На весь бліндаж кричать кошенята – з надривом і вимогливо. Олександр діловито підходить до них і починає показувати по одному – коти переважно сірі і руді.
“Це молочні сержанти?”, – питаю.
“Ні, – каже сміючись Олександр – це солдати, матроси! – І перелічує їх по іменах. – Чупакабра, Мамка 2.0, Фіфа, Молочний сержант 2.0…”
Першого “Молочного сержанта”, сина цієї ж кішки від попереднього помету, він подарував батькам, роздати залишилося всього сім кошенят, які не заспокоюються і гучно нявчать – може, мають якісь претензії. Хтозна.
Молодший сержант Олександр – командир гармати артилерійського дивізіону 34-ї бригади. Він із Херсона, і ми знайомі ще з далеких довоєнних часів, коли Саня був футбольним фанатом та за сумісництвом директором стадіону “Кристал”. 1 березня він зі зброєю в руках захищав Херсон у складі ТРО, всю окупацію прожив у Херсоні, а у 2023 році пішов добровольцем на фронт.
Сьогодні говоримо про те, чим він займається безпосередньо зараз. А зараз Олександр разом із побратимами уражають росіян на лівобережжі Херсонщини.
До того, як доєднатись до 34-ї окремої бригади берегової оборони Олександр воював у складі 22-ї ОМБр на Донеччині, Сумщині, Харківщині та Курщині. Каже, завжди хотілось додому.
Вдома, щоправда, йому не так часто доводиться бувати. Кожен день військові працюють по живій силі противника, його техніці і позиціях. Він не жаліється – каже, що понад два роки мріяв повернутися, аби захищати Херсон.
Поки немає роботи, ми довго пишемо відеоінтервʼю для сюжету, а закінчивши йдемо до великого столу, за яким сидять побратими. Вони неквапливо ведуть бесіду із командиром батареї, який завіз нас на позицію, палять і пʼють каву.
“До бою!”, – раптово вигукує Олександр в такт сирені, яка лунає з його телефона.
Просто зараз, як ми потім дізналися, розвідка виявила ціль – особовий склад російської армії в укритті. Від виявлення до гарматного пострілу – до 4 хвилин. Іноді час підготовки скорочується до 30-ти секунд.
Розрахунок швидко вдягає “броню” і вирушає до гармати. На мене вже ніхто особливо не звертає уваги.
Заряджаючий вже із снарядом, на якому ми до того написали послання окупаційному посадовцю з команди Сальдо.
Бійці працюють злагоджено, наче вони все життя тягали снаряди та заряджали гармату, а не працювали комбайнерами чи шеф-кухарями у ресторанах. Саня щось вираховує, і це не кількість очок, які необхідні нашому “Кристалу”, аби знову повернутися у Першу лігу. Зараз від його розрахунків залежить влучність пострілу.
Він дає своєму побратиму якісь цифрові команди, зрозумілі тільки їм, потім команду “Заряджай!” і зависає пауза в якісь долі секунди до наступної команди: “Гармата – постріл!”. Сухий постріл стрясає небо, луна розходиться навсібіч, і ми якусь секунду чуємо, як снаряд розрізає осіннє, ще по-літньому тепле повітря на шляху до лівого берега Дніпра.
Десь далеко, в місці, поряд з яким ми мали б зараз рибалити, а трошки пізніше збирати гриби та смажити шашлик, чується вибух – снаряд досяг цілі.
Розрахунок чекає, чи буде донаведення, але по рації передають, що ціль вражено і лунає команда завершувати роботу. Гармату швидко маскують, і солдати спускаються в укриття.
На позиції залишаємося ми з Євгеном та Олександром. Хлопці обговорюють свої справи та потреби підрозділу. Легкий осінній вітерець колише дерева над окопом і якось не віриться, що буквально от зараз зі ствола вилетів 21 кілограм розпеченого заліза, аби вбити тих, хто прийшов вбити всіх нас.
Спускаємося в укриття, де йде некваплива бесіда, хтось вже нарізав сала, солдати пʼють каву.
“Важко бути артилеристом?”, – питаю у бійця, який в цей момент якраз глибоко затягується цигаркою.
“Непривично, – дещо меланхолійно відповідає той, випускаючи помалу дим. – Мені проще на комбайні їздить”.
“Скучили за комбайном?”, – знову питаю.
“Німецькі комбайни – хароші комбайни. Канєшно, скучив”, – відказує військовий і знову робить затяжку.
Командир артилерійської батареї артилерійського дивізіону 34 бригади Євген розповідає, що його хлопці – справжні тигри.
Більшість із них прийшли із цивільного життя, не маючи жодного відношення до армії. Вчилися на практиці і врешті стали асами своєї непростої справи. З самим Євгеном ми знайомі років з десять, і до лютого 2022 року він теж був цивільною людиною.
З усього видно, що йому приємно хвалити хлопців. Ті слухають його розповідь.
Вінничанин Олександр – навідник-оператор. До свого підрозділу потрапив саме тоді, коли відновлювали 124-ту бригаду після виходу її бійців із Херсона у 2022 році. На початку у бригаді залишалося лише 23 людини. Олександр брав участь у звільненні Херсона, а до того був у місті лише один раз.
Каже, що боляче бачити, на що росіяни перетворюють місто.
“Після деокупації Херсон виглядав дуже сіро, ці місяці ворожого панування відкинули його кудись у 90-ті. І те, що росіяни роблять із містом зараз – це теж дуже страшно. Воно гасне”, – ділиться військовий.
Коли ми говоримо про складнощі і тонкощі роботи, Олександр поблажливо каже, що все не так важко, як може здатися.
“Нема нічо важкого, просто треба постійно бути уважним і сконцентрованим”, – додає.
Всього-на-всього, так, погоджуюсь.
Найбільшу небезпеку, сходяться на думці артилеристи, несуть ворожі FPV-дрони. Росіяни беруть їхньою кількістю.
Під наполегливе нявчання малих котів роздивляюсь стіни бліндажа – вони всі у прапорах та дитячих малюнках з побажаннями та подяками.
Боги війни сидять за столом, кошенята вовтузяться в коробці, Олександр з Євгеном продовжують свою робочу нараду – ще один день добігає кінця.
Хлопці лишаються чекати осені, зменшувати популяцію ворога та слідкувати за котами.