Військові – далеко не єдині, хто боровся за звільнення Херсона. Партизанський рух діяв і продовжує діяти на Херсонщині. Ми хочемо поговорити про тих людей, які усіма можливими способами боролися із росіянами в Херсоні.
На основі матеріалу, знятого телеканалом NBC News, ми підготували історії надзвичайно сміливих херсонців, які протидіяли ворогу в окупованому місті.
Владислав
Владислав народився в Херсоні і прожив ціле життя в рідному місті.
До початку повномасштабної війни він займався автозапчастинами, був грильщиком, любив готувати.
До війни Владислав працював грильщиком
Влад каже, що Херсон – це чудове місто, і жилося в ньому, як виявилося, дуже добре.
Але все змінилось з початком великої війни.
Влад згадує, як все починалось:“Другий день повномасштабного вторгнення. З самого ранку на вулиці нікого. Я побачив з вікна квартири автомобіль, що рухався вулицею, і російських солдат, які марширували на відстані 2-3 метрів один від одного. Було відчуття, ніби російський монстр запускає свої гігантські щупальця в наше місто. Солдати в уніформі повільно йшли вулицями. Всі вони хочуть тебе або підкорити або знищити”.
Герой пригадує те жахливе відчуття втрати свободи, яке роз’їдає зсередини. За його словами, у тих обставинах ти відчуваєш потребу бути корисним, ти наче вже партизан, який чинить опір.
Одного разу російська атака зачепила Влада за живе: “Я побачив фото моєї однокласниці в інстаграм. На тому фото вона була вагітна, з чималим животиком. Я ще подумав, як класно, що у такий важкий час Лєрка вагітна. І тут я читаю підпис: “Валерія була чудовою подругою”. Спочатку я не зрозумів”.
Однокласниця Владислава Валерія
Того дня по Одесі була випущено сім ракет, щонайменше вісім людей загинуло. Одна з жертв була подругою Влада – Валерія.
Влад дізнався, що того дня Лєра загинула разом з матір’ю та дитиною.
Однокласниця Владислава Валерія
Влад пригадує, що ця новина його розривала. Йому було страшно усвідомлювати, що відбуваються жахливі речі, а він ніяк не може на них вплинути.
Владислав вирішив помститися і розробив для цього план.
Кожного дня з вікна своєї квартири Влад бачив одного і того ж самого російського військового, який був постійним відвідувачем місцевого бару.
День Х не став виключенням.
“Мені примелькався один росіянин, йому було десь 25 років. Побачивши його, я зрозумів, що він піде по тому маршруту, який я собі намітив.
Я бачив його декілька разів через вікно, він частенько був у цивільному одязі. Того дня він був у формі та в навушниках, тому не чув мене. З цигаркою в зубах, він зробив санітарну зупинку, був трохи п’яний. Я йшов за ним, обходив двори, будинки. Підійшовши до нього, я схопив його за шию та встромив ніж праворуч від хребта. Коли він закричав, я затулив йому рота руками. Він намагався вкусити мене, впав і намагався битися, поки я стояв весь у крові. Я сховав ніж у кишеню, вивернув кофту і пішов”.
Влад каже, що для нього це було певним актом справедливості, і він не відчував провини. Він знає, що це було правильним рішенням, адже саме росіяни прийшли на чужу територію вбивати українців.
Але на цьому партизанські вчинки Владислава не закінчились. Для виконання наступного завдання йому знадобилась команда, про яку ми розповімо трохи згодом.
