Це маленьке село на Херсонщині славилося неймовірно красивою природою та музеєм-садибою Остапа Вишні, який кілька років тому власним коштом відновив київський забудовник. Сьогодні сюди мали б їздити на полювання та рибалку, а місцеві – радо зустрічали б туристів, бо показати було що. Але через повномасштабне вторгнення від населеного пункту Кринки залишилася одна назва. Внаслідок російської агресії село повністю знищене і тепер відоме як місце кривавих боїв, де загинули і зникли безвісти велика кількість українських захисників. Для багатьох родин події у Кринках стали відліком нескінченних пошуків та надії. МОСТ зібрав декілька історій тих, хто утримував плацдарм на лівому березі Херсонщини, і про кого досі немає звісток.
“Не буду прати його куртку, бо синочок говорить: “пахне татом”
З Юлією Шинкарук ми зустрічаємося в невеличкій вінницькій кав’ярні. Із собою молода жінка принесла два великих портрети. На одному — їхня щаслива дружна сім’я, на другому — чоловік у військовій формі обіймає маленького сина.
“Чекаю його будь-якого, нехай без ноги, без руки, але щоб був живий. І щоб у нас була сім’я, як раніше. І щоб я знов була щаслива”, — говорить Юлія.
Чоловік Юлії — морпіх Олександр Шинкарук, 7 травня 2024 року безвісти зник у селі Кринки. До того, як опинився у справжньому пеклі, у 2023 році він їздив на військові навчання до Великобританії. Повернувшись, у складі свого підрозділу перебував на Миколаївщині, а в жовтні того ж року його з побратимами перевели на Херсонський напрямок. Юлія говорить, що одного разу навіть змогла приїхати із сином до чоловіка у село на правобережжі Херсонщини. А на початку лютого 2024 року Олександр приїхав у відпустку і три тижні провів вдома, із сім’єю на Вінниччині. Після цього вирушив на той же напрямок. Жінка пригадує, як на початку квітня відправила останню передачу чоловікові — там були смаколики до його дня народження. Олександр на зв’язку із родиною був щодня. Тоді Юлія не здогадувалася, що вже через місяць розпочнеться новий відлік у її житті…
“Десь 12 квітня чоловік мені говорить: “Юля, я є в списку, йду на лівий берег, на Кринки”. Говорила йому: тікай. А він сказав: “Ні, цього не буде!”. І вже 15 числа, о 4-й ранку, його забирають туди. Він сідає у човен, дзвонить, що я вас люблю, не переживай, не плач, все буде добре. Він мені залишив номери телефонів хлопців, з якими пішов, я все записала. Ввечері вдалося додзвонитися до старшого сержанта. Сказав, що тяжко було, але вони перепливли на лівий берег. Мені вже стало спокійніше”, — пригадує жінка.
Великдень того року припадав на 4 травня. Юлія знала, свято відчувають і захисники на лівому березі Херсонщини. Оборонці у Кринках зустрічали “посилки” — дронами із правого, там були великодні паски. Але саме цього дня дружину військового накрила тривога. Попри відсутність новин, які могли засмутити, жінка не знаходила собі місця. Серце відчувало непоправне.
“До мене якраз мама приїхала з Одеської області. Ми сидимо з нею, і раптом чашка, яка стояла в дитячій кімнаті, сама по собі лопається на дві частини і падає. І мене почало трусити, якесь передчуття, мамі говорю: щось сталося. А через тиждень, 9 травня, якраз були “проводки”, ми збиралися йти на кладовище прибирати могили бабусі, дідуся, коли хтось стукає у двері. Це були ТЦК і з ними староста села, бригада “швидкої”. Я відкриваю двері і розумію, що це все, починаю плакати, кричати. Вони мені зачитують сповіщення, що Саша зник безвісти”, — розповідає Юлія.
ТЦК та відділок поліції. Подача заяв і зразків для тесту ДНК — стандартна процедура для рідних безвісти зниклих. Також Юлія розпочала власне розслідування. Зокрема, шукати свого чоловіка вона вирішила через соцмережі. Їй здавалося, що це найшвидший шлях для отримання інформації, якої так чекала їхня родина. Натомість публікації привернули увагу окупантів. Юлію стали шантажувати. За її інформацією, ці особи телефонували із Луганщини, з тюрми, де в жахливих умовах утримують полонених українських захисників. Бранців окупанти використовують для того, щоб виманювати гроші у родичів зниклих безвісти або загиблих воїнів ЗСУ. Розуміючи, з ким має справу, Юлія вела комунікацію тільки при співробітнику поліції.
“Мені поставили умову: “Хочеш почути голос свого чоловіка, поповни рахунок”. Я поповнила на 300 гривень і у слухавці почувся хриплий голос і кашель. Думаю, це був поранений, якого змусили говорити. Голос геть чужий, я говорю: це не мій чоловік. Тоді ще сказали скинути півтори тисячі на ліки, я скинула. Поліцейський просив цього не робити, але я ще сподівалася, може, там є мій чоловік. А потім мені говорять: “А ти сама в кімнаті?” Кажу: так. А він мені: “То тоді включай камеру, показуй, яка на тобі білизна і груди, інакше ми його зараз вб’ємо” … Уявіть, яка мерзота”, — пригадує жінка.
Зрозумівши, що її чоловіка там немає, Юлія вимкнула телефон. Ще деякий час до неї надходили повідомлення зі світлинами із могильними хрестами. Писали, мовляв, тут лежить твій чоловік, що його вбили. А вже в наступних повідомленнях вимагали 50 тисяч — за переправлення в Україну живого чоловіка.
Заблокувавши всіх таких писак, жінка кинула у соцмережах клич про розшук родичів хлопців, які у 2023-2024 роках зникли на Херсонському напрямку у Кринках. Так їй вдалося вийти на спільноту людей, об’єднаних однією метою, — знайти своїх рідних. Наразі це вже громадська організація під назвою “Кринки. Шлях додому”. Матері, дружини, сестри безвісти зниклих на лівому березі захисників роблять усе, аби Україна і світ не забули про Кринки і їхніх рідних шукали.
Олександр Шинкарук офіційно перебуває у статусі безвісти зниклого. Поки що новин про нього немає. Юлія говорить, їхній 6-річний син щодня, лягаючи спати і прокидаюсь, запитує, де тато і коли він буде. Аби заспокоїти малого, мама вмикає йому старі голосові повідомлення з “Добрий ранок, синку! Як тебе люблю, цілую, обіймаю”. Їх Олександр надсилав родині, коли йшов на позиції…
“Одяг чоловіка надіслали у мішку. То я його чотири місяці відкривати боялася. А тоді полізла туди, витягла курточку і сказала – прати не буду до того часу, поки він не повернеться. Я беру ту куртку на мирні акції, її вдягаю. А дитина говорить: мама, так пахне татом…”, — розповідає Юлія Шинкарук.
Зробив пропозицію руки і серця коханій, але далі були Кринки…
Пилип Нікітін із Одеської області зник безвісти, коли йому було 30 років. Офіцер. Випускник Харківської залізничної академії. У 2019 році виконував завдання в АТО. Потім служив у Харкові – Повітряні Сили. Буквально 22 лютого 2022 року у Пилипа Нікітіна закінчився контракт у ЗСУ і він мав визначитися, чи продовжуватиме службу далі. Але все змінило повномасштабне вторгнення – лейтенант залишився на Харківському напрямку. Мати військового, Марія Нікітіна, розповідає, що у 2023 році Пилип виконував незамінну роботу у штабі. Як і чому лейтенант опинився у Кринках, вона й досі не знає.
“Якщо син два дні не подзвонить, я дуже переживала. Але ж я знала, що він у штабі і його звідти ніхто не відпускав. 2 грудня 2023 року Пилип телефонує мені і говорить: “Мама, два–три дні зі мною зв’язку не буде, бо я знаходитимусь у підвалі. Ти не переживай, все нормально. Ну я й заспокоїлась. А він, як виявилось, тоді прямував у Кринки”, — розповіла Марія Нікітіна.
На зв’язок Пилип так і не вийшов. А вже 8 грудня працівники ТЦК принесли матері сповіщення про те, що син зник безвісти у Кринках на Херсонщині. З часом жінці вдалося поспілкуватися з побратими Пилипа. Ті сказали, що в нього начебто був вибір не йти на лівий берег і вони просили його цього не робити. Але лейтенант, який зазвичай виконував стратегічно важливу роботу у штабі, відправився туди, де було вкрай небезпечно. Матері про це він не сказав, аби її не нервувати.
У пошуках сина Марія Нікітіна, за її словами, пройшла “сім кіл пекла”. Не маючи на руках акту службового розслідування щодо обставин зникнення Пилипа, вона написала стос звернень, дійшовши до найвищих інстанцій. Міноборони, Омбудсман, Президент… І аж через 8 місяців після отримання жахливої новини мати змогла прочитати акт, на який так чекала. За словами жінки, документ досить формальний і містить мало подробиць щодо зникнення її сина.
“Там написали, що Пилип був на човні, який потрапив під КАБ. З того човна зник мій син і ще один його побратим. Потім якось один хлопець мені сказав: “На жаль, Пилип загинув, він на дні у Дніпрі”. Але сам він цього не бачив. Взагалі немає людини, яка це бачила. А потім хлопець, який повернувся з полону, сказав, що є 80% того, що Пилип перебуває в одній із російських колоній. Але офіційної інформації про це, а звідси — і статусу полоненого, немає. Я шукала і по різних телеграм-каналах, де показують українських бранців і куди тільки не писала. Нічого невідомо”, — говорить пані Марія.
Також Марія Нікітіна поділилася дуже особистою інформацією своєї родини. Річ у тім, що разом з чоловіком вони всиновили Пилипа у п’ятирічному віці. Хлопчик був сиротою, тому й потрапив до дитбудинку. Подружжя Нікітіних виховало його як рідного, вкладаючи всю душу в цю дитину. Вже дорослий хлопець знайшов документи про те, що він усиновлений, і вирішив знайти своїх родичів.
Через відомий телевізійний проєкт йому вдалося розшукати рідних братів та сестру. З ними Пилип підтримував зв’язок. І саме ця сторінка тепер дуже важлива в історії із пошуком військового. Адже зразки ДНК можливо відібрати лише у кровних родичів безвісти зниклого. Свої біоматеріали здала біологічна сестра Пилипа. Його ж мама молиться, щоб генетична експертиза не знадобилася і син повернувся додому живий.
“Якось я їздила в Одесу дивитися каталог загиблих. Це було надзвичайно важко. Я сина чекаю, за нього молюся постійно. Для мене він сонце, сенс життя нашого з чоловіком. І ще постійно замовляю у церкві сорокоуст за хлопців загиблих, імена яких колись Пилип мені дав. А син декілька разів снився і мені, і чоловіку. І родичці одній нашій приснився, на запитання “Чому не повертаєшся додому?” сказав — “Дізнаєтеся пізніше”. Я тільки і надіюсь, що син у полоні і він прийде додому”, — розповідає мати зниклого безвісти Марія Нікітіна.
Влітку 2023-го Пилип зробив пропозицію руки і серця коханій дівчині. Планували побратися. Але у мрії і наміри втрутилася війна. У грудні того ж року захисник не повернувся із лівого берега Херсонщини.
“До того дня я поняття не мала, де знаходяться Кринки”
22-річний Владислав Святний, ще будучи строковиком, у 2023 році підписав контракт. І навіть коли почалося повномасштабне вторгнення, у родині хлопця були впевнені, що на передову він не потрапить. Адже Влад залишався у Миколаєві, при своїй частині. У складі групи швидкого реагування він ходив у наряди. Повернувшись із завдання, завжди телефонував: “Мам, все нормально!”. Але на початку 2024 року молодика відправили у навчальний центр і він повідомив: “Після “учебки” ми йдемо на лівий берег, у Кринки”. Ольга Святна, мати Влада, не приховує: поняття не мала, що таке Кринки, і яка суттєва різниця між лівим і правим берегами Херсонщини.
“Херсон вже був визволений. А щодо лівого берега — ми лише розуміли, що ця територія залишається в окупації. І оскільки рідних там у нас немає, я в тему не заглиблювалася. І коли син говорить, що їх відправляють на Кринки, я подивилася карту, а там все “червоне”… А Влад говорить: “Мама, там плацдарм, хлопці тримають, не переживай, тобі будуть дзвонити кожні чотири дні. А я через два тижні вже повернуся, не переживай!”, — розповідає Ольга Святна.
Через два тижні Влад не повернувся. Протягом місяця його мати тримала зв’язок із командирами. Їй говорили, що з сином все добре. Із ним самим зв’язку не було. За словами Ольги Святної, коли військові переправлялися на лівий берег, їм заборонялося брати телефони. Деякі з собою гаджети таки мали, але подзвонити не вдавалося. У березні, не маючи зв’язку із сином, Ольга Святна почала наполягати, щоб його групу міняли й повертали. А вже через декілька днів вона отримає новину: Владислав зник безвісти. Згодом через соцмережі жінка знайшла рідних чоловіка, який був в одній групі з Владом. Вона сподівалася, що отримає відповіді на головне своє запитання: що сталося з її сином і де він зараз?
“Той військовий перебував на реабілітації. Евакуйований, він був у тяжкому стані, не міг ходити. Контакти мені не дали. Відшукати цю людину виявилося ще тим квестом, але мені це вдалося. Він сказав: “Твій син загинув, я чув це по рації, змирися”. Мовляв, хлопці штурмували якусь там точку і їх накрило після обстрілу. Але, якщо чесно, я в це не повірила, бо окрім слів цього чоловіка, не було нічого”, — розповідає пані Ольга.
Як і багато рідних безвісти зниклих, на акт службового розслідування Ольга Святна чекала довго. Все через те, що її син служив в одній частині, а відряджений був до іншої. Це два різних роди військ, тому і переписка була подвійна, що займало час. Коли ж мати нарешті отримала акт розслідування, написаному вона не повірила.
“Там зазначено, що Влад виконував завдання з двома співслуживцями. І що вони отримали поранення і відійшли назад, а мій син ймовірно загинув під час штурму. І ще пишеться, що тіло знаходиться у підвалі. Потім мені надіслали речі сина, які він залишив у тому місці, де жив перед відправленням у Кринки. І я дивлюся, що всі шеврони, де є певні дані, — у пакетику, тобто, він із собою їх не взяв. По чому впізнали, що загинула моя дитина? Він же був відряджений і там практично нікого не знав. І взагалі Влад зник 17 березня, а розслідування почалося 18 березня і 19-го вже закінчилося. Я йому не довіряю, “фількіна грамота”, як мовиться”, — говорить Ольга.
З того часу Ольга Святна отримала низку повідомлень від військових із різних бригад, які повернулися із Кринок. Найцікавіше те, що інформація кардинально різнилася. Хтось говорив, що Влад загинув і тіло без ознак життя біля одного з будинків бачили з дрону. Згодом інший військовий спростував цю версію, сказавши що це точно не Владислав Святний. Потім з’явилася інформація, що його начебто бачили у полоні. Офіційних підтверджень — жодних, як і доказів загибелі хлопця.
Вже майже два роки Ольга Святна веде боротьбу у пошуках правди про долю її сина, і не лише його. Жінка є співзасновницею громадської організації “Кринки. Шлях додому”. Щодня вона займається пошуком будь-якої інформації про захисників, які зникли на лівому березі Херсонщини. У складі організації — понад 200 родичів безвісти зниклих. І вони звертаються всюди, вимагаючи надати відповідь, що робиться для пошуку їхніх рідних, які зникли під час бойової операції у Кринках.
“Мене інколи запитують: навіщо робите акції в різних містах? Відповідаю, що географія зниклих захисників дуже велика, а не всі родини можуть приїхати у Київ, бо є старенькі батьки, дружини з маленькими дітками. А коли приїжджаємо в регіон, мають змогу доєдналися місцеві. Ну і люди в інших областях мають знати про трагічні події в Кринках”, — говорить Ольга Святна.
За офіційними даними, у Кринках зникли безвісти 788 українських військових. За даними ГО “Кринки. Шлях додому”, невідома доля щонайменше 2 тисяч захисників, які брали участь у цій операції. Загиблих із виданими свідоцтвами про смерть, яких вже поховали, — понад 210. По репатріації Україна повернула 19 тіл захисників із Кринок.