Хто захищає Херсонщину? Хто обороняє правобережжя та звільняє тимчасово окупований лівий берег? Звісно, це військові. Проте за формою та балаклавою – звичайні люди, які до повномасштабного вторгнення жили свої життя та будували плани на майбутнє. Це може бути пересічний херсонець, поліціянтка, вчителька початкових класів чи навіть громадянка Казахстану.
Кореспонденти МОСТа поспілкувались з бійцем та бійчинями 124-та окремої бригади територіальної оборони, які воюють на Херсонському напрямку. Кожен з них має свою мотивацію бути у війську, свій унікальний досвід спілкування з росіянами, свої погляди, страхи та мрії. І кожен з них щоденно ризикує власним життям заради миру та свободи.
Сергій
Боєць Сергій – херсонець, який пережив окупацію міста та разом із тисячами херсонців зустрів ЗСУ у листопаді 2022 року. Згодом чоловік вступив до 124-та бригади ТрО та зараз бореться з ворогом на лівобережжі Херсонщини.
Атмосферу в період російської окупації чоловік описує лаконічно, проте зрозуміло: «зло, що висить у повітрі, і його можна відчути рукою». Сергій зізнається, що особисто для нього бути в окупації тяжче, ніж воювати з росіянами на фронті.
«В окупації було дуже тяжко морально. На лівому березі не страшно, поряд побратими. Ти знаєш, за що ти воюєш. Усі бояться, але всі бояться по-різному, треба страх в собі стримувати, переборювати, незважаючи ні на що», – каже він.
У середині липня цього року речник оперативного угруповання військ “Таврія” Дмитро Лиховій повідомив, що більшість позицій українських військ у селі Кринки на лівобережжі Херсонщини були знищені, проте ЗСУ продовжують перебувати на інших плацдармах на лівому березі.
Сергій підтверджує не тільки тяжкість боїв, які щоденно тривають на лівобережжі, а й складність утримання та облаштування позицій, проведення ротації.
«На лівому березі набагато важче відбувається ротація, дуже важко. Ворожі дрони 24/7 висять. Дуже важко в плані окопів, там вода, двічі копнув – вже вода. Тобто окопатися дуже важко, будинків практично немає. З водою також важко (мова про переправлення з правого на лівий берег, – МОСТ)», – розповідає Сергій.
За словами військового, від населених пунктів у прибережній зоні на лівому березі області вже мало що залишилось, найбільше постраждали села Кринки та Козачі Лагері. Також знищена більшість дач між Олешками та річкою Дніпро.
«99,9%, скажемо так, вже всього цього немає. Залишилися лише одні руїни, сумні руїни, на які дивитись страшно. Я все це бачив наживо. У мене колись була дача теж на тому березі. Я думаю, що її теж немає, після повені все затоплено. Люди роками все це будували, рибалили, відпочивали, колись там було весело, купалися діти, коли був мир. І в порівнянні з тим, що я бачу зараз – це жах. Росіяни зруйнували все. Все розбите. Відновлювати треба буде роками, десятиліттями», – розказує військовослужбовець.
Тероборонівець розповідає, що попри складність поставлених завдань, українські військові вмотивовані тим, що вони воюють на своїй землі, звільняють свою батьківщину та міцно тримають позиції.
«Дуже важко, ви знаєте, що вже війна йде не перший рік. Багато хлопців воюють із самого початку, з перших днів. Дуже тяжко і фізично, і морально. Але я думаю, що це скоро все закінчиться. Усі хлопці у нас сильні, з духом справжніх українських воїнів, козаків. Тому все буде гаразд»
Сергій згадує ті відчуття, коли він вперше ступив на території, де понад два роки росіяни тримали свої позиції: «Ось нарешті ми там. І сподіваюся, що з кожним днем усі ми будемо далі й далі, як кажуть, крок за кроком, все далі і далі ми йтимемо вперед»
Водночас, на думку військового, мотивація російських солдатів полягає лише у грошах та прагненні до насилля.
«Лише гроші. Все. Більше їх нічого тут не тримає. Лише гроші. Ну, і є збоченці якісь, котрі люблять мучити. Мучити живих. Катувати, ґвалтувати і тому подібне», – каже Сергій.
«Якудза»
Бойова медикиня з позивним «Якудза» є громадянкою Казахстану, але вже десять років вона живе в Україні. На початку повномасштабного вторгнення «Якудза» брала участь у бойових діях як доброволиця на Донеччині, а наразі воює на Херсонщині.
Раніше «Якудза» жила у Харкові. Зізнається, що ніколи не думала, що може опинитися саме на Херсонщині, проте зараз навіть роздумує про те, аби після закінчення війни залишитись тут жити. Настільки її вразили тутешні місця та люди.
За словами військової, бойові дії на Донецькому та Херсонському напрямках відрізняються тим, що тут «менше прямого контакту», але набагато більше дронів, артилерії, проте «легшого напрямку» немає. Особливо важкою на Херсонщині є евакуація з лівобережжя.
«Важче набагато, звісно, бо вода. Час евакуації інший, це умови інші, фізично важче, морально важче. І в евакуації головне — це час. Тут не все залежить тільки від медика, ще погодні умови дуже сильно впливають. І, знову ж таки, тут дуже багато дронів. Вони не жаліють. Іноді може бути легше в контактному бою, ніж коли ти не можеш відповісти своєму противнику», – каже “Якудза”.
Стосовно того, чи важче жінці бути у війську, ніж чоловіку, «Якудза» каже, що важливо бути морально готовою до цього, проте багато чого залежить від того, з ким служиш у бригаді.
«Можете сміятись, я на той берег з собою сухий шампунь беру. Сухий душ, серветки. Загалом мені пощастило, в мене класні побратими, вони мене підтримують, і я роблю все те саме, але вони розуміють, що я жінка і якщо мені, наприклад, треба переодягнутися, у нас нема умов, вони всі відвернутися, я зможу спокійно свої справи поробити. В мене було на тому березі, що в мене «ці дні» були, то всі з розумінням ставилися», – говорить військовослужбовиця.
Медикиня згадує, що вона йшла в армію підготовленою та дуже замотивованою, і загалом очікувала гірших умов у війську, проте реальні справи виявились кращими: «Я знала, куди йшла. Я очікувала гіршого. У нас дуже класне командування, воно не робить з нас м’яса. Нас бережуть, і з розумом все це робиться. І я очікувала гіршого, коли ти отримуєш краще…Ну що, я ж в армію йшла, а не кудись красуватися»
З гендерною нерівністю у своєму підрозділі, за словами «Якудзи», вона також не стикалась. Несправедливості між отриманням відпустки чи нагороди жінкою чи чоловіком вона не помічала.
«Я йшла на свою посаду одразу. Я – бойовий медик. Через специфіку роботи з іншими дівчатами мало спілкувалась, більше з хлопцями. В нас однаково. Як нагороджують, як і ті ж самі відпустки. Все однаково, немає ніякої різниці. Я бойова одиниця в даному випадку», – підкреслює вона.
На Херсонському напрямку військова не спілкувалась з росіянами, проте спілкувалась з полоненими на іншому напрямку. «Якудза» не погоджується з тим, що солдати РФ воюють лише за гроші, на її думку, багато з них йдуть заради вбивства.
«Ті, з ким я стикалась – це не про гроші, це про бажання вбивати, катувати. Навіть якщо подивитись на тих, хто повертається з полону. Які повертаються наші хлопці, і які вони повертаються. Це багато про що говорить. І дуже багато наркоманів», – додає бійчиня.
Рідні «Якудзи» знають, що вона воює проти Росії та підтримують її та Україну. Роблять донати, допомагають фондам. Проте, за її словами, мати дуже переживає та іноді плаче, тому військова не все їй розповідає, аби вберегти.
І не зважаючи на те, що військова має паспорт Казахстану, вона вважає себе українкою.
«Я хочу, щоб моя дитина жила у вільній країні. Я не хочу, щоб вона була рабом. Це не скромно буде зараз, але, мабуть, я більше українка, ніж деякі українці», – підсумовує жінка.
«Гаєчка» та «Зірочка»
До повномасштабного вторгнення бійчиня 124-ї бригади ТрО з позивним «Гаєчка» була вчителькою початкових класів, а її посестра «Зірочка» служила в поліції.
Щодня військовослужбовиці виконують поставлені завдання, які можуть бути різного характеру. На рівні із чоловіками вони можуть як копати окопи чи полювати на російські дрони, так і тримати позиції на лівобережжі області.
За словами «Зірочки», бути у війську – не просто. Постійно треба доводити, що ти не слабка, що ти сильна, що ти все можеш, що ти не гірша за чоловіків.
Обидві військові знають, що таке життя під російською окупацією, адже на момент початку повномасштабного вторгнення жили на Херсонщині. І на запитання кореспондента про те, де їм особисто було важче, в окупації, чи воювати зараз на лівобережжі, військові в один голос відповідають, що окупація була важчою.
«Тут ти вільний. Краще по лівому ганятись за ними, ніж вони за тобою ганяються», – каже «Гаєчка».
Своєю мотивацією, чому вони пішли до війська жінки називають бажання захищати рідні землі та не допустити, аби діти бачили повторну окупацію.
«Звільнення наших земель. Щоб вони (війська РФ, – МОСТ) знов сюди не зайшли. Щоб знов не було окупації. Ви ж розумієте, якщо вони сюди проберуться, ми ж не відступимо. Ні. Ніхто ж не відступить. Але вони сюди й не зайдуть, правда. Сил у них немає», – каже «Гаєчка».
«Зірочка» розповідає, що після трьох місяців окупації вона виїхала на підконтрольну Україні територію. Протягом цього часу вона не контактувала з росіянами, але деякі її знайомі пішли на співпрацю з окупаційною владою та непрозоро натякали на безвихідь та «майбутні перспективи» роботи на росіян.
«Цих людей немає вже. Ну, для мене немає. Була людина і все – нема. Як можна зрадити своїх, свою батьківщину?», – ділиться військова.
На запитання, чи хотіла б «Зірочка» поспілкуватися зараз з цими людьми, вона відповідає коротко – ні.
У «Гаєчки» до тих, хто підтримав Росію та почав співпрацювати з окупантами ставлення безумовно негативне. Вона не розуміє їхніх вчинків та мотивації.
«Вони понароблювали такої шкоди, що ти навіть не розумієш, як воно з тобою поряд жило. Це ж не люди. Коли приходили, здавали, а вони (росіяни, – МОСТ) сім’ї вбивали, а ті сиділи, наслаждалися цим. Розумієте?», – каже “Гаєчка”.
На питання, чим до участі у війні вмотивовані самі російські військові, «Гаєчка» відповідає як і її побратим Сергій – грошима.
«У них мотивації нема. Вони просто заробляють гроші. І все. Якщо вони там сиділи, получали десять тисяч рублів, а сюди прийшли, отримують п’ятдесят (військова називає умовні цифри, – МОСТ), так це ж ви представте…Багачі поставили. Це все заробіток. У них нема мотивації», – резюмує військовослужбовиця.
Над матеріалом працювали: Сергій Нікітенко, Олена Гнітецька, Маргарита Доценко. Дизайн: Юлія Терещук.
