“А Сергія нема, на баштан поїхав”, – посміхаючись каже жителька Білогірки Тетяна.
Перед їхнім з чоловіком двором, у тіні великого горіха, складені величезні кавуни, поряд стоять ваги. Поки чоловік на баштані, Тетяна кличе дегустувати кавуни.
Ми приїхали до Білогірки саме заради кавунів, причому, запланували цю поїздку ще у травні 2023 року, але минулого року був неврожай, і ми восени куштували гіркі кавуни Білогірки. Знайти понівечену росіянами хату Сергія і Тетяни легко — вона перша на вулиці, і над нею майорить український прапор.
Тетяна була першою жителькою села, з якою ми поговорили навесні 2023 року, під час першої поїздки сюди. З тих пір змінилося саме село і господарство подружжя фермерів. За допомогою волонтерів вони перекрили невеличку кухоньку, потрошку наводять лад у дворі. Незмінними є тільки два трактори Сергія, які стоять страшними пам’ятниками російсько-української війни. Фермер безуспішно вже другий рік намагається їх ремонтувати, але це більше схоже на ритуал, аніж на дію, яка може принести результат.
Старенькі тракторці прошиті величезними уламками снарядів, мін, ракет, а може і авіабомб. Все це півроку сипалося на голови мешканців села та вояків. Спочатку росіян, які тримали його до початку вересня 2022 року, а потім українців, які стримували контратаки та починали звідси наступ далі, у напрямку на Берислав. Внаслідок боїв село Білогірка було зруйновано на 99%, але за останні два роки сюди повернулися десятки людей.
Зруйновані трактори — особливий біль Сергія. В березні він скаржився нам, що найняв тракториста перепахати шматок поля, але тракторист все зробив неправильно. Трактористу, пошепки казав тоді Сергій, він заплатив з власної заначки.
Поки я роздивляюся понівечений трактор, Тетяна вміло нарізає кавун по-херсонськи — величезними скибками. На фоні прошитої уламками хвіртки, жінка посміхаючись протягує нам кавун. Для нас, людей звиклих до таврійського кавуна херсонського лівобережжя, дуже дивно, що не червоний кавун може бути таким солодким.
Про це ведемо неспішну бесіду, смакуючи рожевою соковитою мʼякотю кавуна, коли в село з траси завертають старі зелені “Жигулі”. Господар вінтажного радянського авто — високий усміхнений чоловік, на вигляд під шістдесят. Він традиційно вдягнений у старі штани від класичного костюму, в яких він, можливо, колись ходив на чиєсь весілля, сорочку-ковбойку із засуканими на три чверті рукавами та бейсболку типу Abibas. Цей наряд робить Сергія схожим на американського фермера, а харизма – на конгресмена від штату Огайо.
Діловито оглянувши результати нашої дегустації кавуна, він починає носити зібраний в “Жигуль” врожай під горіх.
“Уже білогорського кавуна немає, нєєє. Нас вже четверо тут сіють кавун, а раніше я один. То я на рекламу його тепер перейменую — буде Танюшкин кавун. Вона ж його просапувала. А Серьожка тільки дивиться. Моє діло дивитися, як воно росте”, – сміється він.
Тетяна працювала не сама, а з двома сестрами. Величезний баштан вони просапали власноруч за декілька днів.
“Я людина щедра, а тільки трошечки жаднувата, то я знаєш що зробив? Поїхав в район, купив ручку і два зошита. І за те, що вони хорошо попрацювали я їм подяки виписав. Від чистого серця! І вони раді, і я довольний” , – сміється він.
І додає, що, на його думку, кавун в цьому році дорогий — 12 гривень за кілограм.
“Дорого, але ж солярка дорога. Воно хочеш і дешевше може продавати, а кинешся потім обробляти баштан — а солярка майже 50 гривень. Хочеш не хочеш — а ціну піднімати треба”, – пояснює Сергій, переносячи кавуни.
Динь на продаж він не садив цього року, але на городі трохи є, там – і червоні кавуни. Йдемо перевіряти. Червоний кавун з городу за будинком дійсно не такий солодкий, і нагадує одеський, трошки з кислинкою. Сергій сміється, сипле сортами кавунів та їх характеристиками. Здається, він знає про кавуни все і міг би з легкістю написати про це книгу.
Торгівля кавунами йде цього року не надто успішно. Частину врожаю Сергій і Тетяна продають біля будинку, частину прямо на дорозі біля баштану. Але ця дорога, яка веде зі Снігурівки до Давидового Броду дуже погана, тож по ній намагаються не їздити. В минулі роки Сергій продавав врожай “в районі”, тобто у Великій Олександрівці, яка до 2020 року була райцентром. Але і тут головним помічником був трактор.
“З вечора завантажував причеп трактора кавунами, і раненько вже починав в районі торгувати. Трактор був в мене як реклама, бо люди бачать — фермер сам привіз, значить буде дешевше і смачніше. А з машин не дуже купують, думають, що перекупник приїхав. Так до вечора я причеп кавунів і продавав. А зараз нема трактора — нема реклами”, – каже Сергій дорогою до баштана.
Він засадив його цьогоріч дуже пізно — в травні. До того поле не обстежили сапери. Вірніше, офіційно, воно досі вважається замінованим. Ані військові, ані ДСНСники його не перевіряли. Це зробили місцеві сапери-самоучки, які розміновують свої та сусідські поля власними силами та на власний ризик. Про їхню діяльність тут не прийнято багато розповідати, тож і ми поки не будемо.
“Я давно казав дяді Серьожі, що треба розмінувати поле і сіяти кавуни, а він все не хотів. Але хто як не такі як він мають сіятися першими? Тож ми йому трошки допомогли”, – пояснює один з таких саперів, який саме заїхав на баштан за кавуном.
Сергій посміхається і шукає для нього стиглий кавун.
Від розмінування решти поля, яке йде від його баштана майже до самого села, він відмовляється. Обробляти його нема чим, а найняти трактор для його обробки немає за що. Платити ж за розміноване поле доведеться податок щорічно, а поки воно заміноване – податки не здіймають.
Не дивлячись на умовну розмінованість поля, воно досі зберігає в собі небезпечне начиння. Посеред баштана стоїть табличка “Увага! Міни”. Під табличкою лежить елемент касетного снаряда.
Ще трошки далі стирчить хвостовик від “Урагану”.
“Люди кажуть, вам страшно? Та нєєє, не страшно. Бачиш міну, обійшов її і пішов далі. Звикли”, – каже він, лускаючи молоде насіння соняшника.
Цей традиційний делікатес херсонських степів, який треба самому виколупувати пальцями з величезного соняха, що пахне олією та вітром, повертає на мить у дитинство. Традиційно на баштанах садять поодинокі соняхи, які виростають і хитають величезними головами над кавунами. Сергій хитро посміхається, коли кажу, що я наче повернувся в окуповану нині Стару Збурʼївку.
І відверто ревнує, коли кажу про перевагу голопристанського кавуна над правобережним. Хоча у екзистенційний спір дипломатично не вступає.
Сперечатися починаємо тільки на тему виплат ВПО, які скасували. На його думку, гроші платити людям, які виїхав зі своїх домівок і часто все втратили – потрібно, я ж вважаю, що люди мають соціалізуватися на нових місцях, а виплати багатьох розбещують. Сергій качає головою і каже, що я не правий.
Але виступає проти гуманітарної допомоги, якою волонтери та благодійники засипали села.
“Возять нам макарони, а ми люди працьовиті, нам не потрібні ті макарони. А вони нам пайки. Не потрібні пайки, я вважаю, вже. Ми вже на землі своїй, то маємо працювати. А вони привозять мені пайки “на тобі, щоб ти, Серьога, не гавкав”. Я ж не собака — в мене є руки.”, – каже він різко, але без злоби.
Несподівано він починає свистіти — побачив лелеку, який приземлився на іншій стороні баштану. Лелеки, зайці та косулі — біда для баштана, бо теж люблять посмакувати солодкими кавунами. А заборона на полювання призвела до стрімкого росту популяції тих же зайців. Зайці — за словами фермера — роблять багато шкоди, розбивають купу кавунів, і не всі навіть зʼїдають. Косуля ж зʼїдає один і йде.
Свист лякає лелеку, і той вирішує летіти до річки.
Сергій же заходиться рівняти рійки, якими позначені межі різних ділянок на баштані. Замість молотка він використовує порожній носовик від російської ракети, такого добра на баштані вдосталь. Штахета легко входить у вологий пісок. Дивно, що посеред чорноземного правобережного степу є ділянка з піском, який так любить кавун.
“Це і є секрет моїх кавунів. Там, далі, де чорнозем, я сіяв зерно, а тут кавуни. А того і кавун такий, еее. Я ж тобі казав — у тьоті Тані і дяді Сергійка найкращі кавуни. Ти ж бачиш, що в мене не печуться кавуни? Бо я їх так сію, і вони мене люблять. Не я їх, а вони мене! ”, – ділиться секретом фермер.
Минулого року він посадив кавуни ближче до будинку, і вони були несмачними. Ще й баштан виявився нашпигованим мінами та снарядами. Дивом, каже, ніхто не підірвався.
По поверненню в село зважуємо кавуни і набиваємо ними повний багажник. Один кавун Сергій передає через нас старості Давидового Броду, який опікується і Білогіркою. На доріжку сідаємо в тіні і ведемо бесіду далі.
“Головне, аби закінчилася війна, а тоді вже будемо працювати і розширюватися. Будем робить, тоді відремонтуємо і трактора, а то ми плачемось тільки. Все буде нормально, аби тільки закінчилася війна”, – каже Сергій.
Дружина сумно киває головою і дивиться на розбитий і понівечений трактор.
Ми створили цей матеріал як учасник об’єднання “Вікно Відновлення”. Все про відновлення постраждалих регіонів України дізнавайтеся на єдиній платформі recovery.win.
