Підтримати

Заздалегідь розробити план. Максимально точно вирахувати час. Визначити місце. Зробити усе таким чином, щоб про це не дізналися вороги і не вдарили. Ціною будь-яких помилок чи прорахунків може стати чиєсь життя.

Саме так, за схемою проведення військових операцій і з таким же ризиком, відбувається евакуація людей з населених пунктів правобережної частини Херсонської області, розташованих в зоні найбільш інтенсивних російських обстрілів.  

Кожна евакуаційна поїздка планується кілька днів з урахуванням багатьох чинників, про які йдеться вище. Волонтерам треба у заздалегідь визначеній точці забрати людей, яких привезуть з населених пунктів, розташованих у червоній зоні, куди волонтери не мають доступу. Треба дуже швидко пересадити людей в евакуаційні автобуси, перевантажити багаж.

Маршрут (цього разу – в Одеську область) визначається залежно від ситуації. Зазвичай людей везуть придатними для нормального руху дорогами. Але якщо на шляху з прифронтового пекла нещодавно були обстріли, доводиться обирати інший шлях, який може бути і бездоріжжям. Тут вже безпека важливіша за комфорт.  

Мешканців прифронтових сіл евакуює громадська організація «Сильні, бо вільні». Волонтери вивозять людей з небезпечних територій, які регулярно обстрілюють російські військові. Переважна більшість евакуйованих – пенсіонери.

Літні люди, деякі з яких пам’ятають Другу світову війну, змушені, нашвидкуруч зібравши пожитки, їхати у невідомість. Вони залишають будинки, де пройшли найкращі роки. Залишають місця, де колись було мирно і затишно, де планували прожити відпущене і отримати вічний спокій біля могил предків.

Але російська агресія і війна змінили все. Зараз в Токарівці, Понятівці та багатьох інших населених пунктах Херсонщини життя людини може обірватися будь-якої миті. Вже понад два роки там не мирно і не затишно.

– Односелець працював на городі. Вирішив скористатися відносним затишшям, – розповідає Наталія Дмитрівна, мешканка Токарівки – села у Дар’ївській сільській громаді Херсонського району Херсонської області. В цей час його помітили росіяни, які постійно спостерігають за нами з дронів. До городу підлетів дрон, і з нього на чоловіка скинули вибухівку. Він загинув.

Наталія Дмитрівна.

Зараз це село – один з населених пунктів Херсонщини, які найбільше потерпають від ворожих обстрілів. Велике село з майже 250-річною історією і населенням у понад тисячу людей (у мирні часи) перетворюється у випалену пустелю. Російські окупанти обстрілюють прифронтові села, в тому числі і Токарівку, з гранатометів, артилерії, танків, скидають на них керовані авіабомби, снаряди з дронів.

Щодо дронів, то окупанти за їх допомоги фактично влаштовують “сафарі”, як кажуть місцеві мешканці.

– Одного разу, – розповідає Наталія Дмитрівна, – росіяни скинули вибухівку на… козу. Тварина була прив’язана, паслася. Я не розумію в чому була логіка дій росіян. Якими міркуваннями вони керувалися? Можливо, хотіли залишити нас без їжі.

Не можна сказати, що в прифронтових селах – голод, але ситуація складна. Люди, які ще залишаються там, виживають завдяки гуманітарній допомозі (її у населені пункти, розташовані у червоній зоні, привозять представники місцевої влади), раніше зробленим запасам і присадибним ділянкам.

– Я вже тиждень – на фруктовій дієті, – сумно посміхаючись, каже Наталія Дмитрівна.

Її односелець і попутник по евакуаційному автобусу Сергій каже, що єдине, про що він мріє – спокійний сон хоча б на одну ніч.

Сергій.

– Гранатомети, танки, артилерія, авіація, дрони… Нас обстрілюють з усього, – розповідає чоловік. – У моєму будинку немає вікон, дверей. У сусіда – теж. Більшу частину часу проводимо в підвалі.

Сергію – 71 рік, він незрячий. Але те, що чоловік не бачить наслідків російських обстрілів, не робить його життя легшим. Війна присутня у його житті звуками щоденних обстрілів. До того ж, Сергій добре знає, що відбувається у Токарівці. Він каже, що у колись великому та багатолюдному селі зараз живуть 85 людей. Розповідав і про окупантське дронове «сафарі»: про односелицю, що пішла набрати води до сусіда, який має свердловину та генератор, та дорогою отримала від скинутої на неї вибухівки важкі поранення. Яку загрозу становила для російських військових літня жінка, невідомо.

Виїжджають в евакуацію і мешканці Понятівки – села, розташованого теж у Дар’ївській сільській громаді Херсонського району Херсонської області. Це село, як і Токарівка, має майже 250-річну історію, і там теж в мирні часи жило більше тисячі людей.

– Зараз в Понятівці живе 130 людей, – розповідає Юрій Денисевич, староста сіл Микільське і Понятівка. – Це у переважній більшості люди у віці старше 60 років, але є й люди середнього віку. Мешканців у віці до 18 років в селі немає: вони евакуйовані в обов’язковому порядку.

Староста привіз на визначену волонтерами точку, де збирають мешканців прифронтових сіл, і звідки вони поїдуть в евакуацію, двох немолодих жінок – мати і доньку. Матері – 91 рік.

Жінки розповідають, що російські окупанти перетворили їхнє життя на пекло. Понятівка зазнає ворожих атак мало не щодня. Зокрема, вороги намагаються знищити усі машини, які бачать. Для них ціль – навіть легкові автомобілі селян. 

Також, за словами жінок, російські військові часто скидають з дронів вибухівку на суху траву та усе, що може горіти. Намагаються таким чином спричинити пожежі, бо розуміють, що працівники ДСНС в такі села не поїдуть, бо будь-яка спеціальна техніка – мішень для окупантів. Іноді пожежі, які виникають внаслідок ворожих атак, тривають кілька днів. Місцеві намагаються гасити такі загоряння, але в умовах дефіциту води це дуже важко.  

Інколи окупанти скидають з дронів не тільки вибухівку, а й «інформаційні бомби», заряджені листівками із закликами переходити на сторону окупантів та розповідями, як нібито добре живеться в Росії. Жителі збирають ці листівки і спалюють.  

Обіцяючи «хороше життя в Росії», окупанти створюють нестерпні умови для життя на правобережній частині Херсонщини. В населених пунктах, розташованих біля лінії фронту, через постійні обстріли майже немає води, десь через пошкодження трубопроводів немає газопостачання. Там не працюють магазини, аптеки. У людей немає можливості отримати належну медичну допомогу.

І зараз вихід з такої ситуації – один: евакуюватися у більш безпечну місцевість, де є доступ до благ цивілізації.    

Люди, які зараз виїжджають з прифронтових сіл, не знають, коли повернуться. Вони намагаються взяти з собою якомога більше речей, в тому числі і таких, від яких немає практичної користі, але які дуже дорогі як атрибут мирного життя, з якими пов’язані дуже важливі для людини спогади. Це – фотографії, ікони, книжки, якісь інші речі, значення яких усвідомлює лише сама людина. Це – частина мирного і звичного для людей життя, яке вони хочуть зберегти у вигляді бодай якихось атрибутів.

Говорячи про вимушених переселенців, дуже часто кажуть, що життя у валізі не вивезеш. Але історії багатьох переселенців – відчайдушне намагання спростувати це твердження. Далеко не кожну людину влаштує доля кочівника, коли головний скарб людини – вона сама, коли не тримаєшся за матеріальне, коли для тебе не важливе будь-яке майно. Можна вигадати багато красивих і афористичних висловів, але реальність виявляється іншою.

В реальності мешканці Токарівки, Понятівки та інших сіл завантажують в евакуаційні автобуси валізи, сумки, вузли, коробки з тим, що допоможе їм не відчувати себе людьми, які перебувають по один бік спаленого мосту, а по інший – їх кращі роки, мирне життя, спогади, надії…

Ми разом з цими людьми їдемо в евакуаційному автобусі до Херсона. Відчинені усі вікна, від чого під час руху утворюється протяг. Але інакше не можна.  

Запах війни – це не лише запах пороху чи гару, а й запах, який утворюється внаслідок перебування людини в умовах, коли немає можливості належними чином доглядати за собою.

Пасажирам автобусу дуже незручно, що вони – у такому стані. І, мабуть, перше, що вони зроблять на новому місці, – намагатимуться якомога швидше позбутися цього запаху, який нагадує про пережитий жах.

Волонтери розповідають, що коли евакуйовані після прибуття у пункт призначення отримують можливість помитися, є й такі, хто перебуває у душовій десь з годину. Спочатку таку людину питали, чи все нормально. Зараз просто мовчки чекають. Бо усе розуміють. 

Як розповідають волонтери громадської організації «Сильні, бо вільні», коли евакуаційна кампанія тільки починалася, не було проблем з розміщенням людей. Але з часом ставало дедалі складніше. Теперішню ситуацію волонтери називають вже зовсім складною.

Дуже важко знайти місця, де можна було б розмістити літніх людей, допомогти їм бодай якось облаштуватися у побутовому плані, організувати надання медичної допомоги, бо постійні обстріли неодмінно даються взнаки і на без того не богатирському здоров’ї.

Але в ситуації, у якій опинилися мешканці прифронтових сіл правобережної Херсонщини, немає іншого виходу, окрім евакуації. Бо невідомість і невизначеність все ж краще, ніж пекло.   

Автори: В’ячеслав Гусаков, Олена Гнітецька.

Поділитися цим матеріалом

Розвиваємо проект за підтримки