайомих, привозячи з підконтрольної території те, що стало дефіцитом в окупованому Херсоні. Жінка вже збиралася лягати, а ж тут подзвонили у двері…
“Було вже десь опів на десяту. Я подумала, це, мабуть, тітка Надя щось забула сказати і повернулася. Відкриваю двері і тут мене вже “заносять” на дулах автоматів. П’ятеро росгвардійців, кремезні, зростом вищі за 180, повністю в екіпіруванні, у бронежилетах, у касках, у балаклавах, і ще — їхній старший — сивий, років 60-ти, цей обличчя не ховав і був без амуніції. Мама почала причитати: “Куди ви забираєте мою дитину, для чого?!”. А вони показали їй фотографії з якимись вбитими людьми, типу на місці вибуху, і сказали: “Ваша донька — навідниця”. Звісно, це були вигадки. Коли мене виводили з квартири, сказали тримати руки поперед себе. Спускалися ми з 5-го поверху і на кожному стояв автоматник. Ну, прямо “Бен Ладена” прийшли ж брати”, — говорить Олена.
Потім жінку посадили в мікроавтобус. Дали шапку, змусивши натягнути її аж до підборіддя, щоб не бачила, куди везуть. Олена говорить, тільки чула як проїхали блокпост на Острові, а потім — міст. Далі була бруківка — її видавав характерний звук. Жінку висадили і завели вниз довгими сходами. В її голові одразу промайнуло: “От і я потрапила на підвал”. Вже набагато пізніше, після визволення і то не одразу, Олена дізнається — її тримали в колишньому слідчому ізоляторі на території захопленого УМВС (вул. Лютеранська, 4 — МОСТ).
“Всередині мене передали іншим окупантам. Ті вже почали штовхали зі словами: “Давай, пошла, давай бегом, поднимай ногу”. Там камери не на замок зачинялися, а підпиралися важкими, металевими трубами, тому окупант мені кричав, щоб піднімала ногу. А я, все ще у шапці до самої шиї, не бачила ту трубу. Потім він одну з них штурхнув ногою, схопив мене за шкірку: “Заходи!”. Я під ногами відчула гнилу підлогу, думаю, зараз ще провалюся. Так він мене як бахнув прикладом під лопатку, що я аж заскочила в ту камеру. І тут чую жіночий голос: “Знімай шапку, він вже закрив двері”. Я ту шапку підняла і завернула. А мені та жінка й говорить: “Тебе мені прямо Бог послав! Ану подивися, що в тебе на лобі!”. Як виявилося, то була шапка української поліції — із нашивкою у формі тризуба. Мабуть, у будівлі УМВС лежала, окупанти взяли для затримань, не заморочуючись, що там герб України”, — згадує Олена.
З ким ділили пайку
Жінка, яка зустріла Олену, “сиділа” вже 18-й день. Коли її привезли, на вулиці була спека. А в камері старого міліційного ізолятора, де колись тримали тих, хто вчинив найтяжчі злочини, було прохолодно. Окупанти принесли бранці якісь камуфляжні штани. У них вона й сиділа — колишня очільниця Білозерської громади Антоніна Чередник. І хоча Олена з нею були знайома ще з 2014 року, говорить, одразу й не впізнала, наскільки жінка мала змучений вигляд. Окупанти затримували її вже вкотре — схиляли до співпраці, вимагали переписати за російським законодавством підприємство, яке вона на той час очолювала.
Через три дні у камері з’явилася третя полонянка — Алла. Її звинувачували у торгівлі зброєю. Один окупант сказав: “Я тебя тут держать не должен, но и выпустить не могу, потому как за что-то же тебя сюда привезли! Будем держать тебя до выяснения обстоятельств”. І людину тримали два тижні — просто так.
Довелося трьом жінкам побачити і “підсадних”. Олена Тарасенко пригадує, як у часи російського превдореферендуму (23-27 вересня 2022 року, — МОСТ) до них у камеру підселили двох росіянок. Виглядало це підозріло і сусідок українки сприйняли насторожено.
“Вони нам розповідали, що вже і Миколаїв армія РФ захопила, і Одесу, і Запоріжжя. Це були волонтерка і її мати, яка виконувала обов’язки голови якоїсь сільради на окупованому лівобережжі. Якраз був псевдореферендум, а в одній із “виборчих дільниць” старша встряла у сварку з місцевою колаборанткою, яка дорікнула їй чому це, мовляв, громадянка РФ тут посаду хапнула, якщо є “свої”, і зайшла туди, де вибори проходять. За це, мовляв, дамочки й загриміли “на підвал”. Але я думаю, що це могли бути “підсадні’’, бо так вже уважно слухали, про що ми говорили, і дуже втиралися у довіру. Їх заселили рівно на одну добу”, — згадує Олена.
Бранців у катівні годували раз на день — кашею із суміші круп, здобреною жиром, що залишається від тушонки, яку з’їли. Пайку приносили зранку — одна третина пластикової тарілки. Пили люди воду з крану із настінної труби. Олена пригадує — спали на дерев’яному настилі, який був під нахилом, тож тіло постійно з’їжджало. Замість матраца були поліцейські кітелі, замість подушки — шапки. У туалет виводили раз на день, а якось про жінок і геть забули на два дні. Рятувала пластикова п’ятилітрова баклажка, обрізана зверху. Такі шокуючі подробиці розповіла Олена. Але це було не найстрашніше…
Коли електричний струм — не про світло
На допит Олену Тарасенко виводили, змусивши одягнути ту саму шапку, з тризубом на зворотній стороні. Все проходило в невеличкій кімнаті, площею десь 2х3 метри. Жінка пригадує, на трубах висіли прапори — російський і радянський. Її посадили в крісло з металевими бильцями, засукали рукава і прив’язали за голі руки скотчем. Далі почалося катування.
“І тут я відчула, як мені щось кріплять до вказівних пальців. Це були канцелярські біндери (пристрій, для брошурування паперів), а на них — дротики. Що це, я не розуміла, поки не відчула удар струмом. У мене після того, мабуть, тижні півтора боліли м’язи. Один окупант сидів за столом переді мною. А інший ходив за спиною. Обличчя були закриті. Прізвиська у них були “Ворон” і “Патрік”, як я потім дізналася. Хтось із них мені говорив: “Ну что ты поняла, что тебе будет, если не будешь говорить?”. А випитували про центр, який очолювала одна волонтерка:
-Где она?
-Не знаю, ми з нею від початку війни не бачилися, – кажу. Удар струмом…’’, — пригадує Олена Тарасенко.
Як відомо, очільницю Херсонського центру підтримки воїнів АТО на той момент окупанти вже затримували, і не раз. Чого вони домагалися від Олени, випитуючи про волонтерку? Утім, логіки у діях росіян шукати марно. Та найстрашніше, за словами Олени, це було чути, як катують поневолених чоловіків. Судячи із звуків, окупанти чинили над ними наджорстокі тортури.
“Вони приходили “на роботу” щоранку о 10-тій. І починали водити чоловіків на допити. Туди людина йде сама, а вже назад, бувало, її тягнуть… Коли б’ють — дуже специфічний звук. Кричали сильно, що з ними там робили, ми не знали. Але чутно було так чітко, наче це відбувалося зовсім поряд’’, — розповідає жінка.
Після пекла
У російському полоні Олена Тарасенко провела 9 днів. 30 вересня, вже після ‘’референдуму’’, вона почула заповітне ‘’С вещами — на выход!’’. А ще перед цим окупант їй сказав: “Я бы этого не допустил, но благодаря твоим покровителям к тебе больше не будут применяться методы морального и физического воздействия’’. Що то були за ‘’покровители’’, хто й навіщо міг за неї клопотати, Олена й досі гадки не має. Можливо, це були волонтери з евакуаційної команди. Перед виходом із підвалу жінку змусили одягнути аж до підборіддя ту саму шапку. Посадили в авто, привезли на Острів. Висадили не доїжджаючи до її будинку, наказали стати обличчям до дерева і рахувати до 50-ти, і тільки потім розвертатися. Шапку, яку Олена хотіла забрали напам’ять, не дали. Жінка не приховує — повернулася одразу ж, у відповідь окупант показав кулак. Встигла розгледіти чорний “Хюндай” і запам’ятати номери. Їх згодом передала українським правоохоронцям.
“Зайшовши у квартиру, миттю скинула з себе всі речі і запхала їх у пральну машину, разом із кросівками. Прийняла душ — дуже хотілося негайно змити з себе не лише бруд фізично, а й морально. Якщо чесно, взагалі хотілося пірнути в річку, просто в одязі, з головою”, — пригадує Олена.
За що ж її затримували окупанти? Відповідь на це запитання Олена не знає й досі. Жодних обвинувачень на допиті їй не озвучили. Загадкою залишається й те, хто її ‘’здав’’ росіянам. Є провадження за фактом незаконного позбавлення волі внаслідок російської агресії. Олену визнано потерпілою. У поліції жінці сказали, що скоріше за все Ворона і Патріка, які над нею знущалися, вже немає серед живих — ліквідовані.
Стала більше цінувати життя
Визволення Херсона Олена дочекалася вдома. А вже після нього виїжджала в Тернопіль, до друзів. Там пробула до травня 2023 року. І приїхавши навідати стареньку маму, взяла й залишилася. Далі — затоплення частини Херсона: окупанти підірвали греблю Каховської ГЕС. Олена допомагала вивозити людей із районів, де стояла “велика вода”. Згодом жінка потрапила у команду ГО ХОЦ ‘’Успішна жінка’’. Туди її запросила очільниця цієї громадської організації Анжела Литвиненко (у травні 2025 року загинула в ДТП, — МОСТ). Тоді організація відкрила безпечний простір для жінок та дівчат-підлітків у Херсоні. Юридична та психологічна допомога, танці, англійська мова, йога, творча майстерня. Олена працювала там кейс-менеджеркою, організаторкою інфо-сесій. У команді “Успішної жінки” вона залишається й зараз. Живе у місті, де постійні атаки дронів, “градів’’, артилерії. Говорить, виїжджати не збирається, бо вдома все ж краще, ніж на чужині. Після полону Олена стала більше цінувати життя.
“Коли на дворі 21 сторіччя, а ти сидиш і в тебе через стінку катують людей. І найгірше те, що ти нічим не можеш допомогти. Як у тому дурному сні. Мені довго не вірилося, що це реальність. Вважаю, що Бог мене вберіг, бо є люди, які перенесли в полоні набагато більше, ніж я. Просто запах підвалу тепер сприймаю по-іншому’’, — говорить Олена Тарасенко.
Олена вже кілька разів спускалася в колишній слідчий ізолятор на Лютеранській і ту саму камеру, де провела 9 жахливих днів: зі слідчими та журналістами. І на питання про відчуття — відповідь була: ‘’Просто дивилась на це місце очима вільної людини”.
