Четверта осінь приходить у Андріївку без людей. Колись тут шелестіли сади, пахло скошеною люцерною, а вранці з ферми долинало мекання корів.
Тепер замість цього — порожнеча, що пахне іржею та попелом.
Село, яке зникло у 2022 році, сьогодні живе тільки у спогадах.
На місці, де стояли хати, — вигорілі фундаменти, зарослі бур’яном, і кущі шипшини, що проростають крізь разбиті паркани.
Під ногами з тріском ламаються рештки шиферу й глиняних черепків.
Осінь тут тиха, майже беззвучна. Немає ні гавкоту собак, ні дитячих голосів, ні диму з димарів.
Лише польова дорога, що веде в нікуди, і кілька старих дерев, які чекають на когось, хто вже не повернеться.
