Підтримати

Тарас Букрєєв викладав історію у Херсонському вищому професійному училищі сервісу і дизайну, брав участь у політичному і громадському житті міста. 

Під час окупації Херсона 33-річний чоловік вирішив залишатися в місті, щоб займатися волонтерською діяльністю і не тільки нею. 

У вересні 2022 року Тарас був викрадений окупантами, пройшов понад 200 днів катувань і ув’язнення в нелюдських умовах. В Україну зміг повернутися лише наприкінці 2023 року.   

Тарасе, яким для тебе був день початку повномасштабного російського вторгнення – 24 лютого 2022 року?

Тоді я прокинувся десь о п’ятій ранку. Сам не знаю, від чого точно. Одразу взяв телефон і почав читати новини. Спочатку не дуже розумів, що відбувається. Вийшов на балкон на перекур і почув звуки перших прильотів. Розбудив сім’ю. Дружина і донька швидко зібралися, і десь вже о шостій тридцять ранку вони виїжджали з Херсона. 

А чому ти сам вирішив залишитися?

По-перше, лишився через батьків, які живуть у Херсоні. До того ж, вже зранку до мене почали телефонувати друзі і питати, що будемо робити. В такій ситуації я просто не міг дозволити собі сказати їм: “Я виїхав з міста”. Навіть не розглядав такий варіант. Тоді я ще сподівався, що збройний конфлікт локалізується.

Крім того, на момент початку повномасштабного вторгнення я працював в училищі, і там в гуртожитку лишилися учні. Вони – неповнолітні, і ми, викладачі, несли за них відповідальність. У робочих чатах йшлося про те, що учні налякані, більшість з них – з лівого берега, тобто, рідні не могли їх забрати. І ми були повинні забезпечити для них і харчування, і безпеку. 

Тому я прийняв для себе рішення залишатися і діяти по ситуації. 

Але ж ти розумів, що тебе знають в місті як громадського діяча, і той же Стремоусов теж знав? 

Коли все тільки починалося, ми сподівалися на краще. Тоді я зустрівся з друзями, і ми розподілилися, хто що робить. Хтось поїхав до Антонівського мосту, повіз ліки, іншу допомогу. В перші дні ми сподівалися, що Херсон вдасться втримати. Тоді ми з друзями брали участь в обороні міста, наскільки могли це робити. Зокрема, вивозили поранених.

На жаль, ці друзі зараз у російському полоні. 

Тарас Букрєєв на херсонському Євромайдані, МОСТ

Ми можемо назвати цих людей? 

Скажімо, це Василь та  Ігор, ці люди досі в полоні, тож розповідати про них багато не можу. Ми допомагали херсонцям чим могли. Діяли разом з волонтерською ініціативою “Котики-патріотики”. Також разом з іншими викладачами опікувався учнями, які жили в гуртожитку. Рідні змогли забрати їх додому десь через два тижні від початку окупації. 

Не буду приховувати, що приходити в училище було страшно. Бо про моє місце роботи знали чимало людей. Місце проживання я змінив невдовзі після початку окупації, а ось щодо місця роботи – ну ви розумієте. 

Як ти зрозумів, що росіяни увійшли у Херсон?  Побачив їх?

Мені зателефонував друг і сказав, що місто окуповане. Чесно кажучи, моєю реакцією на це повідомлення був ступор. Потім я почав думати, що робити. Поговорив з друзями. Зателефонував знайомим військовим, які перебували на неокупованій території. Вони порадили якомога швидше міняти місце проживання і порадили уважно спостерігати за ситуацією і діяти відповідно до того, що відбувається у місті. 

А коли ти вперше побачив саме російських військових?

Це сталося 2 чи 3 березня. Ми тоді зі Стасом Трошиним (заступник голови Центральної районної в місті Херсоні ради, – МОСТ) доставляли ліки тим, хто потребував, і вирішили з міркувань безпеки пересуватися пішки. Тоді модель поведінки диктував інстинкт самозбереження. 

Ми йшли містом, бачили російських військових, і розуміли, що треба бути максимально спокійними. Вони дивилися на нас, ми – на них. І при цьому мали поводити себе так, щоб не викликати ніяких підозр. Тоді ми не викликали у них ніякого інтересу. Просто пройшли повз. 

З часом пересування росіян містом сприймалося більш спокійно. Я намагався поводити себе максимально природньо.

Волонтерську діяльність я поєднував з іншою: збирав інформацію, передавав її українським військовим, допомогав переховуватися хлопцям з тероборони. Так продовжувалося до кінця квітня. Потім почалися складнощі. Окупантам вдалося затримати декого з тероборони, і тоді загарбники дізналися, хто допомагає тероборонівцям переховуватися і хто їх вивозить. 

Але спочатку, як я зрозумів, окупанти дізналися про моїх знайомих. Про мене вони спочатку не знали. Російські військові не приїздили туди, де я жив до окупації. Але все одно було відчуття тривожності і небезпеки. 

Десь наприкінці травня чи на початку червня 2022 року окупанти прийшли з обшуком до моїх батьків. Про це мені повідомив знайомий. Я з міркувань безпеки не контактував з батьками особисто з початку окупації. Вони вважали, що я виїхав з Херсона. Та й я спілкувався з батьками в такому форматі, ніби я – за межами міста. 

Під час такого обшуку росіяни не знайшли у батьків нічого компрометуючого. Нічого не дала і перевірка телефонів. Тому вони лишили батьків у спокої. Але протягом тривалого часу за батьками спостерігали. Потім вони розповідали, що часто бачили біля будинку авто і розуміли, хто там. Також їх супроводжували “топтуни”, коли вони кудись виходили. Тобто окупанти припускали, що я можу бути в Херсоні і вийти на контакт з батьками. 

А потім вже й прийшли в квартиру, де я жив до окупації. Мені зателефонувала сусідка і сказала, що ламають двері. Після цього я почав ще обережніше ставитися до вибору кола спілкування. Також намагався якомога менше пересуватися містом. 

Але все ж продовжував співпрацювати з українськими силовими відомствами: передавав їм інформацію, виконував деякі прохання. І так продовжувалося до другої половини серпня, коли окупанти почали затримувати людей, разом з якими ми працювали. Наприклад, затримали Олександра Дякова, Ігоря, деяких інших.

Після цього у загарбників було вже більше інформації про нас: адреси, наприклад. І у вересні я знову змінив місце проживання. Зробив це більш заради обережності, бо росіяни навряд чи знали, де я жив. 

А затримали мене 4 вересня в районі річпорту біля кав’ярні Scorini разом з Василем. Затримував спецназ Росгвардії. Ми попили кави, виходили з приміщення. Під’їхали два авто УАЗ “Патріот”, з них вибігли спецназівці, поклали нас на асфальт, били ногами і прикладами до втрати свідомості, розбили голову. 

Під час затримання я зрозумів, що окупанти не знали, де я жив. Можливо, за нами кілька днів спостерігали. Можливо, нас хтось здав. Коли ми з Василем йшли туди, де нас “прийняли”, зустріли двох чи трьох знайомих. Але точно це досі не зрозуміло. 

Можливо, впізнали саме вашого друга? Бо його в Херсоні знали, він висів навіть на білбордах.

Можливо. Тим більш, як я потім дізнався, дехто з затриманих називав його серед людей, які вивозили з Херсона військовослужбовців. 

Одразу пiсля затримання і побиття, коли нас привели до тями, прямо там на місці провели перший допит: показували фотографії людей, які прийняли бій на вулиці Кольцова, вірніше тих, хто зміг тоді вирватися, запитували про них. Вимагали розповісти, хто з нами пов’язаний.

Після допиту мене кинули в одну машину, мого друга – в іншу. В машині я побачив наші фото. Спочатку мене везли, не одягаючи на голову спеціальну шапку, в якій нічого не бачиш. Одягли її тільки десь на перехресті вулиць Перекопська та Залаегерсег. Спитали, де я живу. Цього я не приховував, бо там не було нічого цікавого для росіян. Мабуть, питали те ж і у Василя. Спочатку ми поїхали до нього. Росіяни там проводили обшук.

А потім був обшук у мене. Забрали планшет, телефони, два ноутбуки. Забрали і золоті речі, натякнувши, що вони можуть бути речовими доказами в якійсь іншій кримінальній справі стосовно мене. Забрали і долари, сказавши, що вони можуть бути фальшивими. Також забрали побутову техніку, наприклад, телевізор, ще щось.Тобто, це був обшук з мародерством. 

Після обшуку мене знову кинули в машину, там трохи перев’язали розбиту голову. І відвезли до ізолятору тимчасового тримання на вулицю Теплоенергетиків. При цьому, ніхто не приховував, куди мене везуть. Я чув, як окупанти обговорювали по рації на Кірова мене везти (зараз – вул. Лютеранська, там розташоване облуправління поліції, де теж росіяни утримували викрадених херсонців, – МОСТ) чи на Теплоенергетиків.

Коридор ІВС після звільнення Херсона, МОСТ

В ізоляторі мене кинули в так званий “стакан” – камеру метр на метр. Тоді на мені ще була спеціальна шапка, і я нічого не бачив, але по голосу чув, що мого друга катують. Його привезли раніше, одразу після обшуку в його житлі. 

Коли росіяни когось катували електрошокером, то робили це з особливим цинізмом: під час катування вмикали “Ой у лузі червона калина” і під цю пісню допитували.

Через деякий час після того, як мене привезли, росіяни забрали мої ремінь і шнурівку. Шапку на мені залишили і наказали стояти спокійно, бо інакше отримаю шокером. Я стояв дуже довго, навіть боявся, що не витримаю: настільки боліли ноги. 

Потім мене вивели з цього “стакану” і почали бити гумовим поліцейським кийком. При цьому задавали якісь “ліві” безглузді питання. Потім хтось сказав: “У него башка разбита. Врача ему какого-то организуйте”. І мене відвели в камеру. 

Вже потім я з’ясував, що це була камера номер 13. Там вже перебували п’ятеро чоловіків. Їм конвойні наказали проінструктувати мене, що треба робити. Наприклад, коли відчиняються двері, треба кричати: “Слава Путіну! Слава Шойгу! Слава Росії!”. Також було треба за добу вивчити гімн Росії. 

Той самий напис в одній з камер, МОСТ

Співкамерники пояснили мені, що перший тиждень буде дуже важким: будуть і фізично катувати, і намагатися зламати морально. А далі або відпустять, або продовжать утримувати, але все одно стане спокійніше. 

Василя кинули в камеру номер 10 – навпроти 13-ї. Коли росіяни розподіляли нас по камерах, вони слідкували, щоб в одну камеру не потрапили люди, які між собою знайомі. Тому я не знав нікого із співкамерників. Але можу сказати про них, що це були хороші хлопці. Коли я потрапив в камеру, вони вже перебували там понад місяць. Ми були разом протягом всього перебування в Херсоні, потім – в Голій Пристані, а потім нас вже розкидало кого куди. 

Один з цих хлопців, Павло, був військовим – танкістом з 59-ї бригади. Він потрапив з пораненням в Херсонську обласну лікарню, і його здала росіянам медсестра. 

Військових переховували в опіковому відділенні Херсонської обласної лікарні, оформивши як постраждалих в ДТП. Але влітку 2022-го їх здала окупантам медсестра.

Цьому військовому навіть конвойні казали, що для обміну він непридатний, бо був взятий в полон не на полі бою. 

Я не розумію цю практику. Бо і потім, вже в Чаплинці, сидів з морпіхами, які теж потрапили в полон не на полі бою. Їх викрали в Бериславі, де вони перебували у відпустці, і там їх застала окупація.  Вони вирішили, що виїжджати ризиковано, і потрапили в полон.

А де зараз той танкіст? 

Останній раз я бачив його в Голій Пристані. Нас 30 жовтня розвезли по різних місцях утримання і він, наскільки мені відомо, потрапив в Новотроїцьк. Потім я спілкувався з людьми, які перебували з ним там. Вони його бачили востаннє влітку 2023 року. Його подальша доля мені невідома. 

Я намагався зв’язатися з його рідними, але номер телефону, який він дав, не активний. Написав в соцмережі його дружині, вона не відповідає. 

Також зі мною сидів священник. Ми з ним перебували в одній камері і в Херсоні, і в Голій Пристані, і в Чаплинці. Згодом росіяни його відпустили. Я знаю, що він часто їздить в рідне село. 

Одна з камер Херсонського ІВС, МОСТ

Сидів зі мною також хлопець на ім’я Ігор. У нього взагалі складна ситуація. Він сам – росіянин. Строкову військову службу проходив в Чечні. А в Україну потрапив років 15 тому, коли одружився на українці. Він воював в теробороні, потрапив у полон. Я знаю, що йому “шили” державну зраду. Його теперішня доля мені не відома. Знаю тільки, що його з Голої Пристані відправили у Новотроїцьк. 

Про що окупанти питали під час допитів? 

Вперше мене викликали на допит пізно ввечері. Привели в кабінет, розташований на першому поверсі. Привели в шапці, яку дозволили зняти вже в кабінеті. Одним з тих, хто допитував, був росгвардієць, який проводив найперший допит під час нашого затримання. Він сказав: “Зараз ми з тобою будемо спілкуватися нормально. Але можемо і так, як спілкувалися з твоїм товаришем”. Тобто, він мав на увазі Василя, якого раніше катували в цьому ж кабінеті. 

Мене почали розпитувати про співпрацю з ним. Я сказав, що ми – давні знайомі, які просто зустрілися поспілкуватися, а тут під’їхали росіяни, і… 

Росгвардієць друкував дані про мене на моєму ж ноутбуці. Коли він почув мою відповідь, сказав: “Мені усе це набридло. Не хочеться тебе зараз “пресувати”, бо у тебе голова розбита. У тебе є варіант: подумати до завтра і почати говорити. Те, що ти розповідаєш, гарно звучить, але вас помічали, як ви стежили за Телегіним (Ігор Телегін – херсонець, який пішов на співпрацю з окупантами, ставши чиновником підконтрольної загарбникам влади, – МОСТ), та й про вас вже розповіли все ті, кого ми раніше затримали”.

Потім в кімнату зайшов ще один окупант і сказав: “Твій друг вже починає тебе “валити”. Розповідай все”. 

Я розумів, що вони блефують. Розповідав, що працював викладачем історії, що брав участь в 2014 році в Майдані. Але при цьому не маю відношення до армії або силовиків, не тримав в руках зброї, лише займався волонтерською діяльністю, але ж вона не заборонена законом. 

Тарас Букрєєв на херсонському Євромайдані, МОСТ

Вони мене слухали, а потім кажуть: “Думай”. Відвели мене на другий поверх, в камеру. Заборонили спати, наказали стояти і вчити гімн Росії. Дали папір і ручку зі словами: “Згадуй і пиши, що знаєш”. 

Я не знав, про що їм повідомляти, а про що – ні. Бо не знав, що окупантам вже відомо. Звісно, намагався не “закопати” себе і не “закопати” хлопців. Росіяни наказали мені розписати про роль кожного в групі. Я писав загальні фрази, зізнавався хіба що в тому, що допомагав переховувати сім’ї військовослужбовців. 

Зранку росіяни прочитали написане і спитали: “А де – про зв’язок із спецслужбами?”. Я відповів, що ніякого зв’язку немає. Вони сказали: “Ну будемо перевіряти”. 

Росіяни копирсалися в моєму телефоні. Власне через телефони ми і “спалилися”. Ці телефони нам передав Василь, а йому – якісь перевізники, які їздили на неокуповану територію. Телефони були особливі: там не зберігалися ніякі дані, також не було можливості вилучити з цього телефона бодай якусь інформацію. Це дуже розлютило росіян. Вони заявили, що ми самотужки не могли налаштувати в телефонах настільки серйозний захист. 

І після цього почалися катування: електрошокером, а також пропусканням струму через тіло за допомогою клем. Сеанс катування тривав хвилин 15, після чого знову починалася розмова. Під час неї я зрозумів, що хтось з хлопців зламався: розповів, що нам мали передати ще й документи, “ліві” паспорти. Окупанти показали контакт в моєму телефоні і спитали: “Він мав передати?”. Було ясно, що їм усе відомо. 

Малюнки в одній з камер Херсонського ІВС

Після допиту мене відвели в камеру і не турбували десь днів 15. Василя – теж. Можливо, їм було вже нецікаво. 

Вже в Чаплинці він мені розповідав, що до нього у росіян багато питань. Казав: “Для них наш з тобою зв’язок обмежується тим, що ти через мене намагався перевести в готівку гроші”. Казав, що його утримують ще у зв’язку з теробороною, а також через його зв’язки з спецслужбами, точніше, з конкретними людьми звідти. 

У Чаплинці ми сиділи в сусідніх камерах і мали можливість спілкуватися під час прогулянок. Тоді він мені і казав: “Ти тут – по іншій темі”. 

Давай повернемося до того, що було в Херсоні.

У Херсоні мене знову мене викликали на допит 3 жовтня. Але спочатку розповім про так званий “референдум про приєднання Херсонської області до Росії”. 

Нас теж примусили брати в ньому участь. По одному виводили в коридор, де проходило “голосування”, давали бюлетень і показували, де ставити галочку.

Тоді виводили людей з різних камер, і я побачив в коридорі деяких знайомих. Наприклад, Образцова з патрульної поліції. Зараз, наскільки мені відомо, він працює на лівому березі. Можливо, на таких умовах його відпустили. Бачив також Ігоря Мунтяна – підприємця з Херсона. 

Колихаєва ти саме тоді побачив?

З Колихаєвим я вже в автозаку зустрівся. А в Голій Пристані хлопці, які були з так званої робочої камери (це – камера №9, звідки людей залучали на прибирання, на роздачу їжі) казали, що їм тюремники суворо забороняли казати, що в ізоляторі сидить і мер Херсона. Його відкрито не викликали на допити, і мало хто знав, що він там перебуває. Сидів він в одиночній камері.

До речі, в Херсоні ми і в камері говорили про Колихаєва, ділилися припущеннями, де він може бути. Ще зазначу, що хлопці з моєї камери сиділи разом з Маршаком (Ростислав Маршак – начальник Херсонської міської інспекції архітектурно-будівельного контролю. Його викрали разом із Колихаєвим, – МОСТ). 

Повернуся до подій 3 жовтня. Коли в той день мене вели на допит, я запідозрив, що щось не те. Бо конвой був занадто спокійний, все було якось розслаблено. Мене привели в кімнату на другому поверсі. Там вже були співробітники ФСБ, і я почув: “Будемо розмовляти про майбутнє. Ти можеш вийти в цьому місяці, можеш – в жовтні наступного року, а можеш – років через 15”. Мені сказали, що мене скоро відпустять за умови співпраці (казали: “Ти ж – місцевий, історик”) і запису відео з каяттям. 

Там на столі були кава, цигарки. А ще я помітив, що один з людей, які були в кімнаті, фотографував те, що відбувалося. Мені сказали: “Ми повернемося через тиждень. Думай”. Але більше я тих двох людей, які робили мені пропозицію, не бачив. 

А вже в Чаплинці Василь мені розповів: “Це був “розводняк”. Мені ФСБшники показували ті фотки і казали: “Букрєєв з нами співпрацює. Він вже вас здав, не треба нічого приховувати”. 

Після того допиту я до 20 жовтня знову був абсолютно нецікавий росіянам. 

В камері, крім тих, хто перебував там протягом тривалого часу, були ж люди, які заїжджали ненадовго, а потім їх або відпускали, або переводили?

Так, були. Були люди, які займалися “обналом” і на цьому попалися. Був один слідчий з Корабельного райвідділу. Його звали Євген, і його тримали близько двох тижнів, били, допитували на поліграфі. Він казав, росіяни вважали, що він – керівник диверсійної групи. 

Цей Євген потрапив до росіян таким чином: поїхав в село до батьків, а коли повернувся, побачив, що в квартирі вибиті двері, пішов в комендатуру з’ясовувати, що сталося. Його “пресували” два тижні, а потім відпустили. 

Також був в камері чоловік, який за віросповіданням – баптист. Його росіяни викрали, били. Бо чомусь вважали, що він знає, де баптистська церква ховає свої гроші. 

Сидів з нами і співробітник патрульної поліції Сергій Вашина. Його протримали десь днів 20. 

Один із співкамерників навіть підрахував, що, крім п’яти людей, які перебували постійно, через камеру пройшло 36 в’язнів. Майже усі вони – мешканці Херсона. 

А 20 жовтня нам наказали збирати речі, потім вивели з камер і завантажили в автозаки. В тому, де їхав я, перебувало 32 людини. Колихаєва завели останнім і помістили в окремий “стакан” – відокремлений решітками відсік десь метр на метр. 

Як він виглядав?

Був дуже худий, з бородою. З речей при ньому був лише невеликий пакет. Колихаєва закинули в той “стакан”. І ми вирушили. 

Довго стояли біля переправи через Дніпро. Переправлялися на паромі. Потім нас привезли в Олешки, де залишили частину людей. З нашого автозаку – лише кількох, а з іншого – майже всіх. Далі нас повезли в Голу Пристань. Там нас утримували в ізоляторі при райвідділу поліції. 

В Голій Пристані після того, як нас розмістили по камерах, почали по одному викликати і розпитувати, хто такі, за що затримані. Тобто, з Херсона під час відправки не передали ніяких супровідних документів. Там я бачив окупаційного начальника райвідділу. 

Якщо б зараз знову його побачив, зміг би впізнати?

Можливо. Але його пам’ятаю смутно. Бачив і начальника ізолятору. Це – чоловік років 40-45 на ім’я Володимир. Колишній працівник виправної колонії в Старій Збур’ївці. Тобто, місцевий колаборант. 

В Голій Пристані нас сортували по камерах чисто “зонівськими” методами. Правоохоронців, військових, а також людей, які мали досвід перебування в місцях позбавлення волі, відокремили від основної маси. 

Колихаєва вже посадили не в одиночну камеру, а в камеру, де сиділи правоохоронці. 

Я сидів в камері, розрахованій на трьох людей, а фактично там перебували десятеро. Це були різні люди. Був там один військовослужбовець, один теробороновець. Найстарший за віком був 72-річний залізничник Анатолій Зацарний. 

Голопристанський райвідділок поліції

А ви розуміли, з якої причини вас вивезли з Херсона?

Тоді ми думали, що нас просто етапували. Там у нас практично не було доступу до інформації. Про визволення Херсона я дізнався десь наприкінці листопада чи на початку грудня 2022 року.  

А хто працював в окупаційній поліції в Голій Пристані?

Наскільки я зрозумів, місцеві колаборанти. Їм на посилення направили ще двох працівників Херсонського ізолятору тимчасового тримання. Пам’ятаю, що їх звали Андрій і Валентин. Вони займалися забезпеченням їжею. Комусь телефонували, казали: «Нам тут не потрібен голодний бунт».

З їжею в Голій Пристані було важко протягом усіх десяти днів нашого перебування там. Нам давали на день два армійських сухих пайки на десятьох людей.

А зранку 30 жовтня нас розбудили, закинули в машини і кудись повезли. Ми нічого не бачили, але, судячи по тому, що чули, розуміли, що нас везуть через якісь села.

Ми кудись приїхали (тоді ще не розуміли, куди). Нас приймав Андрій – окупаційний начальник Херсонського ізолятора. Його позивний – «Злий». Він передав нас іншим людям, і вже від них ми почули: «Ласкаво просимо в Чаплинку!». Нас, тридцять з чимось людей, привели у напівпідвальне приміщення неподалік райвідділу поліції.

Там я побачив багато знайомих облич.

І Колихаєв був там?

Так. Його теж туди привезли. Але спочатку ми не спілкувалися. Коли ми приїхали, нам заборонили спілкуватися між собою. 

Ми вийшли з машин і поклали свої речі на брезент, розстелений на землі. Тюремники передивлялися, чи не привезли ми щось заборонене. Нас знову фотографували, розпитували, хто ми такі і за що затримані, а потім відводили в підвал. 

Перед тим, як нас вивезли з Херсона, нам казали, що ми усі затримані “за пособництво диверсійно-розвідувальним групам”. І потім на нових місцях тюремники чекали від нас таку ж відповідь. Коли хтось намагався розповідати щось розлоге, йому казали: “Стоп. Давай коротше”. 

Коли нас спустили в підвал, там завели в камеру з земляною підлогою і кількома розбитими ліжками. Потім ми дізналися, що в цьому приміщенні до 1998 року був повноцінний ізолятор тимчасового тримання і пересильний пункт для ув’язнених. Але у 1998-му його закрили, і з того часу аж до окупації не використовували. Тобто, можна здогадатися, які там були умови. Зокрема, не працювала каналізація. 

В нашій камері №2 було 10 людей, і останнім – десятим – туди завели Колихаєва.  І ми перебували разом майже місяць: десь до 25 чи до 26 листопада, коли його забрали. 

В Чаплинці, коли наглядачі за нами не дуже стежили,  була можливість спілкуватись між камерами. Тоді я дізнався, що в цій тюрмі перебуває десь 60 херсонців. Також були люди, викрадені в Каховці і в Бериславі. Їх було небагато: шестеро чи семеро. 

Коли ми там сиділи, допитів майже не було. 

Навіть Колихаєва не допитували?

Колихаєв – це окрема тема. Його постійно “смикали”, коли приїздили якісь чеченці. 

В нашій камері вікно було під стелею, і хлопці з нар на другому ярусі, іноді казали: “Ігор Вікторович, за вами”. Тобто, вони бачили, що знову приїхали чеченці. 

Я знаю, що під час цих допитів на Колихаєва тиснули морально. Щодо побиття він казав, що нічого не було, але приходив з допитів в такому стані, що йому було важко сідати та лягати. Скоріше за все, його били, але так, щоб це не було помітно зовні. 

Він казав, що чеченців цікавив його бізнес, що їм були потрібні гроші. 

А потім до Колихаєва почали приїздити інші люди, яких цікавили саме херсонські справи. Він не хотів багато розповідати. Але я знаю, що від нього вимагали зізнання в тому, що “Муніципальна варта” – це терористична організація, що він – ініціатор її створення. Також вимагали визнати, що “Муніципальна варта” мала зброю і незаконно нею користувалася. 

Колихаєв казав, що у нього в офісі росіяни знайшли зброю?

Ні, цього не казав. Казав, що його звинувачували в співпраці з українськими спецслужбами, в тому, що залишився в Херсоні, щоб “зливати” інформацію про росіян. Говорив: “Мені намагаються “пришити” шпіонаж, екстремізм і тероризм”. 

І разом з тим “качали” з нього гроші?

Це робили чеченці, це – інша тема. Власне, всі, хто приїздив до Колихаєва, були співробітниками ФСБ. Гроші цікавили тих, хто казав: “Ми – з економічної безпеки”. Вони змушували Колихаєва підписувати якісь папери про передачу комбайнів. 

Колихаєв казав, що він нічого не підписував, зазначав, що у нього все заберуть і без цього. Одним з засобів тиску на нього була погроза позбавити нашу камеру можливості приймати передачі. У декого з хлопців були родичі на лівобережжі, і вони іноді дещо приносили. 

Наприкінці листопада приїхала якась перевірка. Місцеві колаборанти казали: “Приїде заступник генерала”. Але приїхав якийсь російський поліцейський з “тимчасового управління МВД по Херсонській області”. Перевіряючі ходили по камерах, розпитували, хто, коли і за що затриманий. Нам дали зошит, і кожному сказали написати туди обставини свого затримання: коли, ким і за що. Потім запитали: “А мер де?”. Колихаєва забрали до перевіряючих, а коли повернули, саме він і розповів, що приїхали не ФСБшники, а поліція.  

В той же день увечері приїхали ще люди і викликали Колихаєва: “З тобою хочуть поговорити”. Тоді за ним прийшов особисто начальник цього ізолятору – Володимир Дрозд. Наказав збирати речі. 

Потім декого з ув’язнених залучали до прибирання райвідділу, і вони розповідали, що на другому поверсі був кабінет, куди нікого не пускали. Але люди побачили, що там була розкладачка, а на вікнах – нещодавно наварені решітки. Тоді ми припустили, що Колихаєва після цієї “розмови” тримали саме в тому приміщенні. 

Не виключено, що в тому приміщенні Колихаєва тримали в грудні 2022 року і в січні 2023-го. Бо тоді під час перекличок називали і його прізвище. Це було підставою припускати, що він був у загальному списку, бо ще залишався в Чаплинці. 

А влітку 2023 року хлопці, яких окупанти утримували в Чонгарі, казали, що там чули його прізвище у загальному списку. Про подальшу долю Колихаєва мені невідомо. 

В Чаплинці Колихаєву ніхто передачі не приносив?

Деякий час йому щось передавав один місцевий фермер, з яким вони були, як я зрозумів, особисто знайомі. А потім Колихаєву заборонили передачі, бо він не йшов на співпрацю. 

До речі, у нас в камері були і місцеві мешканці.

Власне, через камеру пройшли чимало місцевих мешканців:колишні військові, прикордонники. Щодо останніх, то це були люди з різних регіонів України, які раніше служили по контракту на адмінкордоні з Кримом, під час служби одружувалися на Херсонщині, а після звільнення залишалися тут жити. Були і правоохоронці. 

А кого з ув’язнених і коли відпускали?

Перших херсонців відпустили наприкінці 2022 року: Максима з Чорнобаївки, який сидів з березня чи з квітня, ще двох нацгвардійців (їх перевіряли на “причетність до вбивств мирних мешканців на Донбасі”).  

А як ви дізнавалися, що когось відпускають?

Іноді охоронці комусь казали: “Ти вільний”. Іноді можна було здогадатися за іншими ознаками. Наприклад, комусь повертали раніше вилучені речі. Я теж сподівався на скоре звільнення. Хлопці, яких звільняли, невдовзі після цього, закидували нам передачі. Це теж було ознакою, що людину не вивезли в невідомому напрямку, а саме відпустили. Перед новим 2023-м роком начальник ізолятору казав: “Скоро вирішаться деякі питання, і половину вас буде треба звідти розігнати. А саме – тих, на кого немає справ. Бо будуть проблеми”.   

А як вас годували в Чаплинці? 

В січні 2023-го з цим більш-менш налагодилося, бо окупаційне тимчасове управління поліції “вибило” для нас деякі продукти. А до цього адміністрація годувала нас у кращому випадку раз на день. Виживали ми завдяки передачам від місцевих мешканців, а також від родичів ув’язнених.  

Якось одного разу привозили пельмені, можливо, – недоїдки Росгвардії. Коли роздали, то вийшло на людину – по дві чи по три штуки. А зазвичай давали горохову кашу і дві банки кільки на камеру.       

Коли почали привозити продукти, нас забирали на чергування по кухні. Переважно цим займалися ув’язнені з жіночих камер. 

А які були умови в жіночих камерах?

Там було менше людей: максимум – сім, мінімум – три. Тих, кого затримали в Херсоні, там не було. Були жінки з Херсона, але викрадені на лівому березі. 

Жінок, які сиділи в херсонському ізоляторі, перевезли в Новотроїцьк. В Чаплинці була лише одна жінка, привезена з Херсона. Здається, її звали Людмила. Потім її відправили в Чонгар. Пам’ятаю, вона дуже сильно переживала за чоловіка. Їх затримали разом. Чоловік був держслужбовцем. Коли почалася окупація, вони з організації, де працював чоловік, вивезли і кудись сховали усі комп’ютери та інше майно. Окупанти звинувачували їх у крадіжці в особливо великих розмірах, казали, що майно нібито перебувало на балансі Російської Федерації. 

Не було ніякої можливості повідомити рідним про місце перебування?

Була, але не у всіх. Когось знаходили родичі, якщо такі були на лівому березі. 

Коли росіяни викрадали когось в Херсоні, то це дуже швидко ставало загальновідомим. Але про викрадення тебе та друзів не було ніяких повідомлень. Чому?

Головна причина цього: мої батьки вважали, що я виїхав з Херсона. Лише в жовтні один з моїх співкамерників, якого відпустили, прийшов на моє прохання до батьків і розповів їм, що сталося зі мною. 

Ситуацію не афішували, можливо, ще й тому, що я співпрацював із спецслужбами. Не виключаю, що багато інформації не розповсюджувалося, щоб уникнути, так би мовити, зайвих кроків. До того ж перспектив обміну все одно не було. 

Про те, що ти – у росіян, стало відомо десь влітку 2023 року. А про ваших друзів ми взагалі не знали. Знали, що Альтгауза затримали. 

Альтгауза (Валерій Альтгауз – херсонський підприємець і громадський діяч, – МОСТ) затримали через бізнес. У нього хотіли “віджати” бізнес. В херсонському ізоляторі він перебував в камері № 10. 

Повернуся до Чаплинки. Невдовзі після того, як ми почули, що нас треба “розігнати”, багато чого почало швидко змінюватися. До ізолятора приїхав якийсь чоловік – серйозний посадовець, судячи з поведінки співробітників райвідділу. Він почав розпитувати, які в ув’язнених проблеми зі здоров’ям. І після цього нас по черзі повезли в місцеву лікарню. Там міряли тиск, робили кардіограму. Ми думали, що таким чином нас готують до ще одного етапування. Навіть припускали, що будуть вивозити в Росію, і для цього обстежують, щоб дотримуватись якихось формальностей. 

Потім була нова ротація, приїхали ФСБшники. І мене викликають на допит. Вів мене опер з позивним “Горець”. Він дозволив йти спокійно, не тримаючи руки за спиною. Сказав: “Розслабся. По тобі все нормально”. Для мене це було дуже дивно.  Ми вийшли у внутрішній двір. Я не розумів, куди він мене веде. Ми зупинилися, і він запропонував зробити перекур. Під час нього почав розпитувати, як я сюди потрапив. Після моєї розповіді сказав: “Зараз піднімемося в кабінет, з тобою поговорить “Степанич” – старший нашої групи”. 

Цей “Степанич” – чоловік років 50-55. Він каже мені: “Ситуація така. Ми зараз кожного з вас опрацьовуємо. По тобі є якась невеличка фабула: екстремізм, тероризм. Але доказів нема. Зараз будемо тебе “пробивати” і будемо визначатися”. 

Далі зі мною записали відео, де я розповів про себе. Сказали, воно потрібне для ФСБшників з Генічеська, куди відправляли всю інформацію по нам. Мені сказали: “Чекай. Найближчим часом будемо щось по тобі вирішувати”. Потім мене відвели в камеру, а згодом викликали Василя. 

Наступного дня я під час прогулянки зустрівся з ним, і він каже, що до нього були питання, пов’язані зі Збройними силами. Він сказав, що виклик на допит один за одним – мене, а потім його – співпадіння. 

Потім я розмовляв з одним з охоронців – Євгеном – чоловіком десь 45-ти років. Він, до речі, був там одним з тих, з ким можна було більш-менш нормально спілкуватися.

Він сказав: “У нас тут законність з’являється. Почали працювали Слідчий комітет, прокуратура. Дивись, яка ситуація. Тебе тримає ФСБ. Зараз вони перекинули все це на МВС, щоб відвести від себе удар. МВС хоче вас знову перекинути до ФСБ. Але ж є Слідчий комітет, співробітники якого отримують зірочки на погони, якщо знайдуть якийсь “косяк” в роботі ФСБ чи МВС”. 

І тому тих з нас, по кому немає серйозних справ, почали відпускати з кінця січня 2023 року. Мене ще двічі викликали на допити. Перший раз – “Степанич”. Він мені сказав: “Ти – важкий випадок. Нібито усе нормально, але фабула у тебе дуже погана. Будемо щось вирішувати”.

В кінці лютого мене викликають, кажуть: “Зараз з тобою поспілкується дуже важлива людина”. Приводять мене на другий поверх. Охоронець (до речі, він – етнічний казах на ім’я Манар) відчинив двері кабінету і каже: “Товариш полковник, дозвольте завести Букрєєва”. 

В кабінеті сидів чоловік в цивільному одязі, без балаклави. Він питає мене: “Чим в Херсоні займався? Політикою?”. Я кажу: “Так. А ще викладав”. Далі він питає: “Працювати будеш? Підеш викладати. По тобі чогось критичного немає. Крові на твоїх руках немає. Ти думай. А ми поки що ще один запит зробимо”. І мене відвели в камеру. 

На прогулянці я запитав Манара, хто мене допитував. Він відповів, що це – серйозний посадовець з МВС, “заступник генерала”. Вже після визволення я дізнався, що це був Топольницький (заступник начальника головного управління в Херсонській області – начальник поліції громадської безпеки, кадровий співробітник МВС РФ, – МОСТ). Він особисто приїздив, щоб поспілкуватися з деякими ув’язненими. І я зрозумів, що нас таки не передали знов ФСБ, ми лишалися у веденні МВС. 

А в березні під час прогулянки мене покликав до себе “Степанич”і каже: “Скоро вийдеш”. Десь 3-го березня знов приїхав Топольницький. Мене викликали в кабінет, де, крім нього, були ще “Степанич”, начальник Чаплинського райвідділу Берьозін і начальник ізолятору Володимир Дрозд. Мені дали папірці і сказали: “Підписуєш і йдеш на свободу”. 

Ці папірці – стандартний набір для таких випадків: згода про співпрацю з ФСБ, МВС, щось там про “державний переворот в Україні”. Сказали мені: “Працюєш з нами. А якщо будеш страдати фігнею, усі ці папірці “спливуть” в Україні. А якщо знову опинишся у нас, то сядеш серйозно. Ми вже тебе зможемо оформити правильно, а не так, як в Херсоні”.

І 23 березня мене відпустили. Мене зустріли друзі, зокрема моя колега, яка приїхала в Чаплинку, бо її чоловік був там в ув’язненні. До речі, ми з ним були знайомі. Йому іноді дозволяли побачення з дружиною. Вона носила передачу, в тому числі і в нашу камеру, знаючи, що там сиджу я.

А відпускали без документів, без особистих речей?

Бувало по-різному. Когось відпускали без документів. Але у мене був паспорт, мені його повернули. З того, що забрали в Херсоні, власне, лише його і повернули. Ще дали телефон: начебто замість вилученого. Але ним я не користувався зі зрозумілих причин. 

Після звільнення я, як і багато хто з тих, хто опинився на волі, носили передачі хлопцям, які лишалися в ув’язненні. Поступово людей відпускали. Я навіть сподівався, що відпустять і Василя.

Виїхати не було можливості насамперед через відсутність грошей.  

А потім до мене звернулися люди, скажемо так, з правого берега Дніпра. Вони попросили трохи затриматися на лівобережжі. 

В червні 2023-го до будинку, де жив я і ще кілька людей, вдерся у п’ятій ранку спецназ.

Був обшук, відібрали телефони (їх купили нам родичі і друзі), українські документи, гроші, які збирали на виїзд. Тобто, все забрали. 

Ми пішли в райвідділ, розповіли про це. Казали: “Ви ж нас відпустили за умови, що ми будемо тут жити. В чому проблема?”. 

Зазначу, що коли нас зустрічали на вулиці ФСБшники, то питали: “Чого ви в свою Україну не їдете?”. 

В райвідділі ми казали, що нас в Чаплинці все влаштовує. І поліцейські були здивовані, коли дізналися, що трапилося. 

А вам не пропонували депортацію на неокуповану частину України? Окупанти ж кажуть, ніби вони вивозять “небажаний елемент” у Василівку на блокпост і відправляють на підконтрольну Києву територію. 

Про це не йшлося. Але пропонували посприяти поверненню в Україну за умови співпраці. Вірніше, мені не пропонували, а пропонували тим, хто мав рідних чи близьких на підконтрольній росіянам території, і вони могли взяти їх в заручники. 

Наприклад, могли затримати дружину і поставити умову: їдеш в Україну, даєш першу інформацію, і якщо немає проблем, дружину відпускають. 

Виходить, деякі документи по затриманим все ж таки передали з Херсона. Бо твій паспорт десь зберігався, його тобі повернули, коли відпускали.

 У зв’язку з цим можу розповісти про цікавий випадок. У лютому в Чаплинці був невеличкий “шухер”.

Одного хлопця тоді відпустили. Він після цього поїхав, як там казали, “на материк”, тобто, в Росію. І там він написав заяву в прокуратуру про те, що йому нічого не повернули. Приїхала перевірка. І виявилося, що чимало речей привласнювали охоронці. 

Так, мені ще пощастило, що повернули паспорт. Скоріше за все, він просто не був нікому потрібен. 

Приїжджали й інші перевірки. Іноді виявлялося, що серед ув’язнених, які перебували в Чаплинці, були люди, яких росіяни мали відпустити в Херсоні, і за документами ті люди значилися як відпущені. 

І що ви робили в Чаплинці без документів, без речей, без грошей?

Один з місцевих мешканців сказав нам, що його кум може надати для проживання свій будинок. Той кум працював в Чаплинці, здається, нотаріусом. Він пройшов російські підвали, і коли його відпустили, виїхав. 

Також нам допомагали родичі і друзі. 

Можливість виїхати у мене з’явилась в середині грудня 2023 року. Мені зателефонували і сказали, що можу взяти окупаційні документи, додати до них ксерокопію українського паспорту, і таким чином зможу доїхати до Новоазовська. Я спочатку їхав з другом, але його затримали в Новоазовську і відправили на 15 діб до Таганрогу. Потім таки відпустили, і він теж зміг повернутися.  

Подорож була дуже проблемною, бо доводилося спілкуватися з співробітниками ФСБ. Я їхав через Маріуполь, Мелітополь, Ростов, Воронеж, Білгород. В Білгородській області біля села Колотилівка проходив “сіру зону”. На пункті пропуску мене тримали дуже довго: вивчали телефон, документи. Потім пропустили, перед цим давши підписати документ про заборону мені в’їзду в Росію до 2050 року. 

Коли я опинився на українській стороні, виявилося, що російські прикордонники підкинули мені в сумку два патрони, сподіваючись, що мене тут будуть “кошмарити” через знайдені боєприпаси. 

На українській стороні мене зустріли, відвезли у найближче село, потім – в Суми. Там мене зустріли люди, які мали мені допомогти і допомогли.

 Як  ти вважаєш, скільки ще українців лишилися в російському полоні?

Важко сказати. Знаю, що Василя відправили в Ростов. Туди ж – тероборонівця на ім’я Артур. З Чаплинки відправляли людей в Чонгар, Новотроїцьк.

Останнім з нашої камери відпустили Євгена – поліцейського, який пішов на співпрацю з окупантами. 

До речі, відпускали хвилями. Ось в травні у нас відпустили дев’ятьох ув’язнених. І теж у травні масово відпускали в Новотроїцьку і в Каланчаку. Але лишаються в полоні, мабуть, сотні людей.

Поділитися цим матеріалом

Розвиваємо проект за підтримки