Вікторія Гараєва – мама трьох синів. Старшому – вже 29, він тренер з айкідо та волонтер. Середньому – 18 студент, спортсмен та помічник тата. А молодшому, Вєлізару, лише 8.
До повномасштабної війни Гараєви жили у Херсоні. Вікторія мала крамничку, а ще – працювала косметологом у салоні краси. Чоловік Анатолій – займався бджолярством, поки пасіку не розніс російський снаряд.
Перші два тижні після захоплення міста старші сини Артем та Богдан, як і багато інших херсонців, провели на площі Свободи із прапорами України, показуючи окупантам, що Херсон – це Україна. Але дуже скоро у домі великої й дружньої родини запанували страх і постійне відчуття небезпеки та невизначеності.
У перший місяць окупації багато часу проводили у підвалі. Бракувало харчів, адже росіяни обікрали крамниці, вивезли абсолютно усе і лише згодом почали завозити свою продукцію.
«Ми ж не знали війни, ніколи не закуповувались про запас. Ну мали рису, гречки…Але ж сім’я велика – 5 людей. Все закінчилося за тиждень, навіть сода, дріжджі, а я люблю пекти. Врятувало те, що у нас великі собаки, для них завжди закуповували крупу. Я перемелювала цю крупу на борошно і пекла коржики на водичці або розсолі. Так жили десь місяць. Виходити у місто було небезпечно», – згадує Вікторія.
Згодом почали потроху пересуватися Херсоном на велосипедах, адже так можна було об’їхати російські блокпости. Для найменшого Вєлізара брати змайстрували велосипедний стільчик.
«Маршруткою могли їздити тільки жінки, бо чоловіків виводили з автоматами й кудись забирали. Діти сиділи вдома. Найменший син мав йти у перший клас, але директор школи виявився колаборантом, тому здали документи у школу в Миколаєві. Він і досі вчиться там онлайн. А я працювала косметологом у салоні весь час окупації, бо навіть за таких умов наші жінки намагалися стежити за собою», – розповдає жінка.
А от крамницю довелося закрити. Продавчиня, з якою працювали 23 роки, виїхала. А Вікторія намагалася швидко розпродати товар, бо магазин могли у будь-який момент пограбувати.
Виїхати з Херсона вдалося торік восени, після 7-ми місяців життя в окупації, ще до звільнення міста. Російські окупанти готували псевдореферендум, активно розшукували партизанів та буквально полювали на чоловіків.
До того ж старші сини Вікторії займалися волонтерством, а за це могли просто забрати й вивезти у невідомому напрямку.
«О 23-й вирішили виїжджати, а о 5-й ранку вже сіли в машину. Вісім діб у Василівці – це було найстрашніше. У полі, під обстрілами, не розумієш, що від тебе хочуть, не можна виходити з машини. Було важко з тваринами, з нами були величезний сенбернар, дворняжка, 3 коти. Ми у Херсоні так довго доглядали за чужими тваринами, що залишити своїх й думки не було».
Зараз родина мешкає на Одещині. Чоловік разом із синами майструє вироби із дерева – дитячі будиночки, пісочниці, гойдалки.
А Вікторія знайшла місце у салоні та повернулася до роботи косметологом. І від однієї із клієнток дізналася про соціальний хаб в Авангарді – передмісті Одеси, де вони оселилися.
«Моєму молодшому сину бракувало спілкування, всі друзі й розваги були онлайн. Після переїзду ми не віддавали Вєлізара до одеської школи, бо думаємо, що скоро зможемо повернутися додому», – пояснює мама.
Вже наступного дня Вікторія і Вєлізар пішли до хабу, який працює в рамках проєкту #SOSДіти за підтримки міжнародної благодійної організації СОС Дитячі Містечка та благодійного фонду “Вітрила дитинства”.
“Нас настільки людяно прийняли, було так приємно. Пропонували гуманітарну допомогу, але ми відмовились, може комусь більше потрібно. Головне, що синові там так подобається, що тепер він не хоче звідти йти”, – розповіла Вікторія.
В хабі у Вєлізара – заняття із педагогами, психологом, бо після перших місяців війни й життя в окупації – з’явилися певні страхи.
“Вєлізар знає напам’ять не лише розклад уроків, а й розклад занять у хабі, – розповідає мама. – Всі активності відвідує із задоволенням. Особливо подобаються англійська та малювання. А ще його дуже надихають заняття саме в колективі, з іншими дітьми,” – додає Вікторія.
Нещодавно, після майже року життя в Одесі, Вікторія та Анатолій змогли з’їздити у Херсон – навести лад вдома. Родина мріє повернутися назовсім, але батьки розуміють, що дітей поки перевозити зарано.
“Коли мене питають, що страшніше: вибухи чи окупація, то я відповідаю, що однозначно окупація. Бо коли виходиш з дому то не знаєш, чи повернешся. До вибухів у Херсоні люди вже майже звикли, розрізняють “вильоти” і “прильоти”, мої колеги із салону краси взагалі не виїжджали, хоча й з дітьми. Але я розумію, що Вєлізару поки що тут не місце. Це ж не буде ні занять, ні прогулянок, ні розваг – лише навчання онлайн”, – ділиться Вікторія.
Тому поки що родина залишиться в Авангарді й час від часу навідуватиме Херсон. Але всі вірять, що вже скоро зможуть повернутися додому. Старші хочуть відновити тренування дітей з айкідо, як було до війни, мама – повернутися у свій салон, тато – відбудувати пасіку та майструвати для дітлахів улюблені гойдалки й пісочниці, а Вєлізар – сісти за шкільну парту.
СОС Дитячі Містечка Україна — благодійна недержавна організація, яка з 2003 року в Україні допомагає дітям-сиротам та сім’ям, які опинились у складних життєвих обставинах. Від початку повномасштабної війни організація та партнери надали допомогу 325 тисячам дорослих та дітей.
