Будильник о шостій, короткий погляд у вікно, – а там тиша, яка ніколи не гарантує безпеки. Дмитро збирається на роботу, обходить звичні повороти Шуменського мікрорайону, вітається з тими, хто теж залишився у Херсоні. Це другий матеріал циклу «Один день з» – історії про людей, на яких тримається рух міста. Сьогодні – про офіціанта, який працює і бачить у дрібницях щастя.
Шоста година ранку. Дмитро прокидається і занурюється в ритуал, відточений роками до автоматизму: TikTok, чашка кави, цигарка, душ. А потім обов’язково голитися.
«Якщо не побриюсь, то почуття, як з похмілля», – каже він.
Це не про естетику чи вимоги дрес-коду. Це про те, як людина тримає себе в руках, попри всі навколишні чинники. Після гоління – стрічка Тікток, одягнутися і на роботу – у ресторан «Лиман», де він працює офіціантом.
Удома на нього чекають жінка, донька і дві маленькі собаки. Але зараз треба працювати, тож Дмитро виходить з під’їзду, коротко вітається і рушає знайомим маршрутом через Шуменський ринок.
Зупиняється біля ларька з цигарками, купує пачку, кидає коротке «дякую» і йде далі. Наступна зупинка – вода і кава.
«Так купую пляшечку солоденької водички, пару ковтків і віддаю. А потім наступного дня дежавю», – пояснює він цей ритуал.
«Перший раз йшов на роботу – бачу – каву продають, купив і якось так склалося…», – розповідає Дмитро про початок цієї традиції. Викурює цигарку і йде далі звичним маршрутом, швидко і впевнено.
«От коли на роботу йду, то бистро йду. Доходжу бистро, а з роботи пішки йду – ооо, це так довго. З роботи стомлений, ноги болять…», – ділиться Дмитро.
По дорозі ще одна зупинка – магазин. «Дайте ряжанку, будь ласка», – просить Дмитро, а далі вже пояснює: «Ряжанка – це мій молочний продукт найулюбленіший. І декілька банок пива». Пиво, каже, на вечір.
Тікток, між іншим, зробив Дмитра локально відомим – його впізнають на ринках, навіть друзі з Естонії говорили, що бачили його в рекомендаціях. Така от несподівана видимість у цифрову епоху, коли навіть офіціант із прифронтового Херсона може стати обличчям, яке запам’ятовують за тисячі кілометрів від дому.
Де б не працював в останні роки Дмитро, він стає зіркою закладу, бо бере участь у всіх зйомках, створюючи цілі скетчі про життя закладів.
В ресторан він сьогодні прийшов першим. «Нікого немає ще, буду перший», – констатує Дмитро, з телефоном у руках. Кілька хвилин до відкриття – останній острівець приватності перед тим, як простір заповниться гостями, замовленнями, рухом.
Він дивиться відео на каналі, де його старша донька робила перші кроки в акторській карʼєрі. Це один з найпопулярніших у свій час YouTube канал, контент для якого до війни виробляли у Херсоні. Там і досі мільйонні перегляди, хоча він майже не оновлюється.
“Тепер дочка вчиться в Карпенка-Карого. Вже працює, часто радує нас і молодшеньку подарунками”, – тепло каже він.
Приходить Влад – «це Влад – найкращий бармен Херсона», – так представляє його Дмитро без тіні іронії. «Привіт», – обмінюються вони короткими вітаннями, відкриваючи ролети закладу. На вивісці проявляється напис “Лиман. Заклад з херсонським акцентом”.
«Зараз людей набагато менше, багато повиїздило. До війни багато людей в місті було», – говорить Дмитро, розпочинаючи робочий день. «Бояться багато (розповідає про відвідувачів). Пару хвилин можуть посидіть, десь поряд прильот – встануть і підуть. Буває й таке… Буває – нуль реакції», – продовжує він.
Війна, до речі, приходила і до нього додому, залишивши свої сліди.
«Два прильоти було в сусідній дім і цим літом, і минулим, в одне і те ж місце. І у мене з кожного прильоту по осколку. Перший раз прошило вікно, шифонер і холодильник. А другий раз на кухні осколок з потолка тирчить», – розповідає Дмитро доволі спокійним тоном.
Дмитро починає підготовку до робочого дня: збирає посуд зі столів, де вчора ввечері сиділа шумна компанія херсонських журналістів.
Випроваджували медійників так довго, що посуд до початку комендантської прибрати не встигли. Дмитро розставляє бокали, обприскує столи мийним засобом, пересуває меблі, дістає ганчірки, підмітає. Механічні рухи, що повторюються щодня, тисячі разів за тридцять років у професії.
«Бабуся вчителька була, мама вчителька. І я вчився два курси, потім вигнали. І довелося йти на шахту», – розповідає Дмитро. Шахта здавалася стабільністю, але результат у цій сфері без хеппіенду.
Він працював на двох шахтах – робота небезпечна, виснажлива, але тоді це була перспектива. А потім, у 94-му, під час масових скорочень, його звільнили, і життя зробило черговий несподіваний поворот.
«Йшов, дивлюся – написано «потрібні кухарі та офіціанти». Я прийшов і говорю: я офіціант, хоча я не працював жодного разу. А вони кажуть: офіціанти нам не потрібні, нам треба кухарі. Кухарем я не працював», – лукаво посміхаючись розповідає він.
Але Дмитро наполегливий і завдяки імпровізації, сміливості, готовності – знайшов своє покликання.
«Я знав, що в Херсоні є училище, де навчали на кухарів. Я кажу: закінчив Херсонське училище. А мені кажуть: ну гаразд, виходь на роботу. Я вийшов на наступний день і одразу банкет», – розповідає він. – Уявіть: ніякого досвіду, а тут банкет. Була там літня жінка, шеф-кухар. Каже: розроби оселедець. «Я взяв, а з якого кінця починати – поняття не маю? Вона каже: ти що, жодного разу не працював? Я кажу: ні. Вона говорить…» – він прикладає палець до губ, імітуючи жест мовчання. Каже, що вчився біля тієї жінки днів зо двадцять, вбираючи базові навички, а потім почав працювати самостійно кухарем. П’ять років на кухні, потім перехід в офіціанти. Працював барменом, працював адміністратором – пройшов усі щаблі ресторанного бізнесу, зрозумів його зсередини, з різних позицій.
«Перше місце моє саме таке, що запам’яталося, – це «Алекс». Потім – «Смажений кабанчик». Я там вісім років – з відкриття до закриття саме «Алекса» пропрацював”, – згадує він.
Це кафе на розі тоді ще Ушакова і Козацького було доволі дорогим, як для Херсона кінця 90-х.
Меню тих часів він пригадує з ностальгією: «Кухня була така простенька: відбивнушки, печеня. Печеня – 15 гривень, відбивна – 6 гривень, бокал пива великий – 2,50. Олег Мішуков любив нашу відбивну, постійно її замовляв».
Проста їжа, доступні ціни, зали, заповнені людьми… Сьогодні все інакше. Інші ціни, інша реальність, інший контекст для професії.
«Коли клієнтам щось не подобається, вас це зачіпає?» – запитуємо у Дмитра. «Я засмучуюся, дуже-дуже», – щиро відповідає. Дивно, бо за спостереженнями, більшість його колег із таким стажем давно виробили імунітет до чужого невдоволення, навчилися абстрагуватися, відокремлювати роботу від особистого. Але він досі бере близько до серця, коли гостю щось не подобається.
«Якщо гість такий середнього класу – це найбільш адекватний контингент, як для мене», – додає він.
Робочий день набирає обертів. Дмитро зав’язує фартух – жест, що маркує перехід із приватної особи в професійну роль.
«Будь ласочка, не п’янки раді, а здоров’я для», – каже він, ставлячи бокал перед відвідувачкою, з жартівливим тоном. До іншого із гостей жартує: «Як завжди? Дві пляшки горілки і сирок дорблю?» Відвідувачі підхоплюють тон: «Давайте два чебуреки…». «Всьо робимо».
За баром Влад наливає пиво – краплі конденсату на холодному склі, ідеальна піна. Дмитро курсує між столами з легкістю, яка є наслідком десятків тисяч пройдених кілометрів професійного шляху. Звичайний день в ресторані «Лиман». Херсонський акцент.
Зранку людей небагато, тоді як вдень у Дмитра купа роботи – багато хто приїздить сюди обідати.
Після обіду можна трохи перепочити, і Дмитро сідає на високий стілець біля дверей. Це найвища точка в залі, і він оглядає своє господарство. На столах ідеальний порядок – чоловік задоволено чекає вечора.
Ввечері люди замовляють алкоголь та закуски. Дмитро хохмить, вітається з постійними клієнтами та радіє новим гостям.
“По пивку?”, – звертається він до чергового гостя. Той не проти, і Дмитро біжить за бокалом.
Згодом настає кінець зміни – момент, якого він чекав увесь день.
«Я люблю дорогу додому. Ноги ватні», – каже Дмитро, виходячи з ресторану. Втома відбивається в його ході, у посадці плечей. Він згадує: «Я от працював в одному ресторані, так там від барної стійки до останнього стола було 70 метрів. Так поки дійдеш 70 метрів туди і назад… Отам бігали». Сімдесят метрів у один бік, десятки разів за зміну – якщо підрахувати кілометраж за день, за місяць, за тридцять років, вийде відстань, яку можна було б пройти, мабуть, до столиці.
Шуменський повністю темний. Вуличного освітлення у місті немає з листопада 2022 року. Дмитро впевнено йде освічуючи собі шлях ліхтариком.
«Щас отут найкращий момент буде… На лавочку, півасік холодненький – і життя вдалося», – говорить він із щирою радістю, і стає очевидно: щастя не в великих досягненнях, а в цих маленьких моментах перепочинку. Він сідає на лавочку у своєму дворі, відкриває банку “Янтаря” і з насолодою п’є.
Каже, що цей ритуал незмінний. В будь-яку погоду він сидить якийсь час на лавочці, дивиться ТікТок, щось читає. З вікна за ним дивиться дружина, яка явно хвилюється.
По вулиці швиденько пробігають люди, світячи собі під ноги ліхтариками телефонів, але Дмитро на них не звертає уваги. До дому дійде пізніше. Зараз – просто сидіти і відпочивати.
Тридцять років у професії. Двоє дітей, жінка, дві маленькі собаки. Місто, яка щодня обстрілюють росіяни. Роботу любить – каже це без пафосу, як факт біографії. Навіть коли хамлять пʼяні жінки або коли гості можуть піти посеред вечора через вибухи. Навіть коли місто живе в реальності, яку неможливо адекватно описати тим, хто не проживає її щодня.
…Він встає о шостій, щоденно голиться, купує каву, солодку воду, пиво й ряжанку, приходить на роботу, обслуговує гостей, а потім сідає на лавочку з пивом і відчуває, що життя, чорт забирай, вдалося.