Обгорілі рештки комбайну, руїни житлових будинків і господарських споруд. Колись тут вирувало життя: працювало фермерське господарство – невеличке, але воно годувало дві родини і було певним внеском в продовольчу безпеку держави.
Сергій – керівник цього господарства – ходить поміж руїнами і показує те, що колись було життям його родини і його батьків. Село Андріївка Калинівської громади, де жили Сергій, його батьки та родина, повністю зруйноване: не лишилося жодної цілої споруди. А разом з цим зруйноване і життя 35 сімей – населення цього села. Усі вони, в тому числі – Сергій і його родина, живуть в інших населених пунктах.
– Ось що лишилося від нашого трудяги, – вказує чоловік на рештки комбайну, – він більше десяти років нам допомагав, працював на нас.
Зараз замість комбайна – купа безформних металевих уламків. У трохи кращому стані – трактор. Сергій навіть хотів його відновлювати, але коли порахував витрати на це, поки що відмовився від задуму, бо занадто дорого виходить, не рентабельно.
– До повномасштабного російського вторгнення, – розповідає фермер, – ми обробляли майже 40 гектарів землі. Це здебільшого – паї нашої родини і моїх батьків, а частину орендували. Вирощували пшеницю і ячмінь. Посівна 2021 року була дуже важка. Особливо серйозними були проблеми з озимими, бо осінь видалася сухою, сіяли із запізненням. Тоді ми витратили на посівну загалом 100, а, може, й 150 тисяч гривень.
А зібрати той врожай ані Сергій, ані інші фермери з Херсонщини не змогли.
Російські військові увійшли в Андріївку 10 травня 2022 року. А 21 липня бійці 61-ї бригади Збройних сил України форсували річку Інгулець і вибили окупантів з села.
Протягом майже трьох місяців село перебувало на лінії фронту. За цей час невеличкий населений пункт – затишний і любимий мешканцями – був перетворений на суцільні руїни.
– На складі у нас було зерно, – розповідає Сергій. – Близько ста тон. Усе згоріло. Також знищені добрива, які купували, щоб внести у землю у 2022 році.
В такий ситуації чимало людей воліють облишити усе знищене війною і спробувати розпочати життя на новому місці, можливо, змінити професію. Тобто, і фізично, і – це для багатьох на першому місці – і душевно дистанціюватися від усього пов’язаного з травматичними спогадами.
Але мешканці Андріївки і, зокрема, Сергій не хочуть нікуди їхати з рідного села і сподіваються, що все ж зможуть і далі жити там і працювати.
Втім, ситуація зараз – не на користь мешканців.
Село, і прилеглі до нього землі були заміновані російськими військовими. Після деокупації військові і співробітники ДСНС розмінували територію села. А розміновувати розташовані навколо нього сільськогосподарські угіддя ніхто не квапиться.
– На даний час ситуація – нуль, – з болем каже Сергій. – Щодо перспектив розмінування, обіцяють-обіцяють, але – ніхто, ніде, нічого. Невеличку ділянку ми самотужки очистили від боєприпасів. Телефонували на «101». Вони обіцяють їх підірвати, але знов-таки – ніхто, ніде, нічого. Наша Калинівська рада – нуль по цьому питанню. Це дуже прикро. По області розміновуються сільськогосподарські землі, люди сіють, вже збирають врожай. А нам лише обіцяють. Кажуть: допоможемо, допоможемо… Але до діла не доходить. Навіть не приїжджають, щоб знешкодити те, що ми самі зібрали. Тільки сказали окремо скласти і не чіпати. Я не знаю, може, за такі послуги як розмінування і знешкодження боєприпасів вже треба платити? Ситуація – повний нуль. Кажуть: чекайте. А скільки чекати? Півроку? Рік? Зараз ми – на роздоріжжі. Хочеться почати відновлювати господарство, що мати можливість працювати, забезпечувати свою сім’ю.
З того, чим Сергій займався раніше, лишилося тільки бджільництво. Дивом збереглися три власні вулика, ще один віддав сусід, який виїхав з села, і ще два – ще один односелець.
– Забрав вулики з Андріївки. Займаюся цим, щоб було якесь заспокоєння для душі. Там, де ми живемо зараз, – не найкращі умови для бджільництва. Але я просто не можу сидіти без діла, – каже фермер.
За його словами, найкращі умови – в Андріївці.
– Я вже не знаю, на що сподіватися, – з розпачем у голосі говорить фермер. – Так, ми зробили документи на право власності на житлові будинки, отримали сертифікати на житло, що, до речі, було дуже непросто. А як бути далі? Що робити? Не знаємо. Коли звертаємося до чиновників, то чуємо лише: «Це – складне питання». І справа з розмінуванням не просувається. Хоч би половину з наших 40 гектарів розмінували! Треба було розміновувати, коли на полях не було густої рослинності. А зараз в деяких місцях бур’яни – по шию. В ту зелень сапери не зайдуть, бо це дуже ризиковано: чогось можна просто не побачити, і… Тому поки що немає підстав говорити про якісь надії на краще. До того ж знищене усе, що наживалося десятками років.
Сергій – не єдиний з мешканців Андріївки, хто хотів би, щоб село було відбудоване і продовжило свою історію, яку воно веде з 1790 року. Значна частина мешканців села повернулася б туди, якби їм допомогли налагодити життя після пережитого жахіття.
Але поки що невідомо, коли і як буде відбудовуватися повністю зруйноване село. І – головне – важко сказати, чи будуть його взагалі відбудовувати.
Дана публікація була підготовлена за підтримки Фонду “Партнерство задля стійкості України”. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністюГО “Херсонська обласна агенція громадської журналістики МІСТ”і не обов’язково відображає позицію Фонду та/або його фінансових партнерів.
