Яні було 21, коли вона вступила до лав Збройних Сил. Вона воює заради доньки, якій тепер 6.
«Я не казала доньці, що на фронті. І не одразу після поранення показала своє обличчя. Десь за тиждень я розповіла їй, що військова, а в Україні йде війна. Вона сказала, що знає і розуміє це. А коли побачила мене з пораненнями, то відреагувала абсолютно спокійно: вона була рада бачити маму, і що та жива», — говорить дівчина.
Яна Залевська — операторка FPV-дронів, військовослужбовця 59-ої окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка. Дівчина отримала численні бойові поранення на фронті. Зараз військова лікується, проходить сеанси по відновленню шкіри в програмі «Неопалимі» і відкриває збори на дрони. Проте планує повертатися назад.
Чоловік залишиться з малою, а я піду на фронт
Яна каже, що роздумувала про військо приблизно з 15 років: тато, який на фронті від 2015 року раніше агітував до війська. Проте дівчина не уявляла, що колись дійсно доведеться воювати. А після вторгнення вже зовсім не мала сумнівів.
Зараз найбільша підтримка для Яни — це її сім’я, а з нею постійно поруч мама. Дівчина каже, що живе заради доньки, і заради неї воює. Та лише після поранення дізналася, що мама військова.
«Коли почалася війна, я написала своєму колишньому чоловікові, татові моєї донечки, щоб запитати, чи він мобілізуватиметься. Якщо ні, то він залишиться з малою, а я ітиму на фронт. Про закордон не йшло мови», — каже Яна.
Коли дівчина повідомила про свій вибір татові, каже, що той переживав за неї. Водночас вона відчувала його підтримку та розуміння щодо свого вибору піти на фронт.
«Під час одного з мітингів проти РФ російські військові нас зупинили. Казали, що прийшли нас захищати й незабаром тут буде “рускій мір”. А якщо не хочемо його мирно, потрібно буде для цього нас залякати. Тоді я остаточно зрозуміла, що не можу сидіти склавши руки», — говорить дівчина. У моменти, коли вона відчувала себе беззахисною, знала, що страх перед російським військовим можна перебороти там, де вона буде з ними «на рівні».
Яна приєдналася до складу штурмової групи «Р.У.Г» 59-тої окремої мотопіхотної бригади, яка одна з перших заходила в місто для деокупації. Спершу вагалася з тим, де саме може бути корисною. Почала з журналістики й знімала роботу хлопців у бригаді. Потім спробувала себе бойовою медикинею і працювала нею вісім місяців.
«Я не мала відповідних навичок, проте розуміла, що мені треба вміти надавати першу медичну допомогу. Тому багато вчилася і працювала: рятувала й намагалася підтримати поранених, які через сильний біль просили їх просто добити. Стало дуже важко», — говорить дівчина. Від травня 2023 року почала керувати дронами.
Мультяшні герої вони такі: бувають милими, а бувають досить агресивними, якщо їх образити
У війську позивний Яни «Мультик»: так назвав її командир.
«Я дуже добра, проте коли хтось перебирає міру, я можу і в пику дати», — жартує дівчина. Каже, що мультяшні герої вони такі: бувають милими та добрими, а бувають агресивними, якщо їх образити.
Говорячи про роботу на фронті, здебільшого згадує сміливість і злагодженість побратимів. Каже, що після кожного бойового виходу дякує команді за вдалий виліт: з FPV працює не один пілот, а ціла команда: «Я щоразу дякую за свою команду, за професіоналізм хлопців і за їхню відданість. Це вільні, вмотивовані і сміливі люди, які попри страх виконують свої завдання до кінця».
Водночас Яна працює з хлопцями на рівні.
«Коли треба щось тягати, я теж тягаю. Так само як і чоловіки, готуюся до роботи, працюю з дронами. Не кажу хлопцям, що не робитиму, бо я тут дівчинка. Я виконую задачі, і ми об’єднуємо свої сили, щоб разом виборювати свободу. І хоч хлопці здебільшого сильніше за дівчат фізично, проте морально важко абсолютно кожному», — каже Яна.
Додає, що найскладніше в роботі з дроном — витримати політ і потрапити у ціль: «Прикольно, коли можеш допомогти хлопцям одним дроном знищити міномет. Проте дуже важко працювати під артилерією, коли на тобі відповідальність донести цей дрон, щоб той не впав десь на твоїх позиціях».
На фронті їй знадобилося все, чому вчилася до війни. Допомогли навіть спортивні секції, походи в гори й вміння орієнтуватися на місцевості.
Яна має бойових подруг — посестер. Вони служать в інших бригадах, проте завжди підтримують одна одну. Каже, що попри всю складність і специфіку роботи іноді буває навіть весело: «За межами бойових завдань, після вибухів, адреанілу, відповідальності за виконання завдання, ми живемо життя: багато тренуємося, навчаємося, ділимося досвідом і спілкуємося. Не можна жити тільки війною, так можна з’їхати з глузду».
Вона додає, що іноді в неї вмикається режим «мами» — всіх нагодувати, все попрати, всіх вкласти і заспокоїти: «Я буває кажу на хлопців, що вони в мене маленькі діти».
Поранення мене не зламало, воно мене розізлило
4 серпня на Донеччині Яна отримала поранення. Дівчину атакував російський дрон, коли вона виходила з бліндажа.
Єдине, що пам’ятає — це звук і спалах. У перші хвилини після атаки відчувала, що просто все горить.
«Я кричу хлопцям, що “я 300, я 300, прильот, я 300”. Вони подзвонили одразу командиру й попередили про евакуацію», — розповідає дівчина.
Усю евакуацію Яна була в свідомості та контролювала процес. Боялась, що втратить свідомість. Каже: розуміла, що має багато говорити, до останнього. Дівчину госпіталізували в обласну лікарню в Дніпрі — посічене обличчя, уламки в очах, відсутність правої перетинки у вусі та частини лівої.
Військова отримала опіки рук, живота й безліч осколків у всьому тілі, навіть у зіницях. Каже, що пощастило що дрон РФ летів без вибухівки: тоді травми були би важчими.
«Поранення мене не зламало, воно мене розізлило. Гинуть люди, які гідно боролися, і на їх честь я запущу не один дрон, щоб знищити ворога», – каже операторка дрону.
У лікарні дівчині одразу зробили операцію, проте всі уламки не вдалося дістати. Там вона була три тижні. Згодом потрапила на програму безоплатної реабілітації «Неопалимі» у Львові.
Їй, каже лікар програми Олександр Туркевич, потрібно до десяти процедур фотодинамічної терапії LED-лампою і спеціальні процедури пікосекнідним лазером, що забере травматичний татуаж (порох, дрібні уламки, бруд, який заглиблюється в шкіру).
«Лікар на програмі, з яким ми працюємо зараз, буквально сказав, що поверне мені моє життя», — каже Яна.
Згодом лікарі, коли це буде можливо, шліфуватимуть рубці Яни, повернувши їй той зовнішній вигляд шкіри, який був раніше. І хоча не всі шрами можна повністю забрати – залежить від глибини та площі ураження, втім,завдяки лікуванню рубці стають менш помітними. Наразі дівчина пройшла на «Неопалимих» кілька процедур з лазером: на обличчя і руки. У середньому лікування триває 12-18 місяців.
За підрахунками «Неопалимих», приблизно кожен четвертий військовослужбовець отримав травму, що спричинила деформацію або опік. Проте в Україні поки немає спеціальних державних програм. Опіками займаються хіба волонтерські проєкти, які співпрацюють зі спеціалістами, що знають особливості роботи з рубцевими деформаціями через мінно-вибухові травми, хімічні опіки, горіння тощо.
Зараз Яна чекає операцію на вуха — має пройти якийсь час після контузії.
На питання, чи повертатиметься військовослужбовиця на фронт, та відповідає ствердно.
«Це буде важко, – каже Яна. Проте я не хочу, щоб згодом наші діти пішли воювати. Побратими там без мене справляться. Я багато що там одна не вирішую, проте мені комфортніше поряд зі “своїми” та боротися до кінця».
Авторка: Вероніка Нановська, журналістка програми «Неопалимі»
Фото: Instagram-сторінка Яни Залевської
Тепер мені здається, війна повністю змінила мене й моє оточення: вона зняла маски й показала нас справжніми».
«Коли втрачаєш свого побратима, щоразу дуже накриває. До цього не можна підготуватися, хоча часто проговорював собі, що це може бути остання зустріч».
«Я думаю, якщо мені погрожують закидати “градом”, то мене бояться. Тільки одне мають розуміти, одним дроном я знищу їхні “гради”. Їх ще чомусь цікавить скільки мілілітрів в моїх губах — я обов’язково напишу їм це на наступному БК»
«На фронті під обстрілами люди ніби втрачають весь страх і починають швидко реагувати і діяти правильно. Вони починають ризикувати собою заради інших».
