В ефірі “Українського радіо” розповіли історію військового Дмитра Диновського з Нової Каховки. Про перший бій, українське підпілля в тилу ворога, саморобну зброю та евакуацію військових – читайте далі у нашому матеріалі.
20-річний Дмитро Диновський з Нової Каховки після строкової служби потрапляє на Майдан. Коротке відрядження з Майдану до Криму у складі групи Правого сектору в перші дні його окупації ще більше зміцнило прагнення юнака боротися за цілісність держави.
Наразі Дмитро Диновський є помічником командуючого української добровольчої армії, прикомандирований до вже славетного новоствореного батальйону “Арей”. Там воюють із величезною мотивацією, оскільки більшість солдат родом із тимчасово окупованих південних теренів.
Перший справжній бій
“Наш перший бій був на блокпості Билбасівка, що перед Слов’янськом. Мені тоді видали чеський автомат з обрізаним стволом. У нас зав’язався бій, оскільки ми заїхали на російський блокпост.
Росіяни почали обстрілювати машину, я бачив, як вони розстріляли водія. Бій закінчився тим, що ми почали заходили до блокпосту з двох флангів. Потім нам поступила команда відігнати наші машини з блокпосту. У процесі виявилось, що за бетонною плитою причаївся сепар.
Він кинув гранату під ноги моєму побратиму, вона розірвалась.
Ми зачистили місце, де сидів росіянин. Потім побачили, як зі сторони Слов’янська їдуть декілька мікроавтобусів. Вони почали стріляти, одна ракета пролетіла в сантиметрі від нашої машини. Ми приготувались вступати в бій, але вони за нами не поїхали.
Незважаючи на те, що наш нашими головами свистіли кулі та ворог знаходився на невеликій відстані, тоді страху і хвилювання не було. У мене особисто це було як ще одне тренування в армії. Тільки потім, коли ми відпочили і поспали, до мене дійшло, що це був справжній, а не тренувальний бій.
Гіркін з жетоном Правого сектору
Пізніше про цей бій розказували в новинах. Як виявилось, на той блокпост тоді приїхав Стрілков (Ігор Гіркін – терорист, воєнний злочинець ред.) для підтримки своїх солдат. Росіяни показували наші шеврони, які під час бою поспадали. Так з новин я дізнався, що росіяни показували мої жетони – з одного боку було написано “Правий сектор”, а з другої “Здобудеш українську державу або загинеш у боротьбі за неї”.
Зараз, як і в 2014 році, всі українські солдати беруть участь у легендарній битві – за знищення російської держави. Скільки наші предки боролись з ними, тепер у нас є унікальний шанс здобути справжню незалежність нашої держави.
Потім ми брали участь у бої за Карлівку, Донецької області. Перша спроба була невдалої, ми її назвали розвідка боєм. За другу спробу ми взяли Карлівку, потім Піски. За цим був бій в Авдіївці, там я зірвав російський триколор і підняв український прапор.
До 2022 року я займався фермерством.
Початок повномасштабного вторгнення
24 лютого 2022 року я зустрів у Новій Каховці з дітьми, моя дружина тоді поїхала до Києва. Зранку того дня мені здалось, ніби вибухи ППО мені наснились, я навіть не зреагував спочатку. Пізніше прокинувся, прочитав новини і бігом почав збирати дітей. Відвіз їх до батьків і почав гуртуватись з хлопцями.
Мене відправили до однієї структури, яка роздавала зброю тим, хто готовий захищати місто. По дорозі назад ми зустріли ворожу колону, яка рухалась з боку Криму до Нової Каховки. Тож ми її зустріли на повороті до Нової Каховки.
Мене здивувало, як швидко вони з Криму змогли доїхати до Нової Каховки. Вони їхали на великій швидкості, таким собі маршем. Я подзвонив командиру, розповів про колону машин з літерами Z. Він мені сказав не боятись, бо то наші їдуть обороняти ГЕС та Нову Каховку. Ми зраділи і почали рухатись за нею. У тій колоні було близько 50 одиниць техніки. Ми почали обганяти машини, і тільки коли ми дістались голови колони, ми побачили російський триколор.
Тоді я поїхав забрав дітей і вирішив виїжджати до Києва. Хотів виїхати через Олешки, Антонівський міст. Їду і в дзеркала бачу, що за мною рухається колона техніки. Під’їхав до Олешек і чую звуки бою. Тоді сподівався швиденько проскочити через Антонівський міст, щоб не потрапити з дітьми під кулі.
Ми не встигли, наші вступили в бій з росіянами, і мені довелось розвернутись назад до Олешек. Діти тоді добряче перелякались.
Я з дітьми повернувся до батьків. Батьки-пенсіонери запропонували залишити дітей у них, щоб не наражати їх на небезпеку, оскільки я був у всіх базах росіян. Потім я виїхав околицями, через Василівку до Дніпра. Дітей батьки потім вивезли само організованими колонами машин через Баштанку. Першою колоною виїхала моя теща, оскільки тестя вже розшукували росіяни. Він був у партизанській групі зі мною, ми разом їздили зброю забирати.
Діти 2 місяці пробули в окупації. Я тоді весь час думав, як безпечніше їх вивезти. Я навіть думав вивозити їх катером, не міг собі місця знайти.
Я допомагав евакуювати наших військових з Херсонщини, тоді дуже переживав, не спав дві доби. Вреші-решт нам все вдалось, ми забрали наших на човні. Вони тоді так повоювали, що дай Боже кожному хоч раз у житті так повоювати!
Про саморобну зброю
Зараз ми на Донецькому напрямку.
Я знаходив агентурну мережу в тилу ворога, на Херсонщині, передавав дані скупчення ворога та техніки до ГУР. Далі вже системами HIMARS наші відпрацьовували по ним.
Одного разу наші накрили в одному населеному пункті аж 3 точки скупчення ворога, звідти росіяни вивозили 4 КАМАЗи двухсотих.
Кожен наш підрозділ є героїчним. Коли виконання якогось завдання вважають неможливим або небезпечним, то завжди йде розвідка батальйону. Якраз я працюю зараз із розвідкою батальйону “Арей”.
Ми зараз працюємо з новою саморобною зброєю, до якої спочатку всі скептично ставились. А зараз ми можемо нею обстрілювати тил ворога, бити на відстань 10-15 км.
Я думаю, що цей рік звичайно буде переможним. З підтримкою всього світу та згуртованістю українського народу, ми обов’язково звільнимо всі території.
Мрія у мене лише одна – виграти цю історичну війну, щоб знищити всіх російських ворогів. Знищити настільки, щоб вони боялись вимовити назву нашої держави.
