Минуло два роки після повномасштабного вторгнення. Випробування, які кожному й кожній з нас довелось пережити за цей час, залишають по собі сліди — як у пам’яті, так і в здоров’ї. Маленькі українці та українки вже рік як перебувають у контексті війни. Якщо спочатку батьки були дуже пильними до стану дітей та того, як вони адаптуються до страшних подій, то зараз не так просто розпізнати та зрозуміти психологічний стан дітей. На що варто звернути увагу, з’ясовуємо разом із психологинею Ольгою Кобою.
Насамперед хочу зазначити, що передусім батьки мають піклуватися про себе та стабілізацію свого емоційного стану. У контексті війни все працює за прикладом інструкції при аварії літака — “спочатку надягаємо кисневу маску собі, потім іншим”. Адже щоби батьки могли підтримати дітей та допомогти їм пережити непрості часи, вони мають бути в ресурсі.
На жаль, багато хто з батьків має відчуття провини за те, що виїхали. Вони отримують різні оцінювальні судження у свою сторону від близьких і не тільки. І це відображається на емоційному стані всієї сім’ї. Крім того, є додаткові виклики — в іншій країні матері з дітьми зіштовхуються з багатьма бюрократичними питаннями, іншою, ніж в Україні, організацією навчального процесу та побутовими труднощами. Коли дитина навчається у двох школах (школа іншої країни та українська школа онлайн), це має колосальне навантаження на дитину та маму.
Батьки, які залишилися в Україні, теж зіштовхуються з багатьма проблемами та шаленим навантаженням. Організувати робочий простір при онлайн-навчанні, “зловити” світло, у проміжках між навчанням дітей зробити купу хатніх та робочих справ.
Чи слід підіймати з дітьми тему війни?
З дітьми варто говорити про війну. Проте вся інформація має бути дозованою. Адже якщо батьки уникають розмов на цю тему — це не означає, що діти не можуть дізнатися про те, що відбувається в Україні, від інших людей та соціальних мереж із нефільтрованим контентом.
Уникання не дає можливості опрацьовувати травматичний досвід, як дорослим, так і дітям.
Важливо: діти не повинні дофантазовувати картинки реальності в голові. Їм потрібен “безпечний простір”, де вони зможуть поговорити про важливе. З плином часу нам, дорослим, може здатися, що діти адаптувалися, ставлять менше питань, менше говорять про війну, що для них це стало менш важливо, ніж у перші місяці вторгнення та зміни середовища. Проте це омана. Звісно, різні діти отримали різний травматичний досвід. І кожна окрема маленька людина переживатиме свій досвід по-своєму. Проте батькам варто бути пильними навіть зараз, після року війни. Щоб вчасно розпізнати почуття дитини або негативні зміни її психологічного стану.
Як це робити? Говорити.
Під час обговорень можуть проявлятися різні емоції. Але варто пам’ятати, що все, що ви відчуваєте, і все, що відчувають ваші діти, є абсолютно нормальною реакцією на такі ненормальні події, як війна.
У розмові про втрату, неможливість повернення в місце, з якого виїхали, потрібно доносити інформацію дозовано. Уникайте перебільшень та кричущих фактів насильства та жорстокості. Під час обговорень і після них можуть виникати різні думки негативного характеру, які можуть лякати, викликати відчуття провини та інше.
І тут треба пам’ятати, що ви — це не ваші думки, думки — це лише думки.
З власного досвіду знаю, як діти можуть бути обізнаними щодо війни — багато дітей знають найменування всієї зброї, що використовується в бойових зіткненнях та постачається союзниками України. Вони знають назви батальйонів, що боронять фронт, знають імена захисників та захисниць, що з передової передають різні меседжі. Це факт. І в такій ситуації намагатися замовчувати щось не буде правильним рішенням.
Навіть у такі непрості часи система освіти вимагає, щоб уроки були зроблені, щоб діти пройшли все за програмою. Іноді педагоги не враховують той факт, що діти, які знаходяться в стресі, не можуть сприймати й опрацьовувати інформацію в тому об’ємі, як це було до масштабної війни. А уроки, які проходять у бомбосховищі, не матимуть повноцінного засвоєння. За таких умов краще провести з дітьми вправи для зняття стресу перед подачею матеріалу.
На жаль, зараз за кордоном є непоодинокі випадки булінгу дітей-українців зі сторони не тільки однокласників, але і вчителів. Варто про це запитувати дитину. Особливо якщо ви помітили різку зміну в поведінці дитини, або коли він/вона не хоче йти в дитячий садок чи школу. Важливо звертати увагу на різкість, коли ця зміна поведінки відбулася миттєво, без видимих причин.
Як говорити з дітьми про майбутнє?
Багатьом сім’ям важко щось планувати, попри те, де вони знаходяться — в Україні або за кордоном. Родини, які перебувають в Україні, знаходяться в стані постійної “бойової готовності”. Тому довгострокові плани не є реалістичними. Ми можемо планувати свій день, тиждень чи місяць, але треба бути свідомими того, що заплановане може змінитися в будь-який момент. Однак якщо ви можете запланувати похід в кіно з дитиною — потрібно йти. Навіть якщо доведеться перервати перегляд через повітряну тривогу.
Родинам, які знаходяться за кордоном, також важко щось планувати. Вони відкладають здійснення задуманого на час повернення додому. Так само діти, які хочуть навчитися грати на гітарі, малювати, танцювати, — кажуть, що почнуть це робити тоді, як приїдуть додому. І точно не зараз, точно не в країні або місті, де вони вимушено знаходяться.
Не варто відкладати життя на потім. Важливо маленькими кроками рухатися в напрямку своїх цілей, і найкращим прикладом для дітей можуть бути самі батьки. Нам всім потрібно продовжувати робити те, що для нас є цінним та важливим, що залежить від нас та дозволяти маленькі радощі, де б ми не знаходилися.
До війни неможливо звикнути, можна трохи адаптуватися і прийняти той факт, що, на жаль, у нас війна. Діти в Україні, зокрема в прифронтових регіонах, можуть відчувати більшу тривогу, занепокоєння, страх. Інколи відмовляються йти до школи чи садочка.
Діти, які зараз за межами нашої країни дуже сумують за домівками, за рідними, які залишилися в Україні або рідному місті, за друзями, домашніми улюбленцями, запахами, краєвидами та багато іншим. Багато з них не мають куди повертатися. І тут постає ширше й болюче питання щодо планів на майбутнє.
Важливо, щоб де б батьки не перебували, вони давали дітям відчуття безпеки та турботи, наскільки це можливо, були послідовними та логічними у своїх діях, говорили з дітьми й запитували про їх емоції, відчуття, думки. Це буде давати відчуття впевненості, контрольованості та розвантаження для дітей.
Про що не можна забувати?
→ Дотримуйтеся графіку та режиму дня для дітей.
→ Продовжуйте виконувати ті ритуали і традиції, які були в сім’ї раніше.
→ Вигадуйте разом нові ритуали на новому місці перебування.
→ Не відкладайте гру на потім, коли буде настрій.
→ Малюйте, вигадуйте нові хобі, намагайтесь додати в буденність більше творчості.
→ Важливий тактильний контакт, зокрема обійми.
Усі члени сім’ї мають навчитися переключати фокус уваги на те, що є зараз хорошого в їхньому житті та за що вони можуть бути вдячними. Можна зробити “банку вдячності”, у яку кожен та кожна з вас має щодня складати записані на папірцях вдячності (за сніданок, посмішку людини, гарний краєвид тощо). А ввечері можна перетворити їх спільне перечитування в новий сімейний ритуал.
Як травматичний досвід відобразиться на дітях, залежить від багатьох факторів:
→ Cередовище, у якому знаходиться дитина тривалий час.
→ Наскільки батьки або опікуни можуть закривати не тільки базові потреби, але й емоційні — бути ресурсом, підтримкою та взірцем.
→ Від досвіду, який мала дитина до масштабної війни (чи доводилось раніше переживати травматичні події). Адже є велика кількість дітей, яким довелося “рятуватися двічі” — 2014-го та 2022-го.
→ Індивідуальні особливості сприйняття травматичних подій та стресу. Як і кожна людина, діти можуть по-різному реагувати на події — іти в бій, завмерти чи тікати.
Симптоми стресу, як результату травматичних подій, можуть відрізнятися в дітей різного віку. Як у маленьких, так і в старших дітей може відбуватися регрес навичок, зниження когнітивних функцій та інші порушення.
Симптоми стресу в дітей:
Дитині стає важче запам’ятовувати матеріал та фокусуватися.
Відмова їсти та вдягатися самостійно.
Дитина відмовляється від спілкування та/або просто перестає говорити з іншими (мутизм).
Порушення сну та апетиту (безсоння, часті жахіття уві сні).
Страх відпустити батьків (діти прилипають до батьків).
Страх голосних звуків.
Дитина тривалий час не може адаптуватися до нових побутових умов.
Також діти можуть ставати агресивними, роздратованими, гіперзбудженими або навпаки загальмованими. Можуть спостерігатися й депресивні стани, головні болі, болі в шлунку, енурез (неусвідомлений акт сечовипускання), енкопрез (нездатність контролювати акт дефекації).
Якщо батьки спостерігають у дитини таку симптоматику протягом кількох тижнів, то варто звернутися до фахівців/чинь.
Є важливий момент. Перед тим, як звертатися до психолога/ині або психотерапевта/ині, потрібно виключити фізіологічні причини наведених вище ознак. Це допоможе зробити сімейний/а лікар/ка.
На жаль, універсальних рекомендацій не існує. Підхід до кожної дитини повинен бути індивідуальним, враховувати травматичний досвід, який він/вона пережила, та обставини, у яких зараз перебуває.
Будьте уважними до слів, думок, поведінки та почуттів своїх дітей, щоб не пропустити важливих дзвіночків. Вчасно виявлена проблема — запорука того, що дитина й ви, як найближчі, успішно впораєтеся з цим викликом.
