Херсонщина гуде від вибухів. Через постійні обстріли російських військ щодня страждають люди. Лише за перші два тижні липня від атак ворога загинуло 14 мешканців правобережжя області. Росіяни атакують Херсонщину з дронів, артилерії та авіації. Небезпека не припиняється ні на день.
Тим не менш, у “червоній зоні” й досі чимало жителів. Їхня евакуація – серйозне випробування й виклик, на який не кожен наважується. Та все ж залишаються волонтери й звичайні херсонці, котрі не відступають перед небезпекою.
Один із таких — Олександр, який перетворив евакуацію на справу життя. Його робота – поєднання ризику та заробітку, власного бажання допомогти й любові до рідного Херсона.
Почав Олександр свою роботу після деокупації правобережної Херсонщини. Спочатку вивозив людей до безпечних куточків України, проте пізніше це пішло на спад. Тоді він почав таксувати. Згодом став їздити в різні населені пункти Херсонщини, знімати це на відео і публікувати в соцмережах. Деякі з них “завірусилися”. Так про його нову діяльність дізналося ще більше мешканців “червоної зони” – вони почали просити про вивезення.
Спочатку Олександр їздив“наосліп” – не маючи жодної інформації про наближення ворожих БпЛА або засобів для боротьби з ними. Зараз же він має детектор дронів, який допомагає в цьому.
“100% нам нічого не дасть, ми живемо на війні, фронт знаходиться у нас тут. Ми вже на “нулі”. Бериславське шосе – вже “нуль”. “Червона зона” для мене це коли мінометний снаряд долітає”, – розказує Олександр.
За словами Олександра, найбільша загроза в його роботі – російські дрони та міни. Останнє взагалі стало першочерговою проблемою у “червоній зоні”.
“Артилерією нас уже не налякаєш. Раніше від дронів я тікав завдяки швидкості свого авто, брав маневреністю, а “пелюсток” я не можу так уникнути. Від міни ти не втечеш, вона на тебе чекає. Ти просто їдеш і сподіваєшся, що все буде добре і відганяєш від себе всі погані думки”, – ділиться чоловік.
Унікальність ситуації в тому, що послуги Олександра платні і він цього не соромиться казати. Вивозити людей з пекла, у яке росіяни перетворили передмістя Херсона – його робота. Один із виїздів, про які він розказав – евакуація літнього чоловіка, якого скидом з дрона вбили росіяни.
“За нього навіть платити не було кому… Жінка питає у мене, скільки? Я кажу ну тисячу, треба тільки допомогти завантажити. Вона мені каже, що не може, бо боїться вийти з хати через обстріли. Я сказав, що візьму з собою напарника тоді це вже 500 гривень і це ж на нас двох. Для такого ризику… Хай хто що хоче те й каже, а ви самі спробуйте поїдьте та поризикуйте так”, – каже Олександр.
Під час тієї евакуації його авто потрапило під обстріл російського міномета – буквально через три хвилини після заїзду до села.
Безпекова ситуація погіршується. Рятувати людей із “червоної зони” стає все складніше.
“За останні чотири місяці ситуація погіршилася в декілька разів. Рік тому в Антонівку я заїжджав і міг там стояти 10-20 хвилин, так, дрони були, але заховавшись, я міг там стояти. Зараз ти вже там не постоїш, тебе просто побачать та знищать. У “червоній зоні” залишаються більше літніх людей, проте є й молодь”, – розповідає Олександр.
Чоловік розуміє, чому багато людей лишаються в своїх домівках, не дивлячись на пряму загрозу своєму життю. Адже і сам не може покинути власний будинок.
“Я сам живу в “червоній зоні” і для мене мій будинок – це мій світ, це моя душа. І коли людина виїжджає зі свого дому – вона наче розриває свою душу на дві частини. Для деяких людей це така психологічна травма, що навіть ціною життя лишаються, вони не бояться загинути там. Друге – це мародерство. Дуже сильне мародерство там і люди намагаються якось відганяти їх (мародерів – МОСТ). Я не можу засуджувати тих, хто там лишається, тому що сам знаходжуся в такому ж стані… Був випадок – я відвозив бабусю, забираю з лікарні після поранення, везу в Антонівку. Кажу: бабусю, ну куди ти? Вона каже: ну, синку, в мене ж там тварини сидять голодні, я не можу їх залишити”, – розповідає він.
Хоча зв’язок у “червоних зонах” поганий і додзвонитися до нього важко, люди все-таки адаптувалися і навчилися знаходити “телефонні” місця.
Раніше на виклики Олександр виїздив зі своїм вірним другом – вівчаркою Майєю. Віддана, тренована й слухняна, вона супроводжувала хазяїна на виїздах. Та через війну Майя померла. Це була велика втрата для Олександра і всієї родини.
“Я звик, що поряд зі мною завжди собака. Вони такі безумовно люблячі… Тому я почав шукати. Допоміг мій друг-кінолог. Знайшов мені цуценя, але аж у Тернополі. Збираюся – і за годину ми з дружиною вже в дорозі. Розумієте, коли ти в такому розпачі, а десь там горить вогник – ти їдеш до того вогника, летиш, як метелик”, – ділиться Олександр.
Так у родині наприкінці січня з’явився новий пухнастик – Моді. Назвали його на честь скандинавського бога хоробрості й войовничості. Щоправда, на евакуації його вже не беруть, але пес супроводжує Олександра в інших справах.
“В свої сім місяців він уже як дорослий пес. Стабільна психіка, слухняний, спокійний. Проте на виїзди поки не беру. Не хочу ризикувати, бо поки не впевнений, що при екстремальній ситуації він зможе швидко відреагувати й вибігти з машини. От Майя була навчена, вона розуміла, що таке небезпека і могла швидко реагувати”, – розповідає Олександр.
Попри всі складнощі Олександр продовжує свою діяльність. Каже, у моменти небезпеки не думає про зайве, головне – вивезти людей.
“Коли ти бачиш, як люди дякують тобі за працю, коли ти їм допоміг… Вдячність людей багато вартує. А небезпека… В такі моменти відганяєш погані думки і в голові лише думка про те, як проїхати ті умовні 4 кілометри пекла, зробити свою справу. Адже тепер від тебе залежить не лише твоє життя, а й життя людей. У тебе немає права на помилку”, – каже Олександр.
І хоча ситуація з кожним днем не стає безпечнішою, залишати рідний Херсон не збирається, не дивлячись ні на що.
“Херсон для мене – це перше, що я побачив у цьому світі. Моя мати і це місто. Перші кроки, школа, училище. Прогулянки зі своїми друзями. Тут я любив, створив сім’ю. У мене немає варіантів. Я не хочу звідси виїжджати”, – резюмує Олександр.