Після часткової деокупації півдня України у листопаді 2022 року журналісти почали досліджувати історії дітей та підлітків, які за проукраїнську позицію зазнали тиску, переслідувань, катувань, а також були вивезені та утримувалися на окупованій території.
Юлія Химерик з колегами зі «Слідство.Інфо» зосередилася на викритті цих військових злочинів росіян, обравши своєю задачею «розповідати історії людей, які мають бути почуті». Саме з нею ми і розмовляли про журналістське розслідування, яке втілилося у фільм, його наслідки та операцію по визволенню вивезених дітей, а також про те, чи завжди журналісту вдається зберегти позицію стороннього спостерігача.
У грудні минулого року Юлія випадково знайшла через мережу «Інтернет» викрадених росіянами підлітків з чіткою проукраїнською позицією, яку вони не боялися демонструвати попри тиск та погрози. Свою довіру до журналістки діти пояснили просто: «Ми побачили в неї фотки з нашими військовими і подумали, що така людина не підвіде».
Одразу стало зрозуміло, що обмежитися документуванням злочину не вийде: «Ми ще на початку комунікації з ними, коли побачили перші відео, розуміли, що їх треба буде вивозити… Ми розкрили злочин, умови утримання вивезених дітей і причетних до цього. Тому шукали шляхи повернення дівчат на підконтрольну Україні територію», – зазначає Юлія. Довелося залучати розвідку й людей, що пройшли фільтрацію та полон, волонтерів, які вивозили людей з Донецької області ще в 2014 році, спиратися на їхній досвід, щоб розробити план вивезення дівчат на визволену від росіян територію. «На цьому моменті я думала, що не ми будемо вивозити. Я просто звернусь до волонтерів, державних структур і вони все організують. Але вийшло, що вони не можуть це зробити, – розповідає Юлія. – Були серйозні проблеми, проте задача була виконана: чотири безсонні ночі очікування і на початку лютого дівчата повернулися».
Стрічка-розслідування «Втеча від росіян: історія порятунку викрадених дівчат» про Машу і Настю була презентована 29 березня цього року в Києві, потім в Одесі та Львові. Глядачі побачили, як підлітків, вивезених з окупованого Херсона в Крим, а потім в Генічеськ, намагалися «перевиховати». Підлітки чинили супротив: відмовлялися вставати під російський гімн, співали українські пісні, говорили українською, кричали «Слава Україні!», розвішували кульки в національних кольорах.
Та сама команда журналістів у другій частині розслідування ідентифікувала та оприлюднила імена всіх, хто був причетний до викрадення та знущань над дітьми з Херсона, яких тримали в умовах, наближених до тюремних. Лише з героїнями фільму було вивезено 16 автобусів дітей у супроводі колишніх українських поліцейських, що зрадили присязі. Фільм – лише маленька частина того, що можна було показати, аби не викрити докладно розроблений Юлією план та маршрут повернення дівчат додому.
Матеріали розслідування, покладені в основу фільму, стануть частиною масштабної справи проти країни-агресора, яку розгляне Міжнародний кримінальний суд. Про це на прем’єрі стрічки сказав Юрій Білоусов, начальник Департаменту протидії злочинам, вчиненим в умовах збройного конфлікту Офісу Генерального прокурора України. «Я можу гарантувати, що ця історія буде елементом масштабної справи про геноцид», – зазначив він.
У квітні фільм в рамках міжнародної конференції журналістів-розслідувачів показали в Норвегії. У травні команду Слідство.Інфо за професійне висвітлення подій воєнного часу в стрічці про порятунок херсонських дівчат було відзначено нагородою видання «Українська правда» та Media Development Foundation. Крім цього, факти, викладені у фільмі, та додаткові свідчення Маші і Насті задокументувала Моніторингова місія ООН з прав людини. Також ці дані використали іноземні журналісти-розслідувачі у своїх власних матеріалах про викрадення дітей в Україні.
Наприкінці липня Юлія Химерик та Настя Станко за сприяння Ukraine Houseпредставили фільм у Вашингтоні. За запрошенням Надзвичайного та Повноважного Посла України в США Оксани Маркарової до подорожі також долучилися героїні стрічки – Маша та Настя. Під час презентації обговорювалися кроки, які можуть і мають бути вжиті для притягнення до відповідальності росії за воєнні злочини, а саме за примусове переміщення та депортацію українських дітей. «Демонстрація цієї стрічки у Конгресі та панельна дискусія за участі конгресменів, героїнь та авторів фільму стала продовженням обговорення російських воєнних злочинів проти українських дітей, яке вчора провели у рамках Гельсінської комісії», – відзначила важливість цієї зустрічі пані посол на власній фейсбук-сторінці.
Юлія сподівається, що фільм стане причиною більших санкцій для росії, інструментом, завдяки якому будуть просити більше підтримки, більше зброї, більше допомоги для України. Внесок у спільну справу, на думку журналістки, під силу всім її колегам: «І прошу всіх журналістів пам‘ятати: ви на своєму фронті. Ваша зброя – не кулі, але б‘є теж непогано. Робіть свою справу і не здавайтесь, як би важко не було. Так і переможемо». Проте її заклик стосується не лише колег: «Візьміть в руки зброю, яку можете впевнено тримати. Слово, пісню, боротьбу з корупцією, викривання зрадників, інвестування тощо. І рубіться так само, як наші в Бахмуті».
Додержуватися стандартів професії та залишитися на позиціях стороннього спостерігача, документуючи війну у власній країні, вкрай важко. Тому природно це питання було поставити Юлії, яка пішла набагато далі, ніж просто фіксація в журналістському матеріалі фактів, які стали відомими в ході розслідування.
Вона відзначила, що були певні суперечки з колегами щодо принципу об’єктивності та невтручання в ситуацію. Дехто з них закидував «активізм» на противагу журналістиці, те, що певні речі перейшли в розряд особистих.
Юлія пригадує, що подібна ситуація була в її професійної діяльності 2 травня 2014 року, коли в Одесі вона мала знімати репортаж про події, що розгорнулися під час ходи «За єдність України», коли двох проукраїнських активістів було застрелено в центрі міста: «Я пішла до медика і почала допомагати. Через те, що нічого не вміла, нічого не знала, то я просто купляла в аптеці необхідне. Пізніше я пішла до нього на курси і тепер знаю, як вчиняти в подібній ситуації. А тоді я довго думала, чи правильно я зробила. Бо тоді я кинула те, що могла робити професійно, і кинулася рятувати. А після того, що відбулося, саме репортерські матеріали, ті відео допомагали з’ясувати правду, що саме відбулося, хто брав участь тощо. Я довго розмірковувала: якби я продовжила знімати, це якось більше б допомогло розслідуванню. Я не змогла тоді залишитися журналістом і просто робити свою роботу. Досі не знаю, чи правильно я вчинила. Але скільки б не працювала, не можу відокремитись».
P.S.
Продовженням історії про врятованих дівчат Юлія поділилася на своїй фейсбук-сторінці: «Завдяки міжнародним правозахисникам Маша та Настя отримали грошову допомогу на навчання. Маша наразі працює і скористається можливістю пізніше.
А Настя вже показує результат навчання… Вона проходить кондитерські курси і мріє відкрити власну кондитерську. Не просто мріє, а й робить все для цього».
«Під час насильного утримання росіянами в окупації в дівчат не було можливості ані навчатися, ані працювати, ані жити. Зараз в них це все є. Сподіваюсь, колись Україні вдасться повернути всіх викрадених дітей».
Авторка: Діна Плетенчук
Фото: фотоархів Юлії Химерик
Матеріал написаний за підтримки ГО «Інститут масової інформації», що реалізує проєкт “Підтримка активних громадян під тиском в Україні” за фінансової підтримки Європейського Союзу.