Анастасія Рукомеда народилась у Херсоні й проживає там все своє життя. До повномасштабного вторгнення Росії на територію України працювала у своєму інтернет-магазині.
Проте до війни вона не встигла підготуватися. Планувала здати на права та придбати авто, щоб у разі чого можна було швидко виїхати.
“Всі постійно говорили про вторгнення. Я змирилась з думкою, що воно буде, але не очікувала, що воно буде так швидко. Я не встигла підготуватися”, – говорить Анастасія.
Анастасія дізналася про початок війни від своєї доньки, яка зателефонувала їй рано-вранці. Цей несподіваний дзвінок викликав у неї шок. Новина про війну стала причиною великого неспокою.
Сім’я Анастасії не виїжджала з Херсона під час окупації міста: “Ми сиділи й читали новини, Telegram канали. Всю інформацію ми отримували з телефонів, ми дивились, як окупанти заїжджали в місто, бачили новини про те, що армія РФ розстрілювала мирних людей, простих перехожих на вулиці”.
“Виїжджати не збиралась”,- зауважує Анастасія. Вона була абсолютно переконана, що місто скоро звільнять.
“Херсон знаходиться в дуже незручному географічному положенні, і утримувати контроль окупантам було б дуже складно”, – додає вона.
Для неї питання окупації Херсона було лише питанням часу.
“До того, ж і в Інтернеті була інформація, що багато людей просто не доїжджали, машини розстрілювали на трасах, тому виїжджати було страшно”, – зауважує вона.
Приблизно через 3 тижні після окупації Херсона, Анастасія почала працювати й адаптуватися до нових реалій, в яких опинилася. Вона розуміла, що потрібно забезпечити собі засоби існування, тому переналаштувала свою роботу, щоб пристосуватися до нових умов. У той час у Херсоні не було служби “Нової пошти”, виникали проблеми з платіжними рахунками, а також з оплатою товарів і їх закупівлею.
У таких умовах Анастасія почала продавати товари напряму від постачальника, який відправляв їх безпосередньо клієнтам.
Анастасія розповідає, що протягом усього часу окупації Херсона місто деградувало. Всі зручності цивілізації, до яких звикли херсонці, просто зникали, атмосфера нагадувала 70-ті роки. Люди навіть почали використовувати провідні телефони, оскільки сучасні засоби зв’язку стали недоступними.
Був період, коли зв’язок зник на місяць. Тоді всі почали шукати доступ до інтернету. Анастасія згадує, що в цей часі люди допомагали один одному. Деякі навіть надавали доступ до інтернету іншим, але це було ризиковано, оскільки в разі виявлення їм загрожували великі проблеми від окупантів.
Анастасії довелося придбати російську сім-карту, бо іншого виходу не було.
“Проте я оформила її не на свій паспорт, а придбала карту в інших людей”, – згадує жінка.
Після деокупації, додає Анастасія, в місто повернулась цивілізація. З’явився зв’язок, почали працювати банки, повернулася “Нова пошта”. Нормально почали працювати магазини. Стало легше, в тому числі й працювати.
“Але разом з цим почалися постійні обстріли з боку армії РФ, якщо раптом вони усиляться, тоді можна в будь який момент виїхати з міста, так це будуть труднощі, але це буде можливо. Справжня моя тривога полягає в тому, що окупація може повторитися, ця думка приводить мене в паніку”, – зазначає героїня.
Анастасія переконана: життя в Україні, навіть з усіма складнощами та постійними обстрілами з боку армії РФ, відчутно краще, ніж під час окупації.
